Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Антропологічний склад племен катакомбної культури, яка наприкінці III — на початку II тис. до н. е. займала майже увесь південь Східної Європи, на сьогодні вивчений досить грунтовно на базі великої кількості палеоантропологічних матеріалів. Більшість антропологів дійшли висновку про неоднорідність її антропологічного складу, що підтверджується і дослідженнями археологів, котрі поділяють катакомбну культуру на ряд окремих культур і визнають її різноетнічність. Своєрідність цих культур, на думку дослідників, пов’язана з нашаруванням попередніх груп ямного населення та інокультурними контактами[454].

Дослідження палеоантропологічних матеріалів із поховань катакомбної культури не тільки засвідчило розмаїття антропологічних типів та варіантів, а й переконало в тому, що антропологічний склад катакомбного населення і походження складаючих його типів можна розглядати лише в межах конкретних археологічних варіантів, а ще краще — на окремих вузьколокальних мікрогрупах у межах вододілів і долин невеликих річок, а в деяких випадках і окремих курганних могильників.

Найліпше вивчений антропологічний склад племен, які мешкали в степовій смузі Північного Причорномор’я, від Дунаю до Західного Приазов’я, включаючи басейн р. Молочної, тобто інгульської та азово-дніпровської культур, кордон між якими досі не визначений. Для цієї території антропологічний склад населення пов’язувався з наявністю мінімум двох антропологічних типів, які корелювали з відмінностями положення небіжчика в ямі. Після виділення комплексу обрядових ознак ранньо- та пізньокатакомбного поховань існування на території Північного Причорномор’я названих раніше морфологічних комплексів дістало реальне підтвердження[455].

Населення раннього етапу катакомбної культури в цілому довгоголове, порівняно вузько- і високолице, мезогнатне, високоросле; пізнього — мезобрахікефальне, з надто широким ортогнатним обличчям, дещо нижче на зріст. Різниця між “ранніми” та “пізніми” настільки суттєва, що мова може йти про зміну населення на другому, пізньому етапі існування катакомбної культури майже на всій території Північного Причорномор’я. Це особливо яскраво виявляється в причорноморських степах, де є “ранні” та “пізні” поховання, а саме в межиріччі Інгульця і Південного Бугу, верхів’ї Інгульця (Криворіжжя), Самаро-Орельському межиріччі, районі Каховки, Примор’ї (крайній південь Херсонської області), басейні р. Молочної, районі Запоріжжя[456].

Усі ранньокатакомбні групи та буджакська пізня (ранні матеріали не виявлено) дуже схожі між собою і значно відрізняються від пізньокатакомбних. Серед ранніх виділяються територіально доліхокранний, порівняно вузьколиций (район Каховки, Запоріжжя, Примор’я, басейн р. Молочної) і доліхокранний, масивний з широким обличчям, характерний для населення Правобережного Придніпров’я (район Вищетарасівки), а також більш східного Приазов’я.

Для пізнього етапу показова підвищена мінливість багатьох морфологічних ознак, але основним для більшості населення Північного Причорномор’я був мезобрахікранний з широким ортогнатним обличчям комплекс, особливо яскраво виражений у населення межиріччя Інгульця та Південного Бугу, Самаро-Орельського межиріччя, Примор’я (ширина обличчя сягає тут 145 мм), району Запоріжжя та басейну р. Молочної. Слід відзначити, що серед мезобрахікранного населення пізнього етапу досить часто трапляється і більш грацільний мезобрахікранний тип, схожий на західний середземноморський, в основному поширений у причорноморських степах, який поки що не корелюється ні з якими обрядовими ознаками. Але факт знаходження досить компактної (на жаль, малочисельної) групи вузьколицих мезобрахікефалів у курганній групі в районі Нікополя — Михайлівни може служити деякою мірою доказом реального існування такої групи населення, а не проявом індивідуальної мінливості.

Рис. 187. Голова чоловіка з поховання 1 у кургані 12 групи “Аккермень”. Рання катакомбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

Є в Північному Причорномор’ї райони, де масивний мезобрахікранний тип із широким обличчям майже не фіксується. Це перш за все територія Правобережного Придніпров’я (район Вищетарасівки) та Приазов’я. Тут панує також масивний, але довгоголовий з широким обличчям морфологічний варіант, притаманний здебільшого попереднім епохам.

