Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Рис. 190. Череп людини з модельованими глиняною сумішшю рисами обличчя з поховання інгульської катакомбної культури біля с. Жовтневе

Рис. 191. Череп людини з модельованим обличчям із поховання інгульської катакомбної культури біля с. Старобогданівка

Хоча найпростіші форми штучної деформації черепа фіксуються ще в неандертальців[464], на території східної Європи, а вірніше, на Кавказі поодинокі знахідки штучно деформованих черепів відносяться лише до IV—III тис. до н. е. (могильники Гінчі та Гоно в Дагестані). Масовими вони стають тільки в похованнях катакомбної культури. Вважається, що штучна деформація є даниною естетичним традиціям колективу та буває різних типів (лобно-потилична, циркулярна та ін.), що пояснюється різними способами накладання давлячої пов’язки. Питання витоків цього явища не зовсім з’ясоване, але в багатьох випадках воно було стійкою етнокультурною ознакою. Окремі дослідники походження штучної деформації пов’язують із Близьким Сходом, звідки вона через Великий Кавказ потрапила в передкавказькі степи і далі на захід та схід. Деякі паралелі виявлено на Передньому і Середньому Сході, в Східній Анатолії. Слід відзначити, що штучна деформація не стосується якогось окремого антропологічного типу (як і модельовані черепи-маски). Морфологічно деформовані черепи досить різнорідні. Це може свідчити про складний процес формування катакомбного населення, до якого входили різні антропологічні типи. Поодинокі знахідки штучно деформованих черепів маємо і в більш західних регіонах Європи: жіночий череп стжижовської культури, декілька черепів із поховань культури Злота, у Волосово-Данилівському могильнику фатьянівської культури тощо. Наявність традиції штучної деформації голови у Волго-Донському регіоні в таких віддалених районах, як Польща, і відсутність її в Дніпровському степовому регіоні, на думку деяких дослідників, зокрема, К. О. Шепель, може свідчити, з одного боку, про контакти східних катакомбних провінцій із заходом і з північчю через лісостепову смугу, з другого — про якесь протистояння більш східних і західних причорноморських районів.

Для басейну Сіверського Дінця, як і для більшості районів Північного Причорномор’я, зовнішнім імпульсом для складання місцевих катакомбних культур виявилися Північний Кавказ і Північно-Західний Прикаспій. Але якщо для причорноморських районів це були групи пізньоямного і північнокавказького населення, то для басейну Сіверського Дінця велику роль відіграло населення більш пізньої передкавказької (маничської) культури. Можливо, цим і пояснюються відсутність штучно деформованих черепів у причорноморських степах і велика кількість їх у басейні Сіверського Дінця, позаяк на території Калмикії деформація з’являється тільки в передкавказькій катакомбній культурі. На думку деяких дослідників, вона більш пізня щодо західних культур катакомбної провінції, так само, як і донецька. Невеликі групи населення передкавказької культури проникали в басейн Сіверського Дінця. Виключно строкатий антропологічний склад передкавказьких катакомбників зі штучною деформацією, серед яких більшість гіперморфних антропологічних типів, як з високим, так і з низьким обличчям, спостерігається і в басейні Сіверського Дінця.

Населення передкавказької культури, яке не практикувало штучної деформації голови, виявилося в основному порівняно вузьколицим і довгоголовим. Для території Калмикії вузьколиці до ліхокрани були прийшлими, тому що в попередні часи тут був розповсюджений гіперморфний мезобрахікранний антропологічний тип (пізньоямне і північнокавказьке населення, згадуване раніше), найбільш характерний для Північного Причорномор’я на другому етапі катакомбної культури. А. В. Шевченко, який вивчав антропологічний склад катакомбного населення Калмикії і Передкавказзя, пов’язує появу тут вузьколицих доліхокранів з населенням культур шнурової кераміки Середньої Європи, особливо Польщі, не беручи до уваги наявність подібних типів на більш близьких територіях причорноморських степів, а саме деяких груп вузьколицих нижньодніпровських ямників і кемі-обинців, цілком сприймаючи гіпотезу В. О. Сафронова про більш західне походження всіх степових культур Південно-Східної Європи. Враховуючи те, що більшість ранньокатакомбних груп Придніпров’я (басейн р. Молочної) і передкавказької культури дуже схожа і що ця схожість підкріплюється подібністю деяких рис у поховальному обряді (скорчені на боці небіжчики, обличчям повернуті до входу в катакомбу), можна припустити проникнення причорноморського населення на південний схід, тим більше, що в багатьох працях археологів йдеться про бурхливі процеси етнічних переміщень, про пересування північнокавказького населення в степи і навпаки.

