Орієнталізм

II

СИЛЬВЕСТР ДЕ САСІ ТА ЕРНЕСТ РЕНАН: РАЦІОНАЛЬНА АНТРОПОЛОГІЯ І ФІЛОЛОГІЧНА ЛАБОРАТОРІЯ

Дві великі теми, які визначали життя Сильвестра де Сасі — героїчні зусилля та жертовне прагнення до педагогічної та раціональної корисності. Народившись у 1757 р. в родині янсеністів, представники якої традиційно обирали собі професію нотаря, Антуан-Ісаак-Сильвестр дістав приватну освіту в бенедиктинському абатстві, вивчивши спочатку арабську, сирійську та халдейську мови, а потім і гебрейську. Арабська передусім стала для нього тією мовою, яка відкрила йому Схід, оскільки, як запевняв Жозеф Рено, саме в арабських текстах можна було тоді знайти найбагатший орієнтальний матеріал у його {165} найдавнішій і найповчальнішій формі 11. Хоч він і був леґітимістом, у 1769 р. його призначили першим учителем арабської мови в щойно відкритій школі des langues orientales vivantes*, директором якої він став у 1824 р. У 1806 р. йому надали звання професора у Французькому колежі (College de France), хоча з 1805 p. він був призначений орієнталістом у штат Міністерства закордонних справ Франції. Спочатку він перекладав там бюлетені Великої Армії (робота, яка не оплачувалася аж до 1811 р.) та Наполеонів «Маніфест» 1806 p., що ставив на меті підбити «мусульманський фанатизм» проти російського православ’я. Але потім, протягом багатьох років, Сасі готував перекладачів для Французького орієнтального перекладацького центру (драґоманату), а також майбутніх учених. Коли французи окупували Алжир у 1830 p., саме Сасі переклав відозву до алжирців; міністр закордонних справ, а подеколи й військовий міністр реґулярно консультувалися з ним із усіх питань дипломатії, які мали стосунок до Сходу. У віці сімдесяти п’яти років він заступив Дасьє на посаді секретаря Академії старожитніх написів (Academy des Inscriptions) і став також куратором східних рукописів Королівської бібліотеки. Впродовж усієї його довгої і славної кар’єри його ім’я справедливо асоціювалося з реструктуруванням та реформуванням освіти (передусім у галузі орієнтальних студій) в післяреволюційній Франції 12. В 1832 р. Сасі разом з Кюв’є був обраний новим пером Франції.

І не тільки тому, що Сасі був першим президентом Азіатського товариства (Société asiatique) (заснованого в 1822 p.), його ім’я асоціюється з початком новітнього орієнталізму; воно ототожнюється з ним тому, що його праця реально створила для потреб цієї професії повністю систематизований корпус текстів, педагогічну практику, наукову традицію і важливу сполучну ланку між орієнтальною наукою та громадською політикою. В роботі Сасі, вперше в Європі після Віденського конґресу, був застосований усвідомлений методологічний принцип, що відповідав усім вимогам наукової дисципліни. Не менш важливо й те, що Сасі завжди почувався людиною, яка стоїть біля витоків великого ревізіоністського проекту.

Живих східних мов (фр.). {166}

Він був одним із тих першопрохідців, які добре усвідомлюють свою місію, і, що уявляється більш істотним для нашої загальної тези, він виступав у своїх творах як секуляризований священнослужитель, для якого його Схід та його студенти були відповідно доктриною віри та парафіянами. Герцоґ де Бройль, один із тогочасних палких шанувальників Сасі, сказав про його наукову діяльність, що вона поєднувала в собі стиль ученого-дослідника й біблійного проповідника і що Сасі був єдиною людиною, спроможною примирити «цілі Лейбніца із зусиллями Боссюе» 13. Тому все, що він писав, конкретно адресувалося студентам (у випадку його першої праці, його «Принципів загальної граматики» («Principes de grammaire générale»), написаних у 1799 p., студентом був його власний син) і подавалося не як щось нове, а як ретельно переглянутий витяг із найкращого, що вже було зроблено, сказано або написано.

