Розділ без назви (3)

11.25. Щодо наступних зауважень див. Hegel's Philosophical Propaedeutics, 2nd Year, Phenomenology of the Spirit. Transl. by W. T. Harris (видання Ловенберга, c. 68 та наст.). Я дещо відступив від перекладу. Мої зауваження стосуються таких цікавих уривків: 23: «Імпульс самосвідомості» («самосвідомість» німецькою мовою означає також «самоствердження» — див. закінчення розділу 16) «полягає саме в тому, щоб реалізувати свою... «істинну природу». Тому самосвідомість... діяльна... в утвердженні своєї предметності»; 24: «У своєму творенні або русі самосвідомість проходить три стадії: ...(2) пов'язана з відношенням до іншої самосвідомості... відношення володаря і раба (панування і рабства)». Гегель не згадує якогось інакшого «відношення до іншої самосвідомості». Далі читаємо таке: «(3) Відношення володаря і раба... , 32: Для утвердження себе як вільного і для того, щоб бути визнаним як таке, самосвідомість має проявити себе відносно іншої самосвідомості... , 33: ..За обов'язкового взаємного визнання... між ними виникають відносини володаря і раба... , 34: А що... кожна намагається утвердити і довести себе... то самосвідомість, яка з-поміж життя і свободи вибирає життя, вступає у відносини рабства, виявляючи тим самим свою неспроможність» («природну», як сказали б Арістотель і Платон) «... незалежності... , 35:... Той, хто служить, позбавлений самості і має чужу самість замість своєї власної... Натомість володар вбачає в тому, хто прислужує, інше Я як зняте, а у своїй власній одиничній волі — як збережене і звищене... , 36: Окрема воля того, хто служить... зникає у страхові перед володарем...» і т. п. У цій теорії людських взаємин, яка зводить ці взаємини до панування і рабства, неважко помітити елемент істерії. Я майже не сумніваюся в тому, що Гегелів метод заховування власних думок під нагромадженням слів, які слід перебрати, аби дійти суті (як це видно, коли співставляти моє цитування з текстом оригіналу), є одним із симптомів його істерії, свого роду втечі, ухиляння від денного світла. Я не сумніваюсь, що цей метод міг би бути чудовим об'єктом для психоаналізу, так само як і його первісна мрія про зверхність і покору. (Слід зазначити, що діалектика Гегеля (див. наступний розділ) виводить його зрештою (закінчення , 36) за межі відносин володар — раб «до загальної волі, переходу до позитивної свободи». З розділу 12 (зокрема, підрозділів II і IV) стане зрозуміло, що такі терміни як «загальна воля» та «позитивна свобода» в лише евфемізмом для тоталітарної держави. Відтак — панування і рабство відповідно «зведені до компонентів» тоталітаризму.)

З цитованим зауваженням Гегеля про те, що раб — це людина, яка між життям і свободою вибирає життя (див. , 35), можна порівняти зауваження Платона про те, що вільним є той, хто боїться рабства більше, ніж смерті («Держава», 387 а). По суті, це дійсно так,— хто не готовий до захисту своєї свободи, зрештою втратить її. Однак теорія, якої дотримувалися і Платон, і Гегель і яка стала популярною серед пізніших авторів, полягає в тому, що люди, котрі поступаються силі або які замість смерті поступляться озброєному гангстеру, є за своєю природою «народженими рабами», котрі й не заслуговують на краще ставлення. Я переконаний, що такої теорії можуть дотримуватися лише найрішучіші вороги цивілізації.

11.26. Критика погляду Вітгенштайна, згідно з яким завданням науки є дослідження фактів, а завданням філософії є прояснення термінів, викладена в прим. 46, а також у прим. 51 та 52 до цього розділу. (Див. також: Н. Gomperz, The Meaning of Meaning; in Philosophy of Science, vol. 8, 1941, зокрема p. 183).

Щодо проблеми, якій присвячено цей відступ у тексті (він продовжується до прим. 54 до цього розділу), а саме — проблеми: методологічний есенціалізм versus методологічний номіналізм, див. також прим. 27-30 до розділу 3 та відповідний текст; див. іще прим. 38 до даного розділу.

