Розділ без назви (2)

Філософія Гегеля, до того ж, була... такою мірою глибокодумна, що лишалася переважно незрозумілою.

Дж. Г. Стірлінг

І

Гегель, джерело всього сучасного історицизму, був прямим послідовником Геракліта, Платона й Арістотеля. Гегель досяг найдивовижніших речей. Для могутнього діалектичного методу цього майстра логіки було дитячою забавкою витягти справжніх фізичних кроликів із суто метафізичних циліндрів. Так, відштовхнувшись від платонівського «Тімея» з його містикою чисел, Гегель успішно «довів» за допомогою суто філософського методу (через 114 років після ньютонівських «Начал»), що планети повинні рухатися згідно із законами Кеплера. Він навіть дедуктивно вирахував1 справжнє розташування планет, довівши, що між Марсом і Юпітером не може бути ще якоїсь планети (на нещастя, він не звернув уваги на те, що таку планету було відкрито кількома місяцями раніше). Так само він довів, що намагнічування заліза означає збільшення його ваги, що ньютонівські теорії інерції та гравітації суперечать одна одній (звичайно, він не міг передбачити, що Ейнштейн покаже тотожність між інертною і гравітаційною масами) і багато такого іншого. Те, що такий надзвичайно могутній філософський метод був серйозно сприйнятий, тільки частково пояснюється відсталістю тогочасної німецької природничої науки. Насправді ж, думаю, його спершу не сприйняли всерйоз ні серйозні вчені (такі, як Шопенгауер або Я. Ф. Фріз), ні ті науковці, хто, подібно Демокріту2, «краще б відкрив один причинний закон, ніж став царем персидським». Славу Гегелю зробили ті, хто віддає перевагу швидкому посвяченню в таємниці цього світу перед трудомісткими формальностями науки, які, зрештою, здатні лише розчарувати своєю неспроможністю розкрити всі таємниці. Адже ті люди швидко з'ясували, що нема нічого такого, що можна було б застосувати до будь-якої проблеми з такою легкістю і, водночас, з таким вражаючим (хоч тільки видимим), швидким, надійним ще й показним успіхом, нема нічого дешевшого, що вимагало б такої обмалі наукової підготовки й знань, і що лише гегелівська діалектика, таємничий метод, який підмінив собою «нудну формальну логіку», здатна створити ефектний науковий вигляд. Успіх Гегеля поклав початок «епосі безчестя» (як змалював Шопенгауер3 період німецького ідеалізму), «епосі безвідповідальності» (як К. Хайден охарактеризовує епоху сучасного тоталітаризму) — спочатку інтелектуальної, а тоді, як наслідок, моральної безвідповідальності, новій епосі, що нею правлять магія пишномовних слів і сила жаргону.

З метою наперед відрадити читача від надто серйозного сприймання гегелівського пишномовного і змістифікованого жаргону, я наведу деякі з разючих подробиць його відкриттів щодо звуку і, особливо, щодо зв'язків між звуком і теплотою. Я вперто намагався перекласти цю тарабарщину з гегелівської «Філософії природи»4 якомога вірніше. Він пише: «§302. Звук — це зміна конкретного стану ізольованості матеріальних часток і його заперечення — так би мовити, суто абстрактна або ідеальна ідеальність цієї конкретності. Та ця зміна, відповідно, є сама по собі безпосереднім запереченням конкретного матеріального існування; тому вона є реальною ідеальністю питомої ваги і зчеплення, тобто теплотою. Нагрівання тіл, що звучать, як від удару, так і від тертя, є проявом теплоти, яка виникає умоглядно разом із звуком». Ще й досі є дехто, хто вірить у щирість Гегеля й сумнівається, чи не криється його таємниця радше в глибині й насиченості думки, ніж у її порожнечі. Я б хотів, щоб вони ще раз уважно прочитали останнє речення з наведеної цитати — єдине тільки й зрозуміле, бо в ньому Гегель розкриває сам себе. Адже очевидно, що воно означає лише: «Нагрівання тіл, що звучать... є теплотою... разом із звуком». Постає питання, чи Гегель обманув сам себе, загіпнотизований власним натхненним жаргоном, чи зухвало вдався обманути й зачарувати інших. Я не маю більше сумніву в тому, що справедливо останнє, зокрема, зважаючи на те, що Гегель написав у одному із своїх листів. У цьому листі, написаному за кілька років до публікації своєї «Філософії природи», Гегель посилається на іншу «Філософію природи», написану його колишнім другом Шеллінгом: «Я надто багато займався... математикою... диференціальним численням, хімією,— вихваляється Гегель у цьому листі (хоча це чистісінький блеф),— щоб бути ошуканим цією шахрайською натурфілософією, цим філософуванням без знання дійсності... цим розглядом чистих вигадок, навіть дурних вигадок у якості ідей». Це дуже відверта характеристика методу Шеллінга, тобто того зухвалого способу ошуканства, що його Гегель сам скопіював чи, скоріше, розвинув, щойно усвідомив, що досягаючи відповідної аудиторії, він означає успіх.