Ці дві характеристики — дидактична інтенція, яка враховувала потреби студентів, і очевидний намір повторювати вже відоме, роблячи необхідні витяги та уточнення, — мають вирішальне значення. Твори, написані Сасі, завжди передають тон людського голосу, який щось розповідає; його проза насичена займенниками першої особи, персональними оцінками, риторичною присутністю. Навіть у його найважчих для розуміння речах — як, наприклад, у науковій розвідці про нумізматику Сасанідів третього сторіччя — ми відчуваємо не так перо, що пише, як голос, що промовляє. Ключова нота його праці звучить у перших рядках присвяти своєму синові на початку його «Принципів загальної граматики»: «C’est â toi, mon cher fils, que cette petit ouvrage a été entrepris» , — що означає, я пишу (або говорю), звертаючись до тебе, тому що тобі треба знати ці речі, а позаяк вони не існують у тій формі, якою можна було б скористатися, я сам виконав цю роботу для тебе. Про що ж, власне, йдеться? Про корисність. Про докладені зусилля. Про пряму й благодійну раціональність. Бо Сасі вірив у те, що все можна зробити очевидним і розумним, хоч би яким важким було завдання і хоч би якою темною була проблема.

«Це для тебе, мій любий сину, я взявся написати цей невеличкий твір» (фр.).

Ми {167} тут бачимо строгість Боссюе та абстрактний гуманізм Лейбніца, а також тон Руссо — і все це злите в одному стилі.

Результатом такого тону Сасі є те, що утворюється коло, яке відокремлює його та його аудиторію від ширшого світу, внаслідок чого вчитель і його учні, зібравшись разом у зачиненій класній кімнаті, також утворюють замкнутий простір. На відміну від матеріалу фізики, філософії або класичної літератури, матеріал орієнтальних студій є таємним, прихованим; він має велике значення для людей, які вже плекають інтерес до Сходу, але бажають знати Схід краще, у більш упорядкований спосіб, і в цьому контексті педагогічна дисципліна є більш ефективною, аніж привабливою. Дидактичний промовець, таким чином, подає свій матеріал учням, чия роль полягає в тому, щоб одержати те, що їм дають, у формі ретельно підібраних і належно впорядкованих тем. А що Схід давній і далекий, то манера подачі вчителем матеріалу — це реставрація, ревізія того, що ховається від ширшого кругозору. Й оскільки також безмежно великий і багатий (у просторі, в часі, в культурі) Схід не може бути розкритий цілком, то слід приділити увагу лише його найрепрезентативнішим частинам. Таким чином, Сасі бере у фокус своєї уваги антологію, хрестоматію, картину, огляд загальних принципів, тобто дотримується методу, за якого невеличка сукупність переконливих прикладів дає студентові змогу осмислити Схід. Такі приклади є переконливими з двох причин: по-перше, тому що вони віддзеркалюють спроможність Сасі як західного авторитета, котрий обмірковано бере зі Сходу те, що його відстань та ексцентричність доти зберігали прихованими, а по-друге, тому що ці приклади наділені семіотичною силою (або одержують її від орієнталіста) позначати Схід.

Уся праця Сасі має істотно компіляторський характер; вона церемоніально дидактична й ретельно ревізіоністська. Окрім «Принципів загальної граматики», він написав «Арабську хрестоматію» («Chrestomathie arabe») в трьох томах (1806 і 1827 pp.), антологію арабської літератури з граматики (1825 p.), арабську граматику 1810 p. (à l’usage des elèves de l’École spéciale ),

Для використання учнями спеціальної школи (фр.).

трактати про {168} арабську просодію та про релігію друзів і численні короткі праці, присвячені орієнтальній нумізматиці, ономастиці, епіграфіці, географії, історії та вагам і мірам. Він зробив чимало перекладів і написав два розлогі коментарі до творів аль-Гарірі «Каліла й Думна» та «Макама». Не менш енерґійно трудився Сасі як редактор, мемуарист, історик новітнього знання. Було дуже мало вартого уваги в суміжних дисциплінах, щодо чого він би не був au courant , хоча його власні твори були односпрямованими й у всьому тому, що виходило за межі орієнталізму, замкнутими у вузькому позитивістському діапазоні.

