Розділ без назви (1)

Гадаю, ми повинні щиро визнати, що за ідеєю верховної влади філософа-царя криється жадоба влади. Привабливий портрет суверена — це автопортрет. Оговтавшись після потрясіння від такого відкриття, ми можемо по-новому подивитись на цей портрет, що навіює трепет. Та, якщо ми зможемо зміцнити себе бодай крихітною часткою Сократової іронії, то цей портрет, ймовірно, виявиться не таким уже й жаским. Певно, ми почнемо помічати в ньому людські, справді, навіть занадто людські риси. Можливо, ми навіть трохи поспівчуваємо Платонові, котрий замість посісти трон першого царя філософії став першим її професором, Платонові, який так і не здійснив своєї мрії — царственої ідеї, виліпленої ним за власним образом. Підкріплені цією дозою іронії, ми, певно, навіть помітимо сумну схожість Платонової історії з цнотливою і підсвідомою сатирою на платонізм — з історією «Бридкої такси», видатного Датського дога Тоно, який створив царствену ідею «Великого собаки», взявши себе за взірець (та наприкінці з радістю з'ясовує, що саме він і є Великим собакою)62.

Яким же монументом людській мізерності є ця ідея філософа-царя! Який контраст між нею та простотою і людяністю Сократа, який застерігав політика проти небезпеки бути засліпленим своєю владою, блиском і мудрістю і який намагався навчити його найважливішого — того, що ми всі кволі людські створіння. Яке падіння з цього світу іронії, розуму та щирості у Платонове царство мудреця, чия магічна сила підносить його високо над простими людьми, хоч і не так високо, щоб відмовитися від брехні чи занедбати жалюгідне ремесло будь-якого шамана — допомогти закляттями для примноження стада в обмін на владу над своїми товаришами.

Розділ 9. Естетизм, ідея досконалості та утопізм

Насамперед все треба знищити.

Вся наша проклята цивілізація

повинна зникнути, перш ніж

ми зможемо запровадити

хоч якусь добропристойність

у цьому світі.

Мурлан з «Родини Тібо» Р. Мартеа Дю Гара

На мою думку, найбільша небезпека криється в притаманному Платоновій програмі підході до політики. З точки зору раціонального суспільного будівництва, аналіз цього підходу має велике практичне значення. Платонів підхід можна характеризувати як утопічну інженерію в протилежність до іншого виду суспільного будівництва, що його я вважаю єдино раціональним і що можна позначити терміном поступова чи поетапна інженерія. Утопічний підхід більш небезпечний, оскільки може скластися враження, що він — очевидна альтернатива нестримному історицизму, тобто радикально історицистському підходу, згідно з яким ми неспроможні змінити хід історії. Водночас, схоже, він — необхідне доповнення до менш радикального історицизму, як-от Платонового, що допускає втручання людини.

Ось як можна описати утопічний підхід. Будь-яка раціональна дія повинна мати певну мету. Дія є раціональною до того ступеня, до якого вона свідомо і наполегливо переслідує свою мету, а також наскільки обрані засоби відповідають цій меті. Отже насамперед слід обрати мету, якщо ми хочемо діяти раціонально. Причому особливо ретельно слід визначати справжню чи кінцеву мету, від якої треба чітко відрізняти ті проміжні чи окремі цілі, що є лише засобами чи сходинками на шляху до кінцевої мети. Якщо ми будемо ігнорувати цю різницю, то нам вже не треба буде запитувати, чи сприяють окремі цілі досягненню остаточної мети, а відтак ми не зможемо діяти раціонально. У царині політичної діяльності ці принципи вимагають, щоб ми визначали нашу політичну мету чи ідеальну державу, перш ніж здійснювати якісь практичні кроки. Тільки визначивши цю остаточну мету, принаймні у вигляді чорнового ескізу, тільки отримавши щось подібне до кальки із суспільства, якого ми прагнемо,— лише тоді ми можемо розпочати обмірковувати найкращі шляхи і способи його втілення, а також накреслити план практичних дій. Це — необхідні передумови будь-якого практичного політичного кроку, що претендує на назву раціонального, а надто в суспільній інженерії.

Ось, якщо коротко, той методологічний підхід, котрий я називаю утопічною інженерією1. Такий підхід привабливий і досить переконливий. І справді, утопічна інженерія вабить усіх, хто не підпав під вплив історицистських пересудів або чинить їм опір. Застосовуючи цей метод, політик може мати чи не мати перед своїм мисленим поглядом кальку із суспільства, він може сподіватися чи не сподіватися, що людство колись втілить ідеальну державу й досягне щастя й досконалості на землі. Але він усвідомлюватиме, що довершеність, якщо її взагалі можна досягти,— це справа віддаленого майбутнього, і що кожне покоління, а відтак і нинішнє, прагне, можливо, не так того, щоб його ощасливили, бо немає таких інституційних засобів, які б зробили людину щасливою, як того, щоб його не робили нещасливим, коли нещастя можна уникнути. Той, хто страждає, має право вимагати, щоб йому допомогли чим тільки можна. Тому поступовий, поетапний інженер скористається методами для пошуку і боротьби з найбільшими і найгострішими соціальними лихами, а не шукатиме і боротиметься за найбільше і найвище добро2. Різниця тут зовсім не в словах. Насправді вона набагато суттєвіша. Це різниця між розсудливим способом поліпшення людської долі і методом, практичне застосування якого може дуже просто до надміру збільшити людські страждання. Це різниця між методом, який можна застосувати щохвилини, і методом, обстоювання якого може стати зручним приводом для того, щоб повсякчас відкладати дію на потім, коли умови стануть більш сприятливими. Це також різниця між єдиним досі способом поліпшення стану справ, що давав успішні наслідки будь-коли і будь-де (як ми побачимо, і в Росії), і методом, котрий завжди призводив до використання насильства замість розуму і, якщо вже не до відмови від самого методу, то принаймні від того зразка, що був на кальці перед мисленим поглядом.

На користь цього методу послідовник поступової чи поетапної інженерії може сказати, що систематична боротьба проти страждання, несправедливості та війни певніше знайде схвалення й підтримку багатьох людей, ніж боротьба за встановлення якогось ідеалу. Існування суспільних лих, цебто соціальних умов, за яких страждають багато людей, порівняно легко встановити. Ті, хто страждає, знають про це з власного досвіду, а решта навряд чи стане заперечувати, що вони не хотіли б помінятися з нещасливцями місцями. Нескінченно важче міркувати про ідеальне суспільство. Суспільне життя настільки складне, що мало хто, а може статися, ніхто взагалі, здатен судити про широкомасштабний проект суспільної інженерії: чи можна здійснити цей проект, чи справді внаслідок його здійснення стане краще, які страждання він може принести, які є засоби для його реалізації. Проекти, що їх пропонує поступова інженерія, навпаки, порівняно нескладні. Це накреслення для якоїсь однієї установи, такої, наприклад, як страхування здоров'я та безробіття, арбітражний суд або планування бюджету для боротьби з депресією3 і освітня реформа. Якщо ці проекти провалюються, то збитки невеликі, й їх досить легко підкоригувати. В них криється менший ризик, і вже тільки тому вони не такі суперечливі. Та, якщо досягти розумної згоди стосовно наявних лих і засобів боротьби проти них легше, ніж домовитися щодо визначення ідеального добра та його втілення, тоді є надія, що, застосовуючи метод поступової інженерії, можна подолати найбільшу трудність будь-якої поміркованої політичної реформи, а саме — втілювати програму, спираючись на розум, а не на пристрасті й насильство. З'явиться можливість досягнення розумного компромісу, а отже — поліпшення становища демократичними методами. (Мені несимпатичне слово «компроміс», але для нас важливо навчитися правильно вживати його. Інститути неминуче виникають внаслідок компромісу з обставинами, інтересами тощо, хоч як особистості ми повинні чинити опір подібному впливові.)

На противагу до поступової, утопічна спроба реалізувати ідеальну державу за допомогою проекту суспільства в цілому вимагає сильного централізованого правління небагатьох, а відтак, найчастіше призводить до диктатури4. Це я вважаю найбільшою вадою утопічного підходу. У розділі про принципи керівництва я вже намагався показати, що авторитарна форма правління викликає найбільше заперечень. Деякі питання, що не були розглянуті в тому розділі, дають нам ще вагоміші аргументи проти утопічного підходу. Серед інших труднощів є й та, що «милосердий» диктатор має з'ясувати, чи узгоджуються його заходи з його ж благими намірами (ще понад сто років тому цю трудність ясно побачив А. де Токвіль5).

Трудність постає з тієї обставини, що авторитаризм неминуче відбиває охоту від критики, а відтак, милосердий диктатор не стане благодушно вислуховувати скарги щодо вжитих ним заходів. А без цього він навряд з'ясує, чи досягли його заходи бажаної доброї мети. Прихильник утопічної інженерії опиниться у ще скрутнішому становищі. Перебудова суспільства — це надзвичайний крок, що неминуче створить значні й тривалі незручності для багатьох людей. Відповідно, послідовник утопічної інженерії повинен бути глухим до багатьох скарг. По суті, його обов'язком почасти стане тлумити необгрунтовані заперечення. (Він скаже, як Ленін: «Не можна приготувати омлет, не розбивши яєць».) Але заразом, він невідворотно тлумитиме й обгрунтовану критику. Інша трудність утопічної інженерії пов'язана з проблемою наступника диктатора. У розділі 7 я вже згадував окремі аспекти цієї проблеми. Утопічна інженерія створює трудність аналогічну, але набагато серйознішу, ніж та, що постає перед милосердим тираном, котрий намагається знайти собі так само милосердого наступника (див. прим. 25 до розділу 7). Масштаб такого утопічного заходу унеможливлює усвідомлення його кінцевої мети упродовж життя одного суспільного інженера чи групи інженерів. І якщо наступники матимуть на меті інший ідеал, то усі страждання народу заради попереднього ідеалу можуть виявитись марними.

