Орієнталізм

пізніший період діапазон репрезентацій неймовірно побільшився. Це правда, що

після Вільяма Джонса та Анкетіля-Дюперрона і після експедиційного походу

Наполеона в Єгипет Європа почала дивитися на Схід більш науковим поглядом, стала жити в ньому з куди більшим відчуттям власної переваги й більш

дисципліновано, аніж будь-коли раніше. Але значно більше для Європи важило те, що вона розширила масштаби свого сприйняття Сходу та вдосконалила прийоми свого

аналізу його реалій. Коли на зламі вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч

відкрилося, наскільки стародавні мови Сходу, — і претензії давньогебрейської

мови на божественне першопоходження стали здаватися менш виправданими, — то

саме кількоро європейців зробили це відкриття, передали його в спадок ученим і

зберегли це відкриття в лоні новоствореної науки — індоєвропейської філології.

Отак народилася нова могутня галузь знання для осягнення лінґвістичного Сходу, а з нею, як це показав Фуко у своїй праці «Порядок речей», виникла ціла мережа

взаємопов’язаних наукових інвесторів. Подібним чином Вільям Бекфорд, Байрон, Ґете та Гюґо реструктурували Схід своїм мистецтвом і зробили його барви, ауру

та людей видимими через {38} свої образи, ритми й мотиви. Щонайбільше, «реальний» Схід навіював авторові його видіння; він дуже рідко давав їм

напрямок.

Орієнталізм більше реаґував на культуру, яка його

витворила, аніж на свій уявний об’єкт, що також був витвором Заходу. Отже, історія орієнталізму характеризується як внутрішньою сумісністю, так і цілою

низкою чітко визначених відношень із домінантною культурою, в якій він існує. У

своєму аналізі я послідовно намагаюся показати структуру цієї галузі та її

внутрішню організацію, її першопрохідців, патріархальних авторитетів, її

канонічні тексти, світоглядні ідеї, взірцеві постаті, її послідовників, удосконалювачів, нові авторитети; я намагаюся також пояснити, як орієнталізм

запозичував «сильні» ідеї, доктрини та тенденції, що панували над культурою, та