Ці, безперечно, важливі історичні події відбиваються на палеоантропологічних матеріалах. Так, окремі причорноморські ранньокатакомбні групи могли просуватися через Крим, Керченську протоку і далі на Північний Кавказ, де могли взяти участь у формуванні антропологічного складу населення передкавказької культури. Що шлях цей лежав не через територію Приазов’я, ми відзначали (населення там було незмінним з енеоліту і, можливо, протистояло вторгненню чужорідних племен на свою територію).

Отже, перша половина П тис. до н. е. характеризувалася важливими міжетнічними контактами, переселенням окремих груп, ілюстрацією чому є виявлена на антропологічному матеріалі різка зміна населення в степовому Подніпров’ї, поява масивного гіпероморфного типу. Але здається, що вторгнення “північнокавказців” нечуло тривким і не залишило слідів у фізичному вигляді наступних поколінь. На зміну широколицим брахікефалам у XVII ст. до н. е. прийшло довгоголове, порівняно вузьколице населення, яке домінувало на цій території в наступні часи у населення культури багатоваликової кераміки, білозерської і навіть зрубної культур, тобто до кінця бронзової доби.

Тривалий час антропологічні характеристики населення пізньої бронзи на теренах України (в основному степового Подніпров’я) базувалися на вивченні серії черепів, відомих у науковій літературі як черепи зрубної культури[465] — доліхокранних, порівняно вузько- і високолицих, які були відмінні від черепів катакомбної і зрубної культур більш східних територій, зокрема Нижнього Поволжя. Це дало підставу твердити про автохтонне походження населення зрубної культури на території України та заперечувати міграційні хвилі зі сходу[466].

Рис. 192. Голова чоловіка з поховання 2 в кургані 5 катакомбної культури біля с. Новопилипівка. Реконструкція М. М. Герасимова

Після виділення культури багатоваликової кераміки в окрему черепи зрубної культури були розділені на дві групи відповідно до археологічної атрибутики поховань, одна з яких належала культурі багатоваликової кераміки, друга — зрубній. Внаслідок такого розподілу черепи зрубної культури походили тільки з поховань Лівобережжя, багатоваликової кераміки — з більш широкої території.

Обидві групи за багатьма ознаками подібні і відносяться до доліхокранних, порівняно вузьколицих варіантів європеоїдної раси. Різниця між ними в будові обличчя: багатоваликові — вузьколиці, ортогнатні, вузьконосі; зрубні мають середньої ширини мезогнатне обличчя. Помітна відмінність і в будові тіла. Населення зрубної культури високоросле (174,2 см), багатоваликової кераміки більш низькоросле (169,6 см). Розходження виявилися і в чоловічій, і в жіночій групі населення. Додатковим аргументом на користь різниці між цими двома групами населення може бути і неоднакова частота зустрічання дискретно-варіюючих ознак, яка є показником генетичної близькості або відсутності її залежно від концентрації черепних “аномалій”. Так, частота зустрічання метопічного шва на черепах зрубної культури 5 %, на черепах багатоваликової 12 %, вставочних кісточок відповідно 3 % і 12 % і т. ін. Ще два факти можуть свідчити про різні умови життя населення цих двох культур. Середня тривалість життя населення культури багатоваликової кераміки значно вища, ніж зрубного (відповідно 42,4 і 37,2 роки). Особливо це стосується жіночого населення культури багатоваликової кераміки: 43,9 роки порівняно з 33,1 року у зрубників. Заслуговує на увагу і високий відсоток ураженості карієсними захворюваннями у населення багатоваликової кераміки — 20 %, тоді як у зрубного тільки 5 %, що говорить про різний характер харчування. У перших переважала їжа, насичена вуглеводами, у других — білками.

На сьогодні пам’ятки культури багатоваликової кераміки розповсюджені на великій територїї, що дає змогу дослідникам виділити декілька її локальних варіантів. На жаль, по окремих районах антропологічні дані досить обмежені: чотири черепи поганої збереженості з басейну Сіверського Дінця[467], серія черепів із грунтового могильника Калфа, раніше опублікованих як зрубні[468]. Від усіх перелічених матеріалів черепи культури багатоваликової кераміки відрізняються різкою доліхокранією, більш вузьким ортогнатним обличчям, саме тими рисами, за якими вони наближаються до тшинецько-комарівських (безумовно, беручи до уваги малочисельність останніх), а також до калмицьких (VI група за В. О. Сафроновим, синхронна придніпровським).