Попри все це, малоймовірно, що Гегель міг би стати найвпливовішою постаттю в німецькій філософії, якби за ним не стояв авторитет прусської держави. Так трапилося, що він став першим офіційним філософом пруссацтва, призначеним у період феодальної «реставрації» після наполеонівських воєн. Пізніше держава підтримувала його учнів (у Німеччині були й досі лишаються тільки контрольовані державою університети), а вони, в свою чергу, підтримували одне одного. І хоча більшість із них офіційно зреклися гегельянства, філософи-гегельянці переважали у викладанні філософії, а внаслідок цього навіть досі опосередковано панують у середніх школах Німеччини. (З німецькомовних університетів тільки університети римсько-католицької Австрії залишилися геть неторкнутими, як острови посеред повені.) Здобувши такий вражаючий успіх на Європейському континенті, гегельянство навряд чи могло отримати підтримку в Британії від тих, хто, відчуваючи, що такий могутній рух має, зрештою, щось висунути, почав дошукуватися «таємниці Гегеля», за висловом Стірлінга. Їх привабили, звичайно, гегелівський «вищий» ідеалізм і його позови на «вищу» моральність, до того ж, вони боялися бути затаврованими хором його учнів в аморальності. Адже найпоміркованіші гегельянці заявляли5 про свої доктрини, що «вони є надбаннями, які необхідно... відвойовувати перед обличчям нападу з боку сил, вічно ворожих духовним і моральним цінностям». Деякі справді видатні люди (я маю на увазі переважно Мак-Таггарта) щосили намагалися підняти конструктивну ідеалістичну думку вище гегелівського рівня; а проте лише стали мішенню для не менш видатних критиків. І можна сказати, що поза Європейським континентом, особливо протягом останніх двадцяти років, інтерес філософів до Гегеля поступово став зникати.

Але в такому разі, навіщо ще раз турбуватися Гегелем? Відповідь криється в тому, що вплив Гегеля лишився якнаймогутнішим, незважаючи на те, що вчені ніколи не сприймали його всерйоз і що багато філософів (за винятком «еволюціоністів»6) починають втрачати інтерес до нього. Гегелівський вплив, зокрема вплив його жаргону, і досі дуже сильний у моральній і суспільній філософії, так само як у суспільних і політичних науках (за єдиним винятком — економіки). Надто філософи з питань історії, політики та освіти і досі перебувають значною мірою під його впливом. У політиці це проявляється особливо виразно в тому, що як крайнє ліве крило марксизму, так і консервативний центр, і крайньо праві фашисти — всі засновують свою політичну філософію на Гегелі. Представники лівого крила замінюють війну націй, що постає в гегелівській історицистській схемі, на війну класів, крайні праві замінюють її на війну рас, але і ті, і ті більш-менш свідомо наслідують Гегеля. (Консервативний центр, як правило, менш усвідомлює свою заборгованість Гегелю.)