Проте коли в 1802 р. Інститут Франції дістав доручення від Наполеона створити tableau générale стану та проґресу мистецтв і наук від 1789 p., Сасі обрали одним із авторів: він був найпунктуальнішим з усіх фахівців, і його узагальнення мали найбільш історичний характер. Звіт Дасьє, як це було відомо неофіційно, включив у себе чимало думок, яким віддавав перевагу Сасі, в ньому був також віддзеркалений його внесок у тогочасний стан орієнтального знання. Його назва — «Історична картина французької ерудиції» («Tableau historique de l’érudition française») — проголошує виникнення нової історичної (у протиставленні священній) свідомості. Така свідомість має драматичний характер: знання виставляються, мов декорації на сцені, де їх завжди можна оглянути в усій повноті. Адресована королю, передмова Дасьє чітко сформулювала тему. Такий огляд, який здійснив він, дає змогу зробити щось таке, чого досі не намагався зробити жоден монарх, а саме, охопити одним coup d’oeil ** увесь обшир людського знання. Якби ми мали таку tableau historique в давніші часи, провадить Дасьє, ми зберегли б на сьогодні чимало шедеврів, які було загублено або знищено; інтерес до цієї картини та її корисність полягали в тому, що вона зберігала знання і робила його безпосередньо доступним. Дасьє пояснює, що це завдання стало простішим після орієнтальної експедиції Наполеона, одним із результатів якої було підвищення рівня новітніх географічних знань14.

У курсі (фр.).* Загальна картина (фр.).*** Поглядом (фр.).

(Ніде більше ми не бачимо з такою {169} очевидністю, як у дискурсі Дасьє, наскільки сценічне оформлення такої tableau historique тотожне у своєму використанні пасажам та прилавкам сучасного універмагу.)

Значення «Tableau historique» для розуміння вступної фази орієнталізму полягає в тому, що вона екстеріоризує форму орієнталістського знання та його характеристики і також описує відношення орієнталіста до його предмета. На тих сторінках Сасі, де йдеться про орієнталізм, — та й будь-де у його творах — він говорить про свою працю, що вона відкрила, прояснила, врятувала велику кількість затемненого матеріалу. Навіщо? Для того, щоб подати його студентові. Бо, як і всі його вчені сучасники, Сасі дивився на наукову працю як на позитивний додаток до будівлі, яку всі вчені споруджували разом. Знання істотно полягало в тому, щоб зробити матеріал видимим, і метою картини було побудувати щось на зразок бентамітського паноптикуму. Таким чином, наукова дисципліна була специфічною технологією влади: вона надавала своєму користувачеві ( та його студентам) знаряддя і знання, які (якщо він був істориком) доти вважалися втраченими 15. І справді, словник спеціалізованої спрямованості та багатий своїми надбаннями передусім асоціюється з репутацією Сасі як провідного орієнталіста. Його героїчні зусилля вченого успішно долали, здавалося б, неподоланні труднощі; він знайшов засоби представити своїм студентам цілу галузь знання там, де раніше ніякої галузі не було. Він створив книжки, правила, приклади, — так сказав герцоґ де Бройль про Сасі. Результатом було продукування матеріалів про Схід, методів для його вивчення та прикладів, яких не мали навіть самі орієнтали 16.