11.27. Щодо платонівського чи радше парменідівського розрізнення знання і думки (розрізнення, популярного і серед пізніших авторів, скажімо для Локка і Гоббса), див. прим. 22 та 26 до розділу 3 та відповідний текст, а також прим. 19 до розділу 5 та прим. 25-27 до розділу 8. Щодо цього ж розрізнення у Арістотеля, див., напр., «Метафізика», 1039 b 34, та «Друга аналітика», 1, 33, (88 b 30 та наст.); II, 19 (100 b 5).

Стосовно арістотелівського розрізнення демонстративного та інтуїтивного знання, див. останній розділ «Другої аналітики», II, 19, зокрема 100 b 5-17; див. також 72 b 18-24, 75 b 31, 84 а 31, 90 а 6-91 а 11. Щодо зв'язку між демонстративним знанням і «причинами» речі, «відмінними від їх сутнісної природи», а отже, такими, що вимагають середнього терміна, див. «Друга аналітика», II, 8 (зокрема 93 а 5, 93 b 26). Щодо аналогічного зв'язку між інтелектуальною інтуїцією і «неподільною формою», якою ця інтуїція оволодіває,— неподільною сутністю і індивідуальною природою, тотожною цим причинам,— див. «Друга аналітика», 72 b 24, 77 а 4, 85 а 1, 88 b 35. Див. також «Друга аналітика», 90 а 31: «Знати природу речі, це значить знати, чому ця річ існує» (себто її причину); і 93 b 21; «Суть деяких [речей] не опосередкована, тобто вона — начало».

Стосовно твердження Арістотеля про те, що ми маємо спинятися на якомусь етапі у регресі доказів чи демонстрацій і приймати певні принципи без доказів, див., напр., «Метафізика», 1006 а 7: «Довести все без винятку неможливо, інакше ми безконечно повертатимемося до одного і того самого...» Див. також «Друга аналітика», II, 3, 90 b 18-27.

Слід зазначити, що мій аналіз арістотелівської теорії дефініцій (визначень) в основних рисах узгоджується з аналізом Гроута, проте дещо розходиться з аналізом Росса. Найзначніші розбіжності між інтерпретаціями цих двох авторів можна схарактеризувати за допомогою двох цитат, почерпнутих із їхніх творів, присвячених аналізові «Другої аналітики» Арістотеля (книжка II), «у другій книжці Арістотель звертається до розгляду доказів як інструментів, за допомогою яких досягається дефініція» (W.Ross, Aristotle. 2nd ed., p. 49). Цьому твердженню можна протиставити таке: «Дефініцію неможливо довести, бо вона лише пояснює сутність суб'єкта..; тоді як доказ передбачає знання суті...» (G. Grote. Aristotle. 2nd ed., p. 241; див. також pp. 240-241. Пор. також закінчення прим. 29 до даного розділу.)

11.28. Арістотель. «Метафізика», 1031 b 7 та 1031 b 20. Див. також 996 b 20; «Ми володіємо знанням якоїсь речі, якщо нам відома її суть».

11.29. «Дефініція — це твердження, що характеризує суть речі» (Арістотель. «Топіка», І, 5, 101 b 36; VII, 3, 153 а, 153 а 15; див. також «Метафізика», 1042 а 17).— «Дефініція... виявляє сутність», («Друга аналітика», II, З, 91 а 1.).— «Дефініція... це твердження про суть речі» (93 b 28).— «Мають сутність лише ті речі, чия будова виражена у дефініції» («Метафізика», 1030 а 5 та наст.).— «Отож, зрозуміло, що дефініція — це визначення суті...» («Метафізика», 1031 а 13).

Розглядаючи ці принципи, тобто начала або базисні посилання доказів, слід розрізняти два види таких начал; (1) Логічні принципи (див. «Метафізика», 996 b 35 та наст.) і (2) Посилання, з яких мають випливати докази і які неможливо довести, якщо ми хочемо уникнути безконечного повернення до одного і того самого (див, прим. 27 до даного розділу). Посилання — це дефініції: «Базисні посилання доказів є дефініціями» («Друга аналітика», II, 3, 90 b 23; nop. 89 а 17, 90 а 35, 90 b 23). Див. також W. Ross. Aristotle, pp. 45-46; зокрема його коментарі з приводу «Другої аналітики», 1, 4, 20-74 а 4: «Начала науки,— пише Росс (р. 46),— будуть, кажуть нам, per se в розумінні (а) або (b)». З попередньої сторінки ми дізнаємося, що якесь посилання має бути необхідним per se (або суттєво необхідним) у розумінні (а) і (b), якщо воно спирається на дефініцію.