Як можна пояснити цей безмежний вплив? Моя головна мета полягає не стільки в поясненні цього явища, скільки в боротьбі проти нього. Однак я можу зробити кілька пояснювальних припущень. З певної причини, навіть до наших днів філософи зберегли навколо себе якусь атмосферу чародіїв. Філософія вважається дивним і незрозумілим предметом, що торкається тих самих таємниць, що і релігія, але не в той спосіб, який може бути «відкритим немовляткам» і простим людям; вона вважається надто глибокою для цього, уявляючись релігією і теологією для інтелектуалів, учених і мудреців. Гегельянство якнайкраще відповідає цим поглядам; воно є точно тим, чим мусить бути, за поширеним забобоном, філософія. Гегельянство знає все про все. І має готову відповідь на кожне запитання. І справді, хто може бути певним, що відповідь хибна?

Але головна причина успіху Гегеля полягає в іншому. Його вплив і необхідність здолати цей вплив, можливо, стануть краще зрозумілими, якщо ми коротко розглянемо загальну історичну ситуацію.

Середньовічний авторитаризм почав розпадатися за доби Відродження. Але на Європейському континенті його політичний аналог, середньовічний феодалізм, не зазнав серйозної загрози аж до Французької революції. (Реформація лише зміцнила його.) Боротьба за відкрите суспільство розпочалася знову лише з появою ідей 1789 року, і феодальні монархії швидко переконалися в серйозності цієї небезпеки. Коли в 1815 році реакційна партія почала брати владу назад у свої руки в Пруссії, вона відчула гостру необхідність в ідеології. Задовольнити цю необхідність було призначено Гегеля, який упорався із покладеним на нього обов'язком, відродивши ідеї перших великих ворогів відкритого суспільства — Геракліта, Платона й Арістотеля. Так само, як Французька революція знову відкрила вічні ідеї Великого покоління і християнства — свободу, рівність і братерство всіх людей, так Гегель знову відкрив платонівські ідеї, що лежать в основі вічного бунту проти свободи і розуму. Гегельянство — це відродження трибалізму. Історичне значення Гегеля можна побачити в тому, що він представляє, так би мовити, «відсутню ланку» між Платоном і сучасною формою тоталітаризму. Більшість сучасних тоталітаристів геть не підозрюють, що їхні ідеї можна простежити до Платона. Але багато з них розуміють свою заборгованість Гегелю, і всі вони були виховані в задушливій атмосфері гегельянства. Їх навчили шанувати державу, історію і націю. (Мій погляд на Гегеля припускає, зрозуміло, що він витлумачив платонівське вчення в той самий спосіб, що і я тут, себто як тоталітарне, якщо вжити цей сучасний ярлик; і справді, з критики Платона у «Філософії права» Гегеля видно7, що його інтерпретація збігається з нашою.)

З метою скласти у читача безпосереднє уявлення про гегелівський платонізований культ держави, я наведу кілька уривків, перш ніж почну розглядати його історицистську філософію. Ці уривки засвідчують, що гегелівський радикальний колективізм спирався так само на Платона, як і на Фрідріха Вільгельма III, короля Пруссії, в критичний період протягом і після Французької революції. Їхня доктрина полягає в тому, що держава — це все, а особистість — ніщо; адже особистість усім зобов'язана державі — як фізичним, так і духовним існуванням. Така основна ідея Платона, пруссацтва Фрідріха Вільгельма і Гегеля. «Загальне ховається в державі,— пише Гегель8.— Держава — це Божественна ідея, в той спосіб, як вона існує на землі... Тому ми мусимо шанувати Державу як прояв божественного на землі й вважати, що якщо важко зрозуміти природу, то безмежно важче збагнути сутність Держави... Держава — це хід Бога по світу... Державу слід розуміти як організм... До завершеної Держави належать, по суті, свідомість і мислення. Держава знає, чого жадає... Держава реальна, а... справжня реальність неминуча. Те, що реальне, позначено вічною неминучістю... Держава... існує заради самої себе... Держава — це справді сутнє, реалізоване моральне життя». Цієї добірки висловів, мабуть, вистачить, щоб продемонструвати гегелівський платонізм та наполягання Гегеля на абсолютній моральній владі держави, яка бере гору над усією особистою мораллю, всією совістю. Звичайно, це пишномовний та істеричний платонізм, та саме це якнайочевидніше пов'язує платонізм із сучасним тоталітаризмом.