Інакше кажучи, різка зміна населення на другому етапі катакомбної культури відбулася насамперед у районах Самаро-Орельського межиріччя, Запоріжжя, Криворіжжя, межиріччі Бугу та Інгульця, на півдні Херсонської області (Примор’я), в басейні р. Молочної. У районах, які безпосередньо прилягали до Дніпра (Вищетарасівка), а також у Східному І Приазов’ї зміни в антропологічному типі не виявлено.

Багатоплановість антропологічного складу носіїв катакомбної культури в степовому Придніпров’ї зумовлює цілу низку питань. Перш за все щодо характеру відносин катакомбного і населення попереднього періоду в цьому регіоні. Судження про генетичну спорідненість ямного і катакомбного населення виникло, на нашу думку, через слабку на той час диференціацію поховань за доби енеоліту та бронзи, яка призводила до нівелювання середніх показників. На сьогодні цей погляд видається слушним лише стосовно окремих районів і в цілому стосовно деяких ранніх катакомбних груп, дуже близьких за фізичним типом до ямних і кемі-обинських. Це дає підставу твердити про їхню автохтонність, незважаючи на деякі переміщення серед споріднених племен — просування кемі-обинських груп у район Каховки і Примор’я. Таким чином, обидва морфологічні варіанти ранньокатакомбного населення України (довгоголового з широким обличчям і довгоголового з вузьким обличчям) мають місцеві корені та були притаманні більшості давньоямного і кемі-обинського населення.

Рис. 188. Голова чоловіка з кургану 9 групи “Аккермень”. Інгульська катакомбна культура. Реконструкція М. М. Герасимова

Друге, не менш важливе питання стосується походження мезобрахікранного, надто широколицього антропологічного комплексу, поширеного на другому етапі катакомбної культури. Його поява у причорноморських степах поки що не може бути пояснена безперервністю місцевої лінії розвитку, оскільки на цій території подібні комплекси[457] траплялися лише за неолітичної доби. Відтак вони відомі на суміжних територіях у населення пізнього етапу ямної культури та носіїв північнокавказької культури Калмикії та Передкавказзя, де було виявлено морфологічні комплекси (тип А, за А. В. Шевченком), які походять від неолітичного населення Надпоріжжя — Приазов’я[458]. Про те, що це пізньонеолітичне населення дожило до катакомбної доби, можуть свідчити і спостереження, зроблені А. Д. Столяром, який писав, що “маріупольський могильник і синхронні йому аналогічні некрополі не передували усій давньоямній культурі загалом, а існували одночасно, у крайньому випадку із самими різними групами цих поховань, локалізуючись, імовірно, головним чином у більш східній частині південноруських степів. Деякі традиції культури траншейних могильників Надцоріжжя — Приазов’я (випростане положення небіжчиків) продовжують проявлятися у катакомбних похованнях цієї ж території”[459]. Про те саме говорять спостереження І. Ф. Ковальової, яка в південному лісостепу Лівобережної України в катакомбних похованнях знайшла посудини біконічної форми, орнаментовані накольчатою і шнуровою технікою, дуже схожі з посудом ранньонеолітичного Микільського могильника. На її думку, саме південний лісостеп із численними підкурганними похованнями постмаріупольської культури (випростаними) і можуть бути вихідними у формуванні “західного катакомбного варіанта”. Але, на жаль, ця думка не може бути ні спростована, ні підтверджена, бо антропологічні матеріали з постмаріупольських поховань дуже нечисленні.

