Розділ без назви (2)

Штапель, який належить до останнього крила (куди входять і інші, скажімо, Гогартен), пише86: «Людина перебуває під впливом первісного гріха в його загальності... Християнин знає, що для нього абсолютно неможливо жити поза гріхом... Через те він уникає дріб'язкового морального педантизму... Етизоване християнство є цілковитим антихристиянством... Бог створив цей світ тлінним, він приречений на руйнування. Тож хай він і згине відповідно до свого приречення! Люди, котрі уявляють себе здатними поліпшити цей світ, котрі прагнуть створити «вищу» мораль, здіймають безглуздий дрібний бунт проти Бога... Надія на Небо не означає очікування щастя благословенними, вона означає слухняність і воєнну дружбу». (Повернення до племені.) «Якщо Бог наказує своїй людині зійти до пекла, то Його вірний послідовник... згідно з наказом спуститься в пекло... Якщо Він призначить йому вічне страждання, це також він мусить стерпіти... Віра є лише інше слово для перемоги. Саме перемоги вимагає Господь...»

Схожий настрій присутній у працях двох провідних філософів сучасної Німеччини, «екзистенціалістів» Гайдеггера і Ясперса, однакових у наслідуванні ідей філософів-есенціалістів Гуссерля і Шелера. Гайдеггер зажив слави завдяки відродженню гегелівської Філософії нічого: Гегель «заснував» теорію87, що «чисте буття» і «чисте ніщо» тотожні, він зазначив, що якщо спробувати розмірковувати про поняття чистого буття, то доведеться абстрагувати від нього всі специфічні «визначення об'єкта», а отже, як стверджує Гегель, «залишиться ніщо». (Цей гераклітівський метод можна було б використати для доведення всіх видів незначних тотожностей, таких як чистий достаток і чиста бідність, чисте становище господаря і чисте рабство, чисте арійство і чистий іудаїзм.) Гайдеггер винахідливо застосовує гегелівську теорію «нічого» до практичної філософії життя чи «існування». Життя, існування можуть бути зрозумілими лише завдяки розумінню «ніщо». У своїй книжці «Що таке метафізика?» («Was ist Metaphysik?») Гайдеггер каже: «Досліджувати можна або дійсне, або ніщо;... тільки те, що існує, а окрім того — ніщо». Дослідження «ніщо» («Де нам шукати «ніщо»? Де ми можемо відкрити «ніщо»?) уможливлюється тим фактом, що «ми знаємо «ніщо», ми знаємо його завдяки страху: «Страх відкриває «ніщо».

Страх, страх перед «ніщо», мука смерті — такі основні категорії гайдеггерівської філософії існування, життя, справжнє значення якого полягає в тому88, щоб «бути кинутим в існування, спрямоване до смерті». Людське існування слід витлумачувати як «крицеву грозу»; «визначене існування» людини полягає в тому, щоб «бути самістю, яка палко воліє померти... в цілковитій свідомості й стражданнях». Однак ці похмурі сповіді не зовсім позбавлені розради. Читач не повинен бути геть пригніченим гайдеггерівським захопленням смертю. Адже воля до влади і воля до життя, схоже, не менш розвинуті у нього, ніж у його вчителя Гегеля. «Німецька університетська воля до сутності,— пише Гайдеггер 1933 року,— є волею до науки; це воля до історико-духовної місії німецької нації як нації, що пізнає себе в Державі. Наука і німецька доля мусять здобути владу, зокрема в істотній волі». Цей уривок, хоч і не є пам'ятником оригінальності чи ясності, являє собою, безсумнівно, пам'ятник лояльності своїм учителям; а тим прихильникам Гайдеггера, котрі всупереч усьому цьому продовжують вірити в глибину його «Філософії існування», слід згадати слова Шопенгауера: «Хто насправді повірить, що істина також може з'явитися на світ просто як побічний продукт?» Беручи до уваги останню гайдеггерівську цитату, вони мусять спитати себе, чи порада Шопенгауера нечесному опікунові не була успішно застосована багатьма освітниками до багатьох багатообіцяючих молодих людей, як у Німеччині, так і поза нею. Я маю на увазі ось такий фрагмент: «Якби ви запрагнули коли-небудь притупити розум молодої людини й зробити нездатними її мізки до будь-якої думки, то не змогли б зробити нічого кращого, ніж дати їй почитати Гегеля. Адже це потворне нагромадження слів, що скасовують і заперечують одне одне, підштовхують розум до самомордування в марних спробах думати про щось інше, окрім них, доки, зрештою, він не руйнується від абсолютного виснаження. Таким чином, будь-яка здатність мислити настільки знищена, що молода людина, кінець кінцем, переплутає порожню й облудну багатослівність із справжньою думкою. Опікун, боючись, що його підопічна особа може стати надто розумною для його схем, міг запобігти цьому лихові, невинно пропонуючи читання Гегеля».