Можна запитати, чи не засвідчив Гегель своїми заслугами та впливом на історію свою геніальність. Я не вважаю це питання дуже важливим, оскільки лише завдяки складовій нашого романтизму ми так багато думаємо про «геніальність»; окрім того, я не вважаю, що успіх щось засвідчує чи що історія є нашим суддею9. Ці догмати є, скоріше, частиною гегельянства. Що стосується Гегеля, то я навіть не думаю, що він був талановитим. Він нестравний письменник. Його стиль, як мусять визнати навіть найпалкіші прихильники Гегеля10, «незаперечно скандальний». Що ж стосується змісту його писань, то він неперевершений лише у знаменитій відсутності оригінальності. Нема нічого в гегелівських писаннях, що не було б сказано краще до нього. Нема нічого в його апологетичному методі, що не було б запозичено у попередників-апологетів11. Однак він цілеспрямовано, хоч зовсім не блискуче, присвятив ці запозичені думки й методи досягненню єдиної мети: боротьбі проти відкритого суспільства, а отже, службі на свого наймача, Фрідріха Вільгельма Прусського. Гегелівські плутанина й приниження розуму частково були необхідні йому як засіб для досягнення цієї мети, частково відбивали якнайприродніше, хоч переважно випадково, стан його ума. Переповідати так повно про Гегеля, звісно, навряд чи було варто, якби не більш ніж зловісні наслідки, що показують, як легко блазень може стати «творцем історії». Трагікомедія появи «німецького ідеалізму», попри потворні наслідки, до яких він привів, понад усе інше нагадує комічну оперу; такий початок сприяє розумінню того, чому так важко вирішити, звідки втекли сучасні герої ідеалізму — зі сцени вагнерівської Великої тевтонської опери чи з оффенбахівських комедій.

