Розділ без назви (1)

Тут можна було б пригадати, що на ділі Платон не досяг успіху в доборі політичних вождів. Я маю на увазі не так нікчемні наслідки його експерименту з Діонісієм Молодшим, тираном Сіракуз, як участь Платонової Академії в успішному поході Діона проти Діонісія. У цій виправі Діона, видатного Платонового друга, підтримало багато членів Академії. Серед них був Калліп, котрий став найдовіренішим соратником Діона. Зробившись тираном Сіракуз, Діон наказав скарати на горло Геракліда, свого союзника (а ймовірно й суперника). Невдовзі він і сам загинув від рук Калліпа, котрий узурпував тиранію, але протримався при владі лише тринадцять місяців. (Його в свою чергу замордував філософ-піфагорець Лептін.) Але це не поодинокий випадок у Платоновій практиці вчителя. Клеарх, один з Платонових (та і Сократових) учнів, проголосив себе тираном Гераклеї, хоча спочатку й удавав із себе демократичного вождя. Клеарха позбавив життя його родич Кіон, ще один член Академії. (Ми можемо лише здогадуватись, як би в майбутньому повівся Кіон, якого дехто представляє ідеалістом, бо невдовзі його також убили.) Ці та інші схожі події Платонового життя25 — хто ще міг би похвалитися тим, що серед його учнів та помічників виявилося щонайменше дев'ять тиранів? — проливають світло на характерні труднощі, пов'язані з добром людей, які згодом одержать абсолютну владу. Важко знайти людину, чий характер не розбещує влада. За висловом лорда Ектона, всяка влада псує, а абсолютна влада псує абсолютно.

Отож, Платонова політична програма мала скоріше інституційний, ніж персоналістський характер. Він сподівався стримати політичні зміни шляхом інституційного контролю за передачею влади. Такий контроль мав бути освітнім, заснованим на авторитарному уявленні про навчання — на авторитеті вченого фахівця і «людини незаперечної чесності». Ось на що Платон обернув Сократову вимогу, щоб відповідальний політик був прихильником правди та мудрості, а не фахівцем, і щоб його мудрість26 полягала лише в усвідомленні своєї обмеженості.

Розділ 8. Царювання філософа

Держава зведе на їхню честь пам'ятники... їм стануть складати треби як напівбогам... як людям, що заслужили на Божу ласку і стали богоподібними.

Платон

Контраст між Платоновим і Сократовим вченнями ще разючіший, ніж той, що я продемонстрував раніше. Платон, як було сказано, поділяв Сократове визначення філософа. «Кого ж ми назвемо справжніми філософами? — Тих, хто любить істину»,— читаємо в «Державі»1. Та, заявляючи це, Платон кривить душею. Він по-справжньому не вірить в це, бо в інших місцях відверто проголошує, що один з царських привілеїв правителя якраз і полягає у можливості брехати й обманювати: «Якщо вже хтось і повинен вдаватися до брехні, обманюючи як ворогів, так і своїх громадян заради блага держави, то це — правитель, а всім іншим не можна навіть торкатись цього привілею»2.

«Заради блага держави»,— каже Платон. Знову виявляється, що принцип колективної користі править за найвищий моральний критерій. Тоталітарна мораль верховодить усім, вона визначає навіть «ідею» філософа. Навряд чи варто нагадувати, що той самий принцип політичної доцільності твердив, що підвладних слід примушувати говорити правду. «Якщо правитель упіймає хоч кого б то не було на брехні... він покарає його за те, що той запроваджує звичай, який шкодить і загрожує місту...»3 Лише в такому, трохи несподіваному розумінні Платонові правителі — філософи-царі — люблять істину.

I

Платон ілюструє застосування принципу колективної користі до проблеми правдивості на прикладі лікаря. Приклад вдалий, оскільки Платон полюбляв уподібнювати свою політичну місію до діяльності цілителя і рятівника хворого тіла суспільства. Опріч цього, роль, яку він відводить медицині, проливає світло на тоталітарний характер Платонового міста, в якому державні інтереси визначають життя кожного громадянина від добору його батьків, аж до могили. Платон трактує медицину як форму політики, або, за його власним висловом, він «вважає бога медицини Асклепія політиком»4. Мистецтво лікування, пояснює Платон, повинно мати метою не продовження життя, а керуватись лише інтересами держави, «Там, де править порядок, держава кожному призначає певну роботу, яку він повинен виконувати, а не лікувати все життя свої хвороби». Відповідно, лікар «не має права дбати про людину, що не може виконувати свої звичайні обов'язки, бо така людина не приносить користі ані собі, ані державі». До цього він додає міркування про те, що в такої людини можуть бути «діти, котрі, певно, так само хворітимуть», а відтак стануть додатковим тягарем для держави. (У похилому віці, попри свою зрослу ненависть до індивідуалізму, Платон знову згадує про медицину, але вже не так абстраговано. Він скаржиться на лікаря, котрий навіть до вільних громадян ставиться як до рабів, «даючи настанови, немов тиран, чия воля незаперечна, після чого підстрибує і біжить до іншого хворого раба»5. Далі Платон вимагає м'якості й терпіння принаймні до тих хворих, що не є рабами.) Торкаючись проблеми використання брехні й обману, Платон твердить, що вони «корисні лише як ліки»6, але правитель держави, наполягає він, не повинен вести себе наче той «пересічний лікар», що не має духу прописати сильнодіючі ліки. Філософ-цар як філософ обстоює істину, втім як цар він повинен «бути досить хоробрим», оскільки йому доводиться «часто вдаватися до брехні й обману» — заради добра підвладних, квапиться додати Платон. А це, як ми вже знаємо і знову бачимо з Платонового посилання на медицину, означає «для блага держави». (Кант якось зауважив зовсім з іншого приводу, що сентенція «Чесність — це найкраща політика» може й справді викликати запитання, тоді як думка «Чесність ліпша за будь-яку політику» — незаперечна7.)

Яку саме неправду Платон має на гадці, коли закликає правителів вживати сильнодіючі засоби? Р. Кроссман справедливо наголошує, що Платон має на увазі «пропаганду, засоби для контролю за поведінкою... переважної більшості підвладних»8. Звісно, Платон насамперед мав на думці саме це, але Кроссман, як мені здається, не правий, припускаючи, що пропагандистська брехня спрямована лише на підвладних, а правителі повинні бути повністю поінформованою інтелігенцією. Я, навпаки, гадаю, що абсолютний Платонів розрив з усім, що нагадує Сократів інтелектуалізм, не є таким очевидним, як у тому місці, де він двічі висловлює свою надію, що навіть самі правителі, принаймні через кілька поколінь, можливо, будуть змушені повірити в його грандіозну пропагандистську брехню,— я маю на увазі його расизм, його міф про Кров і грунт, відомий ще як міф про Метали в людині та про народжених землею. Тут ми бачимо, що Платонові утилітаристські та тоталітарні принципи панують над усім, навіть над привілеєм правителя знати правду і вимагати, щоб її йому казали. Бажання Платона, щоб правителі самі вірили в пропаганду, коріниