Орієнталізм

засобів звертання до читача, що містять у собі Схід, а в кінцевому підсумку

репрезентують його або говорять на його користь. Проте нічого такого в теорії

не відбувається. Кожен автор, який пише про Схід (і це стосується навіть

Гомера), неодмінно знаходить певний орієнтальний прецедент, певне попереднє

знання про Схід, на яке він посилається і від якого відштовхується. Крім того, кожна праця про Схід сполучається з іншими працями, з публікою, з

інституціями, із самим Сходом. Отже, сукупність відношень між працями, публікою

і деякими окремими аспектами Сходу становить утворення, яке можна аналізувати, — наприклад, утворення з філологічних студій, з антологій уривків із творів

східної літератури, з подорожніх нотаток, з орієнтальних фантазій, — і

присутність якого в часі, в дискурсі, в інституціях (школах, бібліотеках, закордонних представництвах) надає йому переконливості й відчуття переваги.

Звичайно ж, я сподіваюся, що моя зацікавленість

відчуттям переваги не виллється в аналіз чогось захованого в самому

орієнталістському тексті, а радше в аналіз поверхні цього тексту, його

зовнішнього становища стосовно того, що він описує. Я не думаю, що цю ідею

можна перенаголосити. Орієнталізм виходить із передумови зовнішнього становища, тобто з того факту, що орієнталіст, поет або вчений примушує Схід заговорити, описує Схід, розкриває його таємниці, роблячи їх зрозумілими для Заходу. Сам

Схід цікавить його лише остільки, оскільки він є першопричиною того, про що він

говорить. Те, що він говорить і пише, сам факт того, що це говориться й

пишеться, має вказувати на те, що орієнталіст перебуває поза Сходом, незалежно

від того, чи ми розглядаємо його як екзистенціальний чи як моральний факт.

Принциповим наслідком такого зовнішнього становища є, звичайно, репрезентація: ще від тієї давнини, {36} коли Есхіл створив свою п’єсу «Перси», Схід

трансформується, перетворюючись із чогось далекого, незнаного й загрозливого в