Моє твердження про те, що гегелівська філософія була натхнена прихованими мотивами, а саме, його зацікавленістю в реставрації прусського уряду Фрідріха Вільгельма III, а тому її не можна сприймати всерйоз — не нове. Воно було добре відоме всім, хто знав політичну ситуацію, і вільно висловлювалося, тими, хто був достатньо незалежним для цього. Найкращий свідок — це Шопенгауер, сам платонічний ідеаліст і консерватор, якщо не реакціонер12, але людина найвищої чесності, котрий цінував істину понад усе. Безсумнівно, що він був на ті часи якнайкомпетентнішим суддею в справах філософії. Шопенгауер, котрий мав приємність знати Гегеля особисто і котрий запропонував13 узяти девізом до гегелівської філософії слова Шекспіра «маячня, що й божевільному не приверзеться», намалював таку блискучу в своїй досконалості картину: «Гегель, офіційно призначений властями згори як Великий філософ, був дурноверхим, нудним, огидним, безграмотним ошуканцем, який досяг верху нахабства в недбалому написанні й поданні якнайбезглуздішої змістифікованої дурниці. Ця дурниця була голосно проголошена безсмертною мудрістю корисливими послідовниками і охоче сприйнята як така всіма дурнями, котрі, в такий спосіб, об'єдналися в досконалий хвалебний хор, нечуваний раніше. Просторе поле духовного впливу, надане власті предержащими, дало йому змогу досягти інтелектуального розпаду цілого покоління». В іншому місці Шопенгауер так змальовує політичну гру гегельянства: «Філософія, репутацію якій повернув Кант... перетворилася невдовзі на знаряддя для задоволення інтересів — державних інтересів згори, особистих — знизу... Рушійні сили цього руху, всупереч усьому поважному виглядові й усім твердженням, зовсім не ідеальні, насправді це реальні наміри, а саме — особисті, офіційні, клерикальні, одне слово, матеріальні інтереси... Партійні інтереси безмежно наснажують пера багатьох чистих прихильників мудрості... Про істину, зрозуміло, вони думають в останню чергу... Філософією як знаряддям зловживає, з одного боку, держава, а з другого, нею зловживають як засобом наживи... Хто насправді повірить, що істина також з'явиться на світ просто як побічний продукт?.. Уряди роблять з філософії засіб обслуговування своїх державних інтересів, а вчені роблять з неї комерцію...» Шопенгауерівську точку зору на статус Гегеля як платного агента прусського уряду поділяє, якщо навести лише один приклад, Швеглер, захоплений учень14 Гегеля. Швеглер пише про Гегеля: «Повнота його слави й діяльності, однак, стають відповідними лише після його виклику до Берліна 1818 року. Тут навколо нього створилася численна, широка і аж надзвичайно активна школа; тут він здобув також, завдяки своїм зв'язкам з прусською бюрократією, політичний вплив для себе і визнання своєї системи як офіційної філософії, не завжди на користь внутрішньої свободи своєї філософії чи її моральної цінності». Видавець Швеглера, Дж. Г. Стірлінг15, перший британський апостол гегельянства, звичайно, захищає Гегеля від Швеглера, попереджаючи його читачів не розуміти надто вже буквально «легкий натяк Швеглера на... філософію Гегеля як державну філософію». Але за кілька сторінок Стірлінг цілком ненавмисно підтверджує заяву Швеглера і думку про те, що Гегель усвідомлював партійно-політичну та апологетичну функцію своєї філософії. (Свідчення, наведене16 Стірлінгом, показує, що Гегель сам висловлювався досить цинічно про цю функцію своєї філософії.) А трохи згодом Стірлінг мимоволі розкриває «таємницю Гегеля», коли вдається до таких поетичних і пророчих одкровень17, згадуючи про блискавичний напад Пруссії на Австрію 1866 року, за рік до того, як він написав: «Чи не Гегелю і, особливо, його філософії етики й політики Пруссія завдячує тим могутнім життям і організацією, що її вона тепер швидко розвиває? Чи не невблаганний Гегель є центром тієї організації, яка, дійшовши згоди в невидимому мозку, завдає блискавичного удару важкою й масивною рукою? Але якщо брати до уваги цінність цієї організації, то для багатьох буде відчутнішим, я б сказав, те, що тоді як у конституційній Англії власники привілейованих облігацій і боргових розписок банкрутують через пануючу комерційну аморальність, то власники звичайних акцій прусських залізниць можуть розраховувати на вірний середній прибуток у розмірі 8.33 процента. Безсумнівно, промовисте свідчення на користь Гегеля, зрештою!»

«Думаю, що основні принципи Гегеля тепер мусять бути очевидні кожному читачеві. Я багато чого взяв від Гегеля,..» — продовжує своє хвалебне слово Стірлінг. Я також сподіваюсь, що гегелівські принципи тепер очевидні, й покладаю надію, що почерпнуте ним у Гегеля було врятоване від загрози комерційної аморальності, що панувала в негегельянській конституційній Англії.

(Як можна не згадати в цьому контексті той факт, що марксистські філософи, завжди готові вказати, як на теорію опонента впливає його класовий інтерес, як правило, не застосовують цей метод до Гегеля? Замість того, щоб засудити його як апологета прусського абсолютизму, вони шкодують18, що праці творця діалектики, зокрема його праці з логіки, широко не читають у Британії — на противагу Росії, де достоїнства гегелівської філософії загалом і його логіки, зокрема, офіційно визнані.)

Повертаючись до проблеми гегелівських політичних мотивів, ми маємо, на мою думку, більш ніж достатню підставу підозрювати, що на його філософію впливали інтереси прусського уряду, який дав йому роботу. Але за абсолютизму Фрідріха Вільгельма III такий вплив значив навіть більше, ніж про те могли знати Шопенгауер чи Швеглер; адже лише в останні десятиліття були опубліковані документи, що показали відвертість і послідовність, з якими цей король наполягав на цілковитому підпорядкуванні всієї освіти державним інтересам. «Абстрактні науки,— читаємо в його освітній програмі19,— які торкаються лише академічного світу і служать лише для освіченості цієї групи, звісно, не мають ніякого значення для добробуту Держави; було б нерозумно обмежити їх загалом, але корисно тримати їх у належних межах». Виклик Гегеля до Берліна надійшов під час піднесення реакції, протягом періоду, що почався з очищення королем свого уряду від реформаторів і націонал-лібералів, котрі так багато посприяли його успіхові у «визвольній війні». Враховуючи цей факт, можемо запитати, чи не було призначення Гегеля кроком до «утримання філософії у належних межах», щоб зробити її здоровою і здатною служити «добробуту Держави», тобто Фрідріху Вільгельму і його абсолютній владі? Те саме питання постає, коли ми читаємо, що каже про Гегеля один з його великих прихильників20: «У Берліні він залишався до самої своєї смерті 1831 року, визнаний диктатор однієї з найпотужніших філософських шкіл в історії думки». (Гадаю, ми можемо замінити «думку» на «відсутність думки», оскільки я не уявляю собі, що може бути спільного в диктатора з історією думки, хай навіть це диктатор філософії. Та в інших відношеннях цей викривальний уривок дуже правильний. Скажімо, спільні зусилля цієї потужної школи, завдяки змові мовчання, досягли успіху в приховуванні від світу протягом сорока років самого факту існування Шопенгауера.) Ми бачимо, що Гегель насправді був владен «утримувати філософію в належних межах», тож наше питання цілком доречне.

Нижче я спробую показати, що всю філософію Гегеля можна витлумачити як емфатичну відповідь на це запитання; звичайно, відповідь ствердну. І я спробую показати, як багато світла проливається на гегельянство, якщо ми витлумачуємо його в такий спосіб, тобто як апологію пруссацтва. Мій аналіз поділятиметься на три частини, що будуть розкриті в підрозділах II, III і IV цього розділу. У підрозділі II розглядається гегелівський історицизм і моральний позитивізм укупі з досить прихованою теоретичною підосновою цих доктрин — його діалектичним методом і так званою філософією тотожності. У підрозділі III розглядається піднесення націоналізму. У підрозділі IV буде трохи сказано про зв'язок Гегеля з Берком. Нарешті, підрозділ V торкається залежності сучасного тоталітаризму від доктрин Гегеля.

II

Починаю я свій аналіз гегелівської філософії із загального порівняння між гегелівським історицизмом та історицизмом Платона.

Платон вважав, що «ідеї» або сутності існували раніше за плинні речі і що загальну спрямованість усякого розвитку можна пояснити як рух від досконалості «ідей», а отже, як занепад, як рух до розпаду. Історія держав, зокрема, є історією виродження; а це виродження, зрештою, зумовлене расовим виродженням правлячого класу. (Мусимо тут згадати про тісний зв'язок між платонівськими поняттями «раси», «душі», «природи» і «сутності»21). Гегель вважає разом з Арістотелем, що «ідеї» або сутності перебувають у плинних речах, чи точніше (наскільки ми можемо трактувати Гегеля точно), він вчить, що вони тотожні плинним речам: «Усе дійсне є якась «ідея»,— каже він22. Однак це не означає, що відкрита Платоном прірва між сутністю речі та її чуттєвим проявом зникає. Адже Гегель пише: «Будь-яка згадка про Сутність значить, що ми відрізняємо її від Буття» (речі); «...на останнє, в порівнянні із Сутністю, ми швидше дивимось як на простий прояв чи вигляд... Усе має сутність, як ми сказали, тобто речі не є тим, чим вони безпосередньо виглядають». Так само, як Платон і Арістотель, Гегель розуміє сутності, принаймні організмів (а отже, також держав), як душі, або «Духи».