Порівняно з трудами елліністів або латиністів, які працювали в тій-таки команді, труди Сасі були небувалими за своїм обсягом. Перші мали у своєму розпорядженні тексти, конвенції, наукові школи; він нічого цього не мав, а отже, мусив створювати все сам. У своїх творах Сасі був просто одержимий динамікою первісної втрати й подальшого віднайдення; його внесок у цей процес був справді дуже значний. Подібно до своїх колеґ, що працювали в інших галузях науки, він вважав, що знання — це бачення (паноптичне, так би мовити), але, на {170} відміну від них, він брався не лише ідентифікувати знання, він брався розшифрувати його, інтерпретувати і, що було найважче, зробити його доступним. Здобутки Сасі сприяли виникненню цілої галузі. Як європеєць, він мусив порпатися в орієнтальних архівах, і він міг робити це, не покидаючи Франції. Вибрані ним тексти він потім повертав туди, де вони були; але перед тим він їх полагоджував, анотував, кодифікував, упорядковував і наділяв їх коментарями. З часом Схід ставав менш важливим, аніж те, в що міг перетворити його орієнталіст; таким чином, переміщений Сасі в закрите, логічно визначене місце педагогічної картини, орієнталістський Схід втрачав після цього всяку охоту виходити в реальну дійсність.

Сасі був надто розумний, щоб залишити свої погляди та свою практику без підтримки супровідної арґументації. Насамперед, він завжди вважав своїм найпершим обов’язком розтлумачити, чому «Схід» сам по собі не зміг би вижити без європейського смаку, розуму або терпіння. Сасі обстоював корисність та інтерес таких речей, як арабська поезія, але насправді він твердо дотримувався тієї думки, що арабську поезію треба було належно трансформувати зусиллями орієнталіста, перш ніж оцінювати її. Причини такого підходу були широко епістемологічними, але вони містили в собі також орієнталістське самовиправдання. Арабська поезія створювалася абсолютно чужими (для європейців) людьми в абсолютно інших кліматичних, суспільних та історичних умовах, аніж ті, які були відомі європейцям; крім того, така поезія живилася «опініями, упередженнями, віруваннями, забобонами, які ми можемо осмислити лише після тривалого й нелегкого студіювання». Та навіть у тому випадку, коли людина проходить через усі суворі етапи спеціальної підготовки, велика частка описових сцен у арабській поезії залишиться незбагненною для європейців, «які досягли вищого ступеня цивілізації». Але й те, що ми спроможні збагнути, має велику цінність для нас, європейців, звичних приховувати свої зовнішні атрибути, вияви своєї тілесної активності, свій зв’язок із природою. Таким чином, корисність здійснюваного орієнталістом аналізу в тому, що він робить доступним для своїх співвітчизників значний діапазон незвичайного досвіду, а особливо цінною є створювана ним література, яка {171} ефективно допомагає нам зрозуміти «справді божественну поезію» стародавніх гебреїв 17.

Отже, якщо орієнталіст необхідний, тому що він видобуває корисні діаманти з далекої орієнтальної глибини, й оскільки Схід не можна вивчити без його посередництва, то виходить, що й писемну орієнтальну творчість не можна брати в цілому. Таким є вступ Сасі до його теорії фраґментів, яка становила неабиякий інтерес для всіх прихильників романтизму. Бо орієнтальна літературна продукція не лише цілком чужа для європейця; вона до того ж не містить у собі достатню кількість цікавих тем і не написана з «достатнім відчуттям смаку та критичним духом», щоб заслуговувати на ширшу публікацію, аніж у окремих уривках (pour mériter d’être publiés autrement que par extrait)18. Тому від орієнталіста вимагається подавати Схід лише в репрезентативних фраґментах, наново опублікованих, розтлумачених, анотованих і неодмінно в оточенні інших фраґментів. Для такої подачі необхідний спеціальний жанр — хрестоматія, і саме в ній у випадку Сасі корисність та інтерес орієнталізму представлені найбільш безпосередньо і з найбільшою користю. Найславетнішою публікацією Сасі була трьохтомна «Арабська хрестоматія» («Chrestomatie arabe»), яка розпочиналася, так би мовити, внутрішньо зримованим арабським куплетом: «Kitab al-anis al-mufid lil-Taleb al-mustafid; wa gam’I al stathur min manthoum wa manthur» («Книжка приємна й корисна для старанного учня; в ній поміщено фраґменти як поезії, так і прози»).