Порівняно з населенням попереднього часу на території степового Подніпров’я і суміжних (ямної, ранньо- і пізньокатакомбної культур, а також культур шнурової кераміки Волині, Чехії та Словаччини) населення багатоваликової кераміки цього регіону подібне до найпівденніших груп ямників (Запоріжжя, Примор’я, Буджак), населення кемі-обинської культури, деяких ранньокатакомбних груп (наприклад, каховської), а також до вказаних вище культур шнурової кераміки і дуже відрізняється від пізньокатакомбного населення степового Причорномор’я. Отже, можна твердити, що фізичний тип населення багатоваликової кераміки Подніпров’я має місцеві корені, які сягають у ранньокатакомбні часи.

Антропологічний склад населення зрубної культури на всій території її поширення на сьогодні вивчений достатньо. За винятком окремих районів (зокрема Нижнього Поволжя, Приазов’я) він майже одноманітний. В основі його доліхокраннии високорослий тип із середньошироким обличчям. Мова йде про Лівобережжя України (включаючи басейн Сіверського Дінця) та Середнє Поволжя. Серед усіх названих груп населення Лівобережної України найбільш вузьколице. На наш погляд, це пояснюється взаємодією двох компонентів — місцевого (населення культури багатоваликової кераміки Придніпров’я) і деякою мірою прийшлого зі сходу. Підтвердженням цього можуть бути знахідки масивніших черепів у похованнях Запорізької та Херсонської областей і велика частота зустрічання (50 %) горіхоподібних потовщень на нижніх щелепах, більш характерних для східних груп населення. Але місцевий компонент, мабуть, був домінуючим. Висновок цей підкріплюється і дослідженнями археологів, згідно з якими зрубна культура в Україні великою мірою сформувалася на базі попередньої культури багатоваликової кераміки, яка не тільки доживає до зрубного періоду, але і на якомусь відрізку часу на відповідній території співіснує з нею.

Вивчення фізичного типу населення заключного етапу доби бронзи на території степової України грунтується тільки на палеоантропологічних матеріалах білозерської і Ноуа.

Населення культури Ноуа за фізичним типом було неоднорідним, тому генезис його досить складний. Неоднозначні і думки щодо утворення самої культури. Згідно з однією вона походить від місцевих культур доби середньої бронзи, головним чином Монтеору. Згідно з другою виникла на основі синтезу місцевих культур і культур прийшлих (скотарські племена півдня Східної Європи). Антропологічні дані підтверджують скоріше другий погляд. Носії місцевих культур, особливо на території Румунії, Молдови, — грацільні, вузьколиці. їм здебільшого притаманні ознаки середземноморського типу, прикметні для культури Монтеору. Місцеві елементи поширені на заході культури Ноуа (могильники Пробота, Дойна, Клуж). Вплив прийшлого протоєвропеоїдного населення (масивнішого, з широким обличчям) виявляється на території Дніпровсько-Прутського межиріччя (могильники Трушешть, Старі Бедражі, Острівець), хоча археологічні дані цьому суперечать — у формуванні культури Ноуа у Попрутті більша питома вага належить місцевому (або західному) компоненту. Антропологічні матеріали вказують на домінуючу роль прийшлого компонента і, можливо, більш вірно відображають процес формування культури Ноуа в східному ареалі її розповсюдження: як складний процес синтезу двох різноетнічних культур — місцевої і прийшлої, де своєрідно поєдналися матеріальна культура місцевого субстрату з переважанням фізичного суперстрату[469]. Але походження цієї групи протоєвропейців у чистому вигляді на даній території дослідники пов’язують лише з населенням, що залишило могильник біля с. Калфа (культура багатоваликової кераміки). Поява гіпероморфного антропологічного типу в Дніпровсько-Прутському межиріччі безпосередньо зі сходу, з причорноморських степів, стосується, на наш погляд, більш давнього часу, а саме першої чверті II тис. до н. е., коли під тиском “північнокавказців” окремі групи пізніх ямників із межиріччя Південного Бугу та Інгульця просунулися на захід у буджакські степи, де взяли участь у формуванні місцевих груп культури багатоваликової кераміки, на базі яких і формувалося населення східних районів культури Ноуа (могильники Трушешть, Острівець, Старі Бедражі). Лише таким чином можна пояснити локалізацію за доби пізньої і середньої бронзи на крайньому південному заході Причорномор’я масивних протоєвропейців, тоді як на схід від цієї території, в степах Придніпров’я, панував вузьколиций середземноморський тип[470]. Особливо це стосується населення білозерської культури.

