Орієнталізм

черпав із них власний зміст. Так, були (і є) лінґвістичний Схід, фрейдівський

Схід, шпенґлерівський Схід, дарвінський Схід, расистський Схід — і так далі.

Проте ніколи не існувало такого явища, як «чистий», або незумовлений Схід; подібним чином, ніколи не існувало нематеріальної форми орієнталізму, чогось

такого невинного, як «ідея» Сходу. Цією своєю глибинною переконаністю та

методологічними наслідками, які з неї випливають, відрізняюся я від учених, що

досліджують історію ідей. Бо орієнталістський дискурс робить можливими такі

наголоси на своїх твердженнях, подає їх у такій виконавчій формі й передусім з

такою матеріальною ефективністю, яких кожна герметична історія ідей намагається

повністю уникати. Без цих наголосів і цієї матеріальної ефективності

орієнталізм був би тільки ще однією з ідей, у той час як він був і є чимось

набагато більшим, аніж це. Тому я поставив собі на меті дослідити не лише праці

вчених, а й літературні твори, політичні трактати, тексти журналістики, подорожні нотатки, релігійні та філологічні студії. Іншими словами, мій змішаний

підхід у широкому плані є історичним і «антропологічним», оскільки я вважаю, що

всі тексти є світськими та опосередкованими, хоча (звичайно!) у способи, які

відрізняються від жанру до жанру, від одного історичного періоду до іншого.

Проте, на відміну від Мішеля Фуко, чиїй праці я дуже

багато завдячую, я вірю, що індивідуальні автори {39} справляють

визначальний вплив на сукупність текстів, які складають таке дискурсивне

утворення, як орієнталізм, що в протилежному випадку було б анонімним. Єдність того

великого масиву текстів, який я аналізую, почасти пояснюється тим фактом, що