Узагальнення цього аргументу веде до поглиблення критики утопічного підходу. Зрозуміло, що цей підхід матиме практичну цінність лише, якщо ми припустимо, що початковий проект, хай і з певними корективами, правитиме за основу, аж до завершення роботи. Але для цього буде потрібен певний час. Це буде час революцій, як політичних, так і духовних, а також нових експериментів та досвіду на політичному терені. Ось чому слід чекати, що ідеї та ідеали зазнають змін. Те, що здавалося ідеальною державою людям, які накреслювали початковий проект, може вже не здаватися таким їхнім наступникам. Варто це припустити, і цілий підхід розвалюється. Метод, згідно з яким спершу визначається кінцева політична мета, а потім починається рух до неї, виявляється безплідним, якщо ми визнаємо, що у процесі реалізації мета може істотно змінитися. Щомиті може з'ясуватися, що зроблені досі кроки ведуть геть від реалізації нової мети. А змінивши напрямок, відповідно до нової мети, ми знову наражаємося на той самий ризик. Попри всі жертви, ми можемо так нікуди і не прийти. Ті, хто віддає перевагу одному крокові до далекого ідеалу перед досягненням поетапного компромісу, повинні завжди пам'ятати, що, коли ідеал дуже далекий, то може виявитися, навіть важко сказати, куди веде той чи той крок — до ідеалу чи від нього. Надто так буває, якщо рухатися доводиться зигзагами, або, мовою Гегеля, «діалектично», чи тоді, коли від самого початку не було чіткого плану. (Тут спадає на гадку старе і трохи дитяче питання про те, до якої межі мета може виправдовувати засіб. До твердження, що жодна мета ніколи не виправдовувала всі засоби, думаю, можна додати, що зовсім конкретна і досяжна мета може виправдати тимчасові засоби, які не може виправдати віддаленіший ідеал6.)

Тепер ми бачимо, що врятувати утопічний підхід може лише Платонова віра в один абсолютний і незмінний ідеал, і два додаткові припущення, а саме: є (а) раціональні методи, які дозволяють раз і назавжди з'ясувати, у чому полягає цей ідеал і (б) найкращі засоби його реалізації. Лише такі далекосяжні припущення можуть завадити нам проголосити абсолютну безплідність утопічної методології. Та навіть сам Платон і найпалкіші платоніки погодилися б, що припущення (а) напевне неправдиве, що не має раціонального методу визначення кінцевої мети, окрім своєрідної інтуїції. Ось чому за відсутності раціонального методу будь-яка розбіжність поглядів послідовників утопічної інженерії неминуче призведе до застосування влади замість розсудливості, а відтак — до насильства. Якщо наявний поступ хоч у якомусь певному напрямку, то він робиться попри схвалені методи, а не завдяки їм. Приміром, успіх можна пояснити непересічністю вождів, але не слід забувати, що видатні вожді з'являються внаслідок щасливого збігу обставин, а не як продукт раціональних методів.

Важливо зрозуміти цю критику правильно: я не критикую ідеал, твердячи, що його ніколи не вдасться досягти, що він завжди залишатиметься утопією. Така критика була б несправедливою, оскільки багато речей, що догматично проголошувалися нездійсненними, як-от запровадження інститутів для забезпечення громадянського миру, тобто для запобігання злочинам всередині держави, були реалізовані. І, на мою думку, приміром, організація відповідних закладів для боротьби з міжнародною злочинністю, цебто зі збройною агресією чи шантажем, хоч і вважалася часто утопією, є не такою вже й важкою справою7. Критикуючи утопічну інженерію, я насправді маю на увазі рекомендації перебудувати суспільство в цілому, тобто вкрай радикальні зміни, практичні наслідки яких важко передбачити, спираючись на наш обмежений досвід. Утопічна інженерія претендує на раціональне планування всього суспільства, хоч ми й не володіємо чимось подібним до заснованого на фактах знання, яке було б необхідним для реалізації такого честолюбного наміру. Ми не можемо володіти емпіричним знанням, оскільки нам не вистачає практичного досвіду у плануванні такого роду, а фактологічне знання повинно грунтуватися на досвіді. Нині просто немає соціологічного знання, потрібного для широкомасштабного будівництва.

З огляду на цю критику, послідовник утопічної інженерії, певно, погодиться з необхідністю практичного досвіду і соціальної інженерії, заснованої на практичному досвіді. Але він заперечуватиме твердження, що ми не дізнаємося більше про суспільство, якщо відчуватимемо огиду до соціальних дослідів, котрі лише й можуть забезпечити нас потрібним практичним досвідом. Окрім того, він може додати, що утопічна інженерія — це не що інше, як застосування експериментального методу до суспільства. Експерименти неможливо здійснювати без проведення радикальних змін. Вони повинні бути широкомасштабними, оскільки характерною рисою сучасного суспільства є наявність великих мас людей. Експеримент з побудови соціалізму, обмежений одним заводом, селом чи навіть районом, ніколи не дасть нам потрібної інформації, яка б відповідала дійсності.