Ясперс проголошує89 свої нігілістичні тенденції ще відвертіше, якщо таке можливо, ніж Гайдеггер. Лише зіткнувшись із «ніщо», з анігіляцією, вчить Ясперс, можна відчути й оцінити існування. Для того, щоб жити в сутнісному розумінні, необхідно жити в кризі. Для того, щоб відчути смак життя, треба не тільки ризикувати, а й втрачати! — необачно доводить Ясперс історицистську ідею зміни й долі до її найпохмурішої крайності. Всі речі повинні згинути; все закінчується крахом: у такий спосіб уявляється історицистський закон розвитку його позбавленому ілюзій інтелекту. Лише зіткніться з руйнуванням — і ви відчуєте глибоке хвилювання від життя! Тільки в «маргінальних ситуаціях», на межі між існуванням і «ніщо» ми насправді живемо. Блаженство життя завжди співпадає з кінцем його зрозумілості; особливо з крайніми ситуаціями існування тіла, понад усе — з тілесною небезпекою. Ви не відчуєте смак життя, не скуштувавши краху. Насолоджуйтесь власною загибеллю!

Це філософія азартного гравця — гангстера. Зайве казати, що ця демонічна «релігія спонуки й страху, тріумфанта або ж загнаного звіра» (Колнаї90), цей абсолютний нігілізм у якнайповнішому розумінні цього слова — не поширене переконання. Це віра, що притаманна езотеричній групі інтелектуалів, які відмовилися від свого розуму, а з ним — і від людяності.

Існує й інша Німеччина, Німеччина простих людей, чиї мізки не отруєні спустошливою системою вищої освіти. Однак ця «інша» Німеччина, звичайно, не є Німеччиною її мислителів. Правда, в Німеччині були й деякі «інші» мислителі (найголовніший серед яких Кант); а проте вищеоглянуте не підбадьорює, і я цілковито поділяю зауваження Колнаї91: «Можливо, не буде... парадоксальним шукати розраду від нашого розчарування німецькою культурою в думці, що, зрештою, існує інша Німеччина прусських генералів, окрім Німеччини прусських мислителів».

VI

Я намагався показати тотожність гегелівського історицизму з філософією сучасного тоталітаризму. Ця тотожність рідко усвідомлюється з достатньою ясністю. Гегелівський історицизм перетворився на мову вузьких кіл інтелектуалів, навіть відвертих «антифашистів» та «лівих». Він такою мірою став часткою їхньої інтелектуальної атмосфери, що багатьма більше не помічається, а його жахлива нечесність дивує не більше, ніж повітря, яким вони дихають. Одначе деякі філософи-расисти цілковито усвідомлюють свою заборгованість перед Гегелем. Прикладом може служити Г. О. Ціглер, котрий у своєму дослідженні «Сучасна нація» правильно зображає92 запровадження ідеї Гегеля (та А. Мюллера) про «колективні Духи, зрозумілі як особистості» «коперниківською революцією у філософії нації». Іншу ілюстрацію усвідомлення значення гегельянства, що могла б особливо зацікавити британських читачів, можна знайти у висловлюваннях недавно виданої в Німеччині історії британської філософії (Р. Метцом 1935 p.). Людину високих чеснот, Т. Г. Гріна тут піддано критиці не за те, звичайно, що він відчув вплив Гегеля, а за те, що він «удався до типового індивідуалізму англійців... Він відступив від тих радикальних наслідків, що їх окреслив Гегель». Гобхауза, котрий мужньо боровся проти гегельянства, зневажливо змальовано як представника «типової форми буржуазного лібералізму, що захищає себе від всемогутності Держави, бо відчуває у зв'язку з цим загрозу своїй свободі» — відчуття, яке декому може видатися цілком обгрунтованим. Бозанкет, зрозуміло, здобуває похвалу за його щире гегельянство. Але знаменно те, що все це сприйнято цілком серйозно більшістю британських оглядачів.