Фізичний тип населення білозерської культури відомий за антропологічними матеріалами з грунтових і курганних могильників, таких, як Широке, Чернянка, Первомаївка. Найхарактернішими ознаками його є довгоголовість, (але іноді трапляються і короткоголові екземпляри), вузьке і високе обличчя, значна довжина тіла (171,3 см для чоловіків). Одні дослідники відносять цю культуру до кола пам’яток фракійського гальштату, інші — до іранського етносу, вказуючи на генетичні зв’язки із зрубною. В археологічних матеріалах відчувається значний фракійський вплив, пов’язаний з культурою Ноуа. Попри схожість окремих ознак, таких, як довгоголовість і довжина тіла (маються на увазі матеріали Дністровсько-Прутського межиріччя), антропологічний матеріал виявляє велику різницю щодо ширини обличчя — білозерське населення більш вузьколице, ніж його західні сусіди. Що стосується населення зрубної культури України, то воно за більшістю таксономічно важливих ознак, таких, як ширина обличчя, довгоголовість, значна довжина тіла, схоже з білозерським. Не заперечуючи зовнішніх впливів на формування фізичного вигляду білозерського населення, можна припустити його автохтонний розвиток, беручи до уваги велику схожість із вузьколицими довгоголовими морфологічними комплексами попередніх епох, починаючи з кемі-обинського.

Незважаючи на бурхливі події протягом усього II тис. до н. е. в степовому Придніпров’ї і Приазов’ї (переміщення окремих груп населення, вторгнення, воєнні зіткнення і т. ін), які не могли не відбитися на формуванні фізичного типу носіїв різних етнічних угрупувань, основні чотири антропологічні комплекси, відомі нам з енеоліту, розвиваються в часі і на окремих етапах то один, то другий стають домінуючими.

Спорідненість антропологічних типів населення кемі-обинської культури, ранньокатакомбної, деяких груп Нижнього Подніпров’я (наприклад, каховської) та населення багатоваликової кераміки підтверджується спостереженнями В. М. Даниленка, який вважає, що усі три культури складають у часі єдину генетичну лінію (В. М. Даниленко мав на увазі взагалі катакомбну культуру, антропологічний же матеріал стосується лише ранньокатакомбних груп окремих територій Північного Причорномор’я і маничського варіанта передкавказької катакомбної культури). Так, дослідження антропологічних матеріалів із поховань ямної, ранньо- і пізньокатакомбної культур одних і тих же локальних територій (каховська група, Примор’я, басейн р. Молочної, запорізька група) виявило зміну антропологічних типів наприкінці III — на початку II тис. до н. е., яка може свідчити про активний рух племен кемі-обинської культури із степів і передгір’їв Криму в райони Примор’я, Каховки, Запоріжжя, басейну р. Молочної (про експансію кемі-обинських племен говорив і В. М. Даниленко), а також про відхід населення цих територій на захід, південний захід (можливо, і на інші території). Пізніше під тиском північнокавказьких племен з північного сходу частина кемі-обинських і ранньокатакомбних груп могла бути відсунута на північ, на територію Середнього Подніпров’я, де, можливо, і формувалося населення культури багатоваликової кераміки, яке після відходу “північнокавказців” розповсюдилося по всьому Подніпров’ю і відіграло велику роль у формуванні фізичного типу населення як зрубної, так і білозерської культур України. Ця генетична лінія якоюсь мірою відповідає етнокультурній лінії, котру В. М. Даниленко назвав протоіндоіранською[471].

Зокрема, В. О. Сафронов уважає, що вже за доби ямної культури відбулося відокремлення індоаріїв від протоіранців і що вузьколиці та довгоголові групи ямників і кемі-обинців, які мешкали в причорноморській смузі і в Криму, можна вважати першими індоаріями на цій території, доказом чого можуть служити виявлені О. М. Трубачовим індоарійські топоніміка і гідронімія.