Орієнталізм

присутності в Індії, Леванті, Північній Африці. Більше того, німецький Схід був

переважно Сходом академічним, або принаймні класичним. Це був предмет лірики, фантазій і навіть романів, але він ніколи не був реальним у тому розумінні, в

якому Єгипет і Сирія були реальними для Шатобріана, Лейна, Ламартіна, Бертона, Дізраелі чи Нерваля. Можна надати певної значущості тому фактові, що

найвідоміші німецькі твори про Схід — «Західно-східний диван» Ґете (Goethe, «Westöstlicher Diwan») та «Про мову й мудрість індійців» Фрідріха Шлеґеля

(Friedrich Schlegel, «Über die Sprache und Weisheit der Indier») — виникли

відповідно після подорожі по Рейну та багатьох годин, проведених у паризьких

бібліотеках. Головним досягненням німецької орієнтальної науки було поліпшення

та вдосконалення техніки опрацювання текстів, міфів, ідей, майже буквально

зібраних на Сході імперськими Британією та Францією. {34}

Але німецький орієнталізм поділяв з

англо-французьким, а згодом і з американським орієнталізмом, те відчуття

інтелектуальної переваги над Сходом, яке панувало в західній культурі.

Це відчуття переваги має бути почасти предметом будь-якого опису орієнталізму, присутнє воно й у цьому дослідженні. Навіть сама назва «орієнталізм» свідчить

про поважний, можливо, навіть важкий стиль самовпевненого експерта; коли я

застосовую її до сучасних американських соціологів (а що вони себе

орієнталістами не називають, то моє вживання цього слова видається недоречним), я роблю це, аби привернути увагу до того факту, що експерти з проблем Близького

Сходу досі схильні будувати свої теорії на тих рештках інтелектуальних підвалин

орієнталізму, які він заклав у Європі дев’ятнадцятого сторіччя.

Немає нічого надприродного чи вродженого в проблемі

інтелектуальної переваги. Це відчуття формується, розповсюджується, розсіюється; воно інструментальне, воно переконливе; воно має статус, воно встановлює