Рис. 189. Голова хлопчика з поховання донецької катакомбної культури в м. Луганську. Реконструкція М. М. Герасимова

Водночас велика схожість фізичного типу пізньокатакомбних груп причорноморських степів з ямними і північнокавказькими групами Північно-Західного Прикаспію (III і IV групи, за В. А. Сафроновим), тотожність поховального обряду (випростане положення покійників у катакомбах та ін.), чималий вплив “північнокавказців”, який простежується на виробах із металу та кераміки в північнопричорноморських степах, дають змогу припустити, що якась, досить-таки значна частина “північнокавказців” просунулася на захід. Тим більше, що до середини II тис. до н. е. увесь Кавказ разом із суміжними територіями стає рухливим. Тут відбуваються різного роду переміщення, утворюються, квітнуть і швидко змінюються культури, носії яких беруть активну участь у етнокультурних процесах від Південно-Східної Європи до Близького Сходу. Ймовірно, просування “північно-кавказців” на захід йшло через Дон, по території Самаро-Орельського межиріччя в район Огріньської переправи, у верхів’ях Інгульця (Криворіжжя), а далі в межиріччя Інгульця та Бугу[460], що спричинило рух значної частини пізньоямного і ранньокатакомбного населення Придніпров’я в південно-західному (в район Буджака), південно-східному (Передкавказзя) та, можливо, північному (уверх по Дніпру) напрямках.

Просування мезобрахікранного широколицього ортогнатного населення різною мірою вплинуло на фізичний тип населення окремих груп катакомбної культури причорноморських степів. Так, на території Самаро-Орельського межиріччя, Криворіжжя, Запоріжжя і межиріччя Бугу та Інгульця відбулася повна заміна місцевого „населення північнокавказьким. На самому „півдні „Херсонської області (Примор’я) і в басейні р. Молочної населення також повністю змінилося, але поки що неясне його походження. Хоча воно теж мезобрахікранне, однак з ширшим обличчям та масивніше. Уздовж правого берега Дніпра (вигцетарасівська група) населення майже не змінилося, відчувається лише незначна домішка мезобрахікранів. Здається, що цей район обминули великі переміщення.

Про немирне вторгнення “північнокавказців” у Північне Причорномор’я свідчать показові саме для пізнього етапу катакомбної культури на цій території великий відсоток у похованнях трепанованих черепів (понад 10 %) або з травмами[461], а також поява багатих поховань зі зброєю.

Впливом населення Близького Сходу, який теж ішов через Північний Кавказ (вірогідніше через Північно-Східний), можна пояснити і традицію ховати черепи із модельованими за допомогою глини обличчями, що розповсюджується також на пізньому етапі катакомбної культури, в західній її провінції, в похованнях еліти.

Подібна практика обличкування черепів глиною з’являється ще в Давній Палестині, в Ієрихоні, починаючи з VII—VI тис. до н. е., трапляється в Анатолії, Месопотамії, пов’язана з культом родючості, та зберігається у населення Східного Середземномор’я до античності[462]. Цікаво, що на всіх обличкованих черепах із басейну р. Молочної та Криворіжжя наявні трепанаційні (посмертні) отвори в потиличній ділянці, що виникли, очевидно, внаслідок бальзамування небіжчиків, яке було поширене також на Близькому Сході, в Стародавньому Єгипті[463]. Серед модельованих черепів виділяються різні морфологічні варіанти, прикметні для населення катакомбної культури Причорномор’я, — від різко виражених доліхокранів до ультракороткоголових, різниця між якими наочно ілюструється формами модельованих поверх кісткової основи носів — від горбоносих (“вірменоїдних”) до прямих з досить невисоким переніссям.

Дещо своєрідним було формування фізичного типу катакомбної культури в басейні Сіверського Дінця. Складається враження, що тут він не мав генетичної підоснови і, можливо, з’явився в уже сформованому вигляді (питання це поки що залишається відкритим за браком антропологічних матеріалів як ямного, так і ранньокатакомбного часу). Різкої зміни фізичного типу на пізньому етапі не фіксується, хоча і відчувається переважання більш широколицього населення.

Характерною особливістю населення басейну Сіверського Дінця катакомбної доби є штучна деформація черепа (до 60 % на пізньому етапі, 15 % на ранньому), притаманна населенню більш східних територій поширення катакомбної культури: Калмикії, Нижнього Поволжя, басейну Дону, а також Північно-Східного Приазов’я, згідно з дослідженнями К. О. Шепель та А. В. Шевченка.