Розділ без назви (2)

Ця аргументація досить часто викликала сумніви. Звичайно, суть цієї аргументації піддавалася критиці задовго до Маркса33. Незважаючи на цю критику, я переконаний, що в Марксовій аргументації є раціональне зерно, особливо, якщо розглядати її вкупі з його теорією економічного циклу. (Я ще повернуся до цього питання в наступному розділі.) Тут мені хотілося б з'ясувати питання про зв'язок цих аргументів з теорією зубожіння.

Маркс бачив цей зв'язок так: якщо норма прибутку має тенденцію до зниження, то капіталіст опиняється перед небезпекою розорення. Все, що він може зробити, то це «забрати від робітників», тобто посилити експлуатацію. Цього він може досягти, збільшивши робочий день, збільшивши темп праці, зменшивши заробітну платню, підвищивши вартість життя робітників (інфляція), експлуатуючи більше жінок і дітей. Внутрішні протиріччя капіталізму, що базуються на конфлікті між конкуренцією і ринком прибутку, розвиваються, відтак, до найвищої точки. По-перше: вони змушують капіталіста нагромаджувати капітал, розширювати виробництво, а отже, скорочувати норму прибутку. По-друге: вони змушують капіталіста посилювати експлуатацію до нестерпного рівня, а заразом, і класові протиріччя. Відтак, компроміс стає неможливим, протиріччя — невідворотними. І саме ці протиріччя й мають, зрештою, вирішити долю капіталізму.

У цьому полягає основний аргумент Маркса. Але чи переконливий він? Слід пам'ятати, що основою капіталістичної експлуатації є висока продуктивність праці. Капіталіст може привласнити додаткову працю лише тоді, коли робітник виробляє набагато більше від того, що потребує він сам і його сім'я. Висока продуктивність, за термінологією Маркса, означає збільшення додаткової праці, тобто і часу, протягом якого робітник працює для капіталіста, і кількості товару за одну годину. Інакше: це означає дуже високі прибутки, і з цим Маркс погоджується34. Він не стверджує, що прибутки зменшуються, а зазначає лише, що загальний капітал зростає набагато швидше, ніж прибутки, тобто норма прибутку знижується.

Але якщо це так, то незрозуміло, чому капіталіст має працювати під економічним тиском, який він змушений перекладати на плечі робітників, бажає він того чи ні. Це, ймовірно, тому, що він не хоче миритися зі зниженням норми прибутку. Проте доти, доки його прибуток не зменшується, а навпаки, збільшується, реальна небезпека йому не загрожує. Для процвітаючого середнього капіталіста ситуація виглядатиме так: він бачить, що прибуток швидко зростає, а капітал зростає ще швидше, тобто його заощадження зростають швидше, ніж та частина його прибутків, яку він витрачає. Я вважаю, що за такої ситуації капіталіст не вдаватиметься до нерозсудливих засобів або що його компроміс з робітниками неможливий. Навпаки, ця ситуація видається мені цілком сприйнятною.

Звичайно, правильно й те, що в цій ситуації криється елемент небезпеки. Ті капіталісти, які виходять з припущення про постійну або зростаючу норму прибутку, можуть опинитися в скруті, що сприятиме просуванню економічного циклу до його депресії. Однак все це має дуже мало спільного з тими радикальними наслідками, про які пророкував Маркс.

На цьому я завершую аналіз третього й останнього доказу Маркса, наведеного ним на користь закону зубожіння.

VI

Щоб показати всю глибину хибності Марксового пророцтва, а водночас і всю справедливість його палкого протесту проти того пекла, що містить у собі необмежений капіталізм, а також справедливість його заклику «Пролетарі, єднайтеся!», я процитую кілька уривків із розділу «Капіталу», в якому він обговорює «Загальний закон нагромадження капіталу»35: «... на фабриках— потрібна маса робітників-чоловіків юнацького віку. Після настання повноліття тільки дуже небагато хто з них знаходить собі застосування в тих самих галузях виробництва, а більшість регулярно звільняється. Вони становлять такий елемент поточного перенаселення, який зростає в міру зростання промисловості... Капітал споживає робочу силу так швидко, що робітник уже в середніх літах стає більш-менш одряхлілим...» Д-р Лі, медичний інспектор Манчестера, встановив, що в цьому місті середня тривалість життя для заможного класу становить 38 років, для робітничого класу — всього 17 років. У Ліверпулі вона становить 35 років для першого, 15 років для другого класу.«... Таким чином, потрібна швидка зміна поколінь робітників... Ця... потреба задовольняється... тією премією за виробництво дітей робітників, яку дає їх експлуатація... Чим вища продуктивна сила праці... тим ненадійніша необхідна умова їх [робітників] існування... При капіталістичній системі всі методи підвищення суспільної продуктивної сили праці, перетворюються в засоби підкорення і експлуатації виробника, вони калічать робітника, роблять з нього неповну людину [einen Теіlmenschen], принижують його до ролі придатка машини, перетворюючи його працю в муки... кидають його дружину і дітей під Джаггернаутову колісницю капіталу... З цього випливає, що, в міру того як капітал нагромаджується, становище робітника мусить погіршуватися, хоч би яка була, висока чи низька, його оплата... Чим більші суспільне багатство, функціонуючий капітал, розміри і енергія його зростання... тим більша промислова резервна армія... Відносна величина промислової резервної армії зростає разом із зростанням сил багатства. Але чим більша ця резервна армія в порівнянні з активною робітничою армією, тим більше постійне перенаселення, злидні якого прямо пропорційні мукам праці активної робітничої армії... тим більший офіційний пауперизм. Це — абсолютний, загальний закон капіталістичного нагромадження... Нагромадження багатства на одному полюсі є в той же час нагромадженням злиднів, муки праці, рабства, темноти, здичавіння і моральної деградації на протилежному полюсі...»

Змальована Марксом жахлива картина економіки його часів є надто правдивою, однак його закон про зростання злиднів у процесі нагромадження — хибний. З часів Маркса засоби виробництва і продуктивність праці зросли такою мірою, що Маркс не міг би навіть і уявити цього. Натомість дитяча праця, робочий час, нестерпна фізична праця і всі небезпеки життя робітників — не тільки не зросли, а навпаки, зменшилися. Я не кажу, що цей процес продовжуватиметься. Закону прогресу не існує і все залежить лише від нас самих. Ця ситуація стисло і зрозуміло підсумована Паркесом36 в одному реченні: «Низька заробітна платня, тривалий робочий день і дитяча праця є характеристикою не капіталізму, як передбачав Маркс, а лише його ранньої стадії, його дитинства».

Необмежений капіталізм минув. Демократичний інтервенціонізм з часів Маркса досяг значних успіхів, а підвищення продуктивності праці внаслідок нагромадження капіталу дало змогу фактично знищити злидні. Це свідчить про те, що, незважаючи на безперечно значні помилки, багато вже досягнуто, і це мусить вселяти в нас упевненість, що можна зробити і значно більше, адже залишилося ще так багато з того, що нам слід зробити, і навпаки, чого нам слід уникати.

Я не плекаю ілюзій щодо сили моїх доказів. Саме досвід більш переконливо показує, що Марксове пророцтво було лжепророцтвом. Проте будь-якому досвіду завжди можна знайти виправдання. Справді, Маркс і Енгельс у своєму аналізі виходили з розробки допоміжної гіпотези, призначеної для пояснення того, чому закон зубожіння, всупереч їхнім передбаченням, не діє. Згідно з цією гіпотезою, тенденція до зниження норми прибутку, а заразом і до зубожіння, стримується результатами колоніальної експлуатації або, як її ще називають, «сучасним імперіалізмом». Згідно з цією теорією, колоніальна експлуатація — це метод перекладання економічного тиску на пролетаріат колоній, економічно і політично слабкіший, ніж промисловий пролетаріат метрополії. Маркс писав37: «...Щодо капіталів, вкладених у колоніях і т. д., то вони можуть давати більш високі норми прибутку, тому що там внаслідок низького рівня розвитку норма прибутку вища взагалі, а в зв'язку із застосуванням рабів, кулі і т. п. вищий і ступінь експлуатації праці. Абсолютно незрозуміло, чому ж ці порівняно високі прибутки, які... відсилаються на батьківщину, не повинні брати участь тут у вирівнюванні загальної норми прибутку... і... підвищувати загальну норму прибутку». (Не слід забувати, що основна ідея цієї теорії «сучасного» імперіалізму була висловлена більш ніж 160 років тому Адамом Смітом, який говорив, що колоніальна економіка «обов'язково сприяє збереженню норми прибутку».) Розвиваючи цю теорію, Енгельс пішов далі, ніж Маркс. Змушений визнати, що переважною тенденцією в Англії була тенденція не до зубожіння, а радше, значного покращання, Енгельс натякав на те, що подібні процеси завдячують тому, що Англія «експлуатує увесь світ». Він висміював і критикував «англійський пролетаріат», який «фактично все більше і більше обуржуазнюється», а не страждає, згідно з передбаченнями. Енгельс писав38: «...так що ця найбуржуазніша з усіх націй хоче, мабуть, довести справу зрештою до того, щоб мати буржуазну аристократію і буржуазний пролетаріат поряд із буржуазією». Така зміна позиції Енгельса є не менш важливою, ніж та, про яку я згадував у попередньому розділі39. Вона теж сталася під впливом соціального розвитку, який призвів до тенденції, протилежної зубожінню. Маркс звинувачував капіталізм у «пролетаризацїї середнього класу і дрібної буржуазії» і в призведенні робітників до рівня злидарів. А Енгельс — знову-таки — звинувачував його в тому, що він робить із робітників буржуа. Одна наймиліша риса невдоволення Енгельса полягала в обуренні, яке стало причиною того, що він називав британців, котрі поводили себе так нерозсудливо і спростовували пророцтво Маркса, «найбуржуазнішою з усіх націй». Згідно з Марксовою доктриною, слід було чекати, що ця «найбуржуазніша з усіх націй» доведе зубожіння і класові протиріччя до критичного рівня, а натомість ми бачимо, що все відбувається навпаки. У марксиста волосся стає дибки, коли він довідується про нечувану аморальність капіталістичної системи, яка перетворює хороших пролетарів на поганих буржуа, забуваючи при цьому, що аморальність системи, згідно з Марксом, полягає — єдино — в тому, що вона повинна діяти прямо протилежним чином. У ленінському аналізі40 зловісних причин і жахливих наслідків сучасного англійського імперіалізму можна зустріти і таке: «Причини: 1) експлуатація даною країною всього світу; 2) її монопольне становище на всесвітньому ринку; 3) її колоніальна монополія. Наслідки: 1) обуржуазнення частини англійського пролетаріату; 2) частина його дозволяє керувати собою людям, купленим буржуазією або принаймні оплачуваним нею». Давши таку приємну марксистську назву «обуржуазнення» ненависній тенденції (ненависній переважно тому, що вона не відповідала шляху, яким повинен іти світ згідно з теорією Маркса), Ленін, мабуть, вірить у те, що вона стала марксистською тенденцією. Маркс стверджував: що швидше увесь світ пройде через невідворотний історичний період капіталістичної індустріалізації, то краще, а отже, він схилявся до підтримки41 імперіалістичних тенденцій. Ленін дійшов цілком протилежного висновку. Якщо англійський колоніалізм спричинив те, що англійські робітники йшли слідом за «лідерами, купленими буржуазією», замість того, аби йти за комуністами, то потенційний запал для вибуху він вбачав саме в колоніальній імперії. Такий революційний вибух у колоніях міг би привести в дію закон зубожіння у метрополії, а відтак, уможливив би там революцію. Отож, колонії були тим місцем, звідки могла поширитися революційна пожежа...

Я не думаю, що допоміжна гіпотеза, історію створення якої я змалював, може захистити закон зубожіння, бо й сама вона спростована досвідом. Існують країни, скажімо скандінавські демократії, Чехословаччина, Канада, Австралія, Нова Зеландія, не кажучи вже про Сполучені Штати, де демократичний інтервенціонізм забезпечив робітникам високий рівень життя, хоча колоніальна експлуатація не справила на них ніякого впливу, в усякому разі такого, щоб підтвердити цю гіпотезу. Навіть більше: якщо ми порівняємо певні країни, які «експлуатували» колонії, такі як Голландія і Бельгія, з такими країнами як Данія, Швеція, Норвегія і Чехословаччина, які не «експлуатували» колонії, то зрозуміємо, що промислові робітники не отримували прибутків від володіння колоніями, адже становище робітничого класу в усіх цих країнах має разючу схожість. Більше того, якщо злидні, які проникли до аборигенів разом із цивілізацією, є однією з найчорніших сторінок історії цивілізації, не можна наполягати на тому, що ці злидні мали тенденцію до зростання з часів Маркса. Якраз навпаки — справи аборигенів помітно покращилися. І якби допоміжна гіпотеза та й основна теорія були б правильні, то зубожіння аборигенів стало б надто відчутним.

VII

Тепер, як і у випадку з третім та другим кроками у попередніх розділах, я ілюструватиму перший крок Марксового пророчого доказу, показуючи його певний практичний вплив на тактику марксистських партій.

Під тиском очевидних фактів соціал-демократи мовчки відмовилися від теорії зростаючого зубожіння, однак, у цілому, їхня тактика продовжувала базуватися на припущенні про те, що закон екстенсивного поширення зубожіння правильний, тобто, що чисельність промислового пролетаріату мусить постійно зростати. Саме через це вони засновували свою політику виключно на основі захисту інтересів промислових робітників, твердо вірячи, водночас, що вони уособлюють або незабаром будуть уособлювати «величезну більшість населення»42. Вони ніколи не сумнівалися в твердженні «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що «Всі дотеперішні рухи були рухами меншості або здійснювалися в інтересах меншості. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості». Через те вони самовпевнено чекали того дня, коли класова свідомість і класова переконаність промислових робітників принесуть їм більшість на виборах. «Не може бути ніякого сумніву в тому, хто, кінець кінцем, вийде переможцем: нечисленні привласнювачі чи величезна більшість трудящих». Вони не бачили того, що промислові робітники ніде не складали більшості, тим паче «величезної більшості», і що статистика вже не виявляє тенденції до зростання їхньої кількості. Вони не розуміли, що існування демократичної робітничої партії цілком виправдане лише доти, доки така партія готова до компромісу чи навіть співробітництва з іншими партіями, скажімо партією, що репрезентує інтереси селянства чи середнього класу. Вони не бачили також і того, що їм слід змінити всю свою політику і наміри репрезентувати переважно чи виключно інтереси промислових робітників, якщо вони хочуть управляти державою самі як представники більшості населення. Звичайно, таку зміну політики не можна замінити наївним твердженням про те, що сама по собі пролетарська політика могла б просто навернути (як казав Маркс43) «сільських виробників під духовне керівництво головних міст кожної області і забезпечила б їм там, в особі міських робітників, природних представників їх інтересів».

Позиція комуністичних партій була іншою. Вони суворо дотримувалися теорії зубожіння, вірячи, що цей процес, не лише екстенсивного, а й інтенсивного зубожіння колись знищить причини тимчасового обуржуазнювання робітників. Ця віра надто сприяла тому, що Маркс міг би назвати «внутрішніми протиріччями» їхньої політики.

Ситуація з тактикою виглядає досить просто. Завдяки Марксу, комуністи були твердо переконані в тому, що бідність має незабарно зрости. Вони знали також, що партія не завоює довіри робітників без боротьби за них і разом з ними за поліпшення їхньої долі. Ці дві фундаментальні настанови і зумовили загальні принципи їхньої тактики: поділяти вимоги робітників, підтримувати їх у кожному епізоді їхньої безперервної боротьби за хліб і дах над головою, уперто боротися разом із ними за виконання їхніх практичних вимог — політичних та економічних. Таким чином можна завоювати їхню довіру. Водночас робітники зрозуміють усю неможливість поліпшення їхньої долі за допомогою лише такої незначної боротьби, а заразом і єдиний шлях до цього — масову революцію. Всі дрібні методи боротьби — приречені, адже Маркс твердив, що капіталісти не можуть іти на компроміс, а бідність неодмінно повинна збільшуватися. Відповідно, єдиним, але значущим, результатом щоденної боротьби робітників з їхніми гнобителями є зростання класової свідомості, тобто такого почуття єдності, яке можна здобути лише в боротьбі разом з відчайдушним усвідомленням того, що лише революція може допомогти їм позбутися злиднів. Коли всього цього буде досягнуто, настане час остаточно розкрити карти.

Такою є теорія, відповідно до якої діють комуністи. Спершу вони підтримують робітників у їхній боротьбі за кращу долю. Проте, всупереч усім передбаченням і пророцтвам, економічна боротьба є досить успішливою і вимоги робітників задовольняються. Мабуть, причина полягає в тому, що робітники були надто скромними. Тому слід вимагати більшого. Однак вимоги задовольняються знову44, а що бідність зменшується, то робітники применшують і амбіції — готові більшою мірою торгуватися з приводу заробітної платні, аніж планувати революцію.

Відтак, комуністи розуміють, що їхню політику доводиться відкласти. Необхідно зробити щось, аби привести в дію закон зубожіння. Скажімо, стимулювати хвилювання в колоніях (навіть там, де немає ніяких шансів на успішну революцію), а щоб протистояти процесу обуржуазнювання робітників, обрати політику розпалювання будь-якого невдоволення. Однак ця нова політика веде до втрати довіри з боку робітників. Комуністи втрачають своїх членів, за винятком тих, котрі не мають практичного досвіду політичної боротьби. Вони втрачають саме тих, кого називали «авангардом робітничого класу». Їхній неписаний принцип: «Що гірше — краще, адже злидні сприяють наближенню революції» викликає підозру у робітників, яка зростає відповідно до того, як часто застосовується цей принцип. Робітники — реалісти; щоб завоювати їхню довіру, треба діяти в ім'я поліпшення їх долі.

Отож, комуністи змушені знову відкладати свою політику: вони змушені боротися за негайне поліпшення долі робітників і водночас мати надію на протилежне.