Я згадую про цей факт головним чином тому, що бажаю показати, наскільки важким і водночас наскільки нагальним є продовження шопенгауерівської боротьби проти поверхового жаргону (що його сам Гегель точно розуміє, коли змальовує свою власну філософію як «найпіднесенішу глибину»). Принаймні новому поколінню слід допомогти звільнитися від цього інтелектуального шахрайства, мабуть, найбільшого в історії нашої цивілізації та її суперництва зі своїми ворогами. Можливо, представники нового покоління будуть гідними сподівань Шопенгауера, котрий 1840 року провістив93, що «ця колосальна містифікація забезпечить нащадків невичерпним джерелом сарказму». (Так великий песиміст виявив нестримний оптимізм щодо нащадків.) Гегелівський фарс завдав достатньо шкоди. Ми мусимо його припинити. Ми мусимо говорити — навіть ціною того, що самі забруднимось, торкаючись тієї скандальної речі, яка була ясно викрита, на жаль, безуспішно, сто років тому. Надто багато філософів знехтували шопенгауерівськими безупинно повторюваними попередженнями, знехтували, піддавши небезпеці не так себе (вони самі жили непогано), як тих, кого вони вчили, тобто людство.

Належним висновком до цього розділу, мені здається, буде надати останнє слово Шопенгауеру, антинаціоналісту, який сказав про Гегеля сто років тому: «Він вплинув не на саму тільки філософію, а й на всі форми німецької літератури — спустошливий, чи точніше, оглушливий, або ще сказати, шкідливий вплив. Боротися проти цього впливу щосили і з кожного приводу є обов'язком кожного, хто здатен мислити незалежно. Бо якщо ми мовчатимемо, хто буде говорити?»

Метод Маркса

Колективісти... прагнуть прогресу, симпатизують бідним, котрі палають відчуттям несправедливості, мають імпульс для великих справ, утрачений теперішнім лібералізмом. Проте наука їхня заснована на глибоко помилкових підвалинах.., а тому їхня діяльність — украй деструктивна й реакційна. А отже, серця їхні розбиті, розум розщеплений, а самі вони — в полоні неможливого вибору.

Уолтер Ліппман

Розділ 13. Соціологічний детермінізм Маркса

Стратегія бунту проти свободи завжди полягала в тому, аби «скористатися почуттями, не марнуючи енергію в даремних спробах їх знищити»1. Найулюбленіші ідеї гуманістів часто проголошувалися їхніми смертельними ворогами, котрі проходили до гуманістичного табору під личиною союзників, сіючи в ньому розбрат і цілковиту плутанину. Ця стратегія нерідко була досить-таки успішливою, як про це красномовно свідчить той факт, що багато хто з видатних гуманістів і досі пошановує платонівську ідею «справедливості», середньовічну ідею «християнського» авторитаризму, ідею «загальної волі» Руссо або фіхтеанську та гегельянську ідею «національної свободи»2. Втім, сам цей метод — проникнення до гуманістичного табору, розділення і плутанини в ньому, а відтак, побудови там значною мірою неусвідомленої і через те удвічі ефективної інтелектуальної п'ятої колони — досяг найбільших успіхів лише після того, як гегельянство стало основою справді гуманістичного руху — марксизму — найвиразнішої, найрозвиненішої і найнебезпечнішої форми історицизму.

Можна спинитися тепер на подібності марксизму, лівого гегельянства та їхнього фашистського відповідника, однак було б украй несправедливо обминути відмінності між ними. Незважаючи на їхні майже тотожні інтелектуальні витоки, можна не сумніватися в гуманістичному імпульсі, що лежить в основі марксизму. Більше того, на противагу правим гегельянцям, Маркс чесно намагався застосувати раціональні методи до найгостріших проблем соціального життя. Значення цих намагань не применшується і тим фактом, що, як я постараюсь показати, вони виявилися в основному безуспішними. Наука розвивається шляхом спроб і помилок. Маркс здійснив спробу і, хоча він помилився у своїх основних теоріях, його намагання не були марними. Багато на що він таки відкрив нам очі і загострив бачення. Повернення на шлях домарксистської суспільної науки неможливе. Всі сучасні автори, усвідомлюють вони те чи ні, зобов'язані Марксові. Зокрема, це стосується тих, хто не погоджується з його теоріями, як-от я. І я ладен визнати його вплив на моє тлумачення, скажімо, Платона3 чи Гегеля.