11.30. «Якщо щось має назву, то воно матиме і визначення свого значення»,— зазначає Арістотель («Метафізика», 1030 а 14. див. також 1030 b 24). Він пояснює, що дефініція — це не тільки визначення значення назви. Дефініція досягається тоді, коли назва є одним із видів певного роду.

Слід зазначити, що при моєму способі використання термінів «дефініція» (а я дотримуюсь сучасного використання цього терміна, у розумінні «визначення»), він зашли охоплює речення-визначення в цілому, тоді як Арістотель (та інші, що дотримуються його розуміння, як, скажімо, Гоббс) інколи використовує це слово і як синонім «дефініенса».

Визначень одиничних речей не буває. Визначення завжди стосуються лише універсалів (див. «Метафізика», 1036 а 28) і лише сутностей, тобто того, що є видом певного роду (себто останньою видовою відмінністю — див. «Метафізика», 1038 а 19) і неподільною формою (див. «Друга аналітика», II, 13, 97 b 6 та наст.).

11.31. Певна неясність тлумачення цієї проблеми Арістотелем очевидна з кінця прим. 27 до даного розділу та з подальшого співставлення двох інтерпретацій арістотелівської теорії дефініцій, висунутих Гроутом та Россом. Найбільш незрозумілим є арістотелівське тлумачення способу, за допомогою якого в процесі індукції ми сходимо до дефініцій, які є принципами (див., зокрема, «Друга аналітика», II, 19, 100 а та наст,).

11.32. Щодо Платонової доктрини див. прим. 25-27 до розділу 8 та відповідний текст.

Гроут пише (Aristotle, 2nd ed., p. 260): «Арістотель успадкував від Платона його доктрину непохибного нусу або розуму, цілковито убезпеченого від помилок». Гроут підкреслює далі, що всупереч Платону, Арістотель не зневажає наочний досвід, а радше приписує своєму нусу (тобто інтелектуальній інтуїції) «позицію терміна і корелює його з процесом індукції» (lос. cit., див. також op. cit„ p. 577). Це дійсно так, проте наочний досвід, зрозуміло, має лише функцію збудження і розвитку нашої інтелектуальної інтуїції універсальної сутності. Дійсно, ще ніхто досі не пояснив, як за допомогою індукції можна одержати безпомилкові визначення.

11.33. Погляди Арістотеля тотожні поглядам Платона, адже в цьому випадку для обох, зрештою, не існує реальної можливості звернутися до аргументації. Все, що можна вдіяти, то це приписати догматично певному визначенню статус істинного опису сутності, а на запитання, чому саме цей, а не інший опис є істинним, дати відповідь, мовляв, про це свідчить «інтуїція сутності».

Арістотель має на увазі індукцію принаймні у двох значеннях — в евристичному значенні методу, що веде до «споглядання загального принципу» (див. «Перша аналітика», 67 а 22 та наст., 27 b 25-33; «Друга аналітика», 71 а 7, 81 а 38 (81 b 5, 100 b 4 та наст.) і а емпіричному значенні (див. «Перша аналітика», 68 b 15-37, 69 а 16; «Друга аналітика», 78 а 35, 81 b 5 та наст.; «Топіка», 105 а 13, 156 а 4, 157 а 34).

У «Другій аналітиці» є очевидне протиріччя, яке, однак, можна прояснити з уривка 77 а 4, де читаємо, що дефініція не є ні загальною, ні конкретною. Гадаю, що вирішення цієї проблеми полягає не в тому, що, мовляв, визначення «власне, взагалі не є судженням» (як вважає Дж. Мюр в оксфордському перекладі «Другої аналітики»), а в тому, що визначення — це не просто загальне, а й «домірне», тобто загальне і необхідне. (Див. 73 b 26, 96 b 4, 97 b 25.)