Щоб справедливо судити про Маркса, слід визнати його щирість. Відвертість, відчуття фактів, недовірливість до балаканини, надто до моралізування, зробили його одним із найвпливовіших у світі борців проти лицемірства і фарисейства. Він мав палке бажання допомогти пригніченим і цілком усвідомлював потребу проявити себе не лише на словах, а й у дії. Головним серед його талантів був талант теоретика. Він витратив неймовірні зусилля для винайдення того, що, як сам вірив, могло стати науковою зброєю у боротьбі за кращу долю переважної більшості людей. На мій погляд, щирість у пошуках істини та інтелектуальні чесноти виокремлюють Маркса серед його послідовників (хоча, на жаль, йому не вдалося цілковито уникнути руйнівного впливу виховання в атмосфері гегелівської діалектики, охарактеризованого Шопенгауером як такий, «що руйнує будь-який інтелект»4). Інтерес Маркса до суспільних наук і соціальної філософії лежав переважно в практичній площині. У знаннях він бачив засіб забезпечення прогресу людини5.

Навіщо ж, у такому разі, критикувати Маркса? Попри його достоїнства, я вважаю Маркса лжепророком. Він був пророком, котрий вказував основний напрямок розвитку історії, однак пророцтва його не справдилися; втім, це не головне з моїх звинувачень. Набагато більше важить те, що він увів в оману велику кількість інтелігентних людей, котрі повірили, що історичне пророцтво — це науковий спосіб підходу до суспільних проблем. Маркс відповідальний за спустошливий вплив історицистського методу мислення на тих, хто хотів обстоювати принципи відкритого суспільства.

Проте чи марксизм — це таки чистий історицизм? Чи немає в марксизмі деяких елементів соціальної технології? Той факт, що Росія проводить сміливі й часто успішні експерименти в соціальній інженерії, змусив багатьох визнати, що марксизм як наука чи віра, що лежить в основі російського експерименту, має бути одним із видів соціальної технології, або принаймні тим, що їй сприяє. Однак кожен, хто бодай трохи обізнаний з історією марксизму, не зробить такого помилкового висновку. Марксизм — теорія чисто історицистська, теорія, що намагається передректи хід майбутніх соціальних та економічних подій і, зокрема, революцій. Власне марксизм зовсім не був основою політики російської комуністичної партії після її приходу до політичної влади. А що Маркс практично відтручував будь-яку соціальну технологію, вважаючи її утопічною6, то його російські послідовники передовсім виявилися повністю непідготовленими до тих великих задач у сфері соціальної інженерії, які стали перед ними. Ленін швидко зрозумів, що марксизм неспроможний допомогти у справі практичної економіки. «Я не знаю жодного із соціалістів, котрий торкався цієї проблеми,— говорив Ленін7 після приходу до влади:— Про це нічого не написано ні в більшовицьких, ні в меншовицьких підручниках». Після невдалого експерименту — так званого «періоду військового комунізму», Ленін вирішив удатися до заходів, які практично означали обмежене і тимчасове повернення до приватного підприємництва. Так званий неп (нова економічна політика) і наступні експерименти — п'ятирічні плани тощо — не мали нічого спільного з теоріями «наукового комунізму», що їх висунули свого часу Маркс і Енгельс. Без урахування цього факту неможливо зрозуміти ні специфічного становища, в якому опинився Ленін перед введенням непу, ані досягнень самого непу. Численні економічні дослідження Маркса навіть не заторкали проблем конструктивної економічної політики, скажімо, економічного планування. Ленін визнає, що у творах Маркса важко знайти бодай слово про економіку соціалізму, за винятком таких порожніх гасел8, як «від кожного — по здібностях, кожному — по потребах!» Причина цього полягає в тому, що економічне дослідження Маркса повністю підпорядковане його історичному пророцтву. Можна додати ще й таке: Маркс рішуче підкреслював різницю між своїм чисто історицистським методом і будь-якою спробою проведення економічних аналізів з метою раціонального планування. Такі спроби він засуджував як утопічні і неправомірні. Внаслідок цього марксисти навіть не вивчали так званих «буржуазних економістів», відомих своїми досягненнями в цій галузі. За освіченістю і підготовкою до конструктивної роботи вони навіть поступалися деяким із цих «буржуазних економістів».

Свою особливу місію Маркс убачав у звільненні соціалізму від його сентиментальної, моралістської і мрійницької підоснови. На його думку, соціалізм слід було розвинути з утопічної стадії на стадію наукову9, засновану на науковому методі аналізів причин і наслідків та науковому передбаченні. А що прогнозування в суспільній сфері він вважав тотожним історичному пророцтву, то науковий соціалізм слід було засновувати на вивченні історичних причин та історичних наслідків і, зрештою, на пророцтві про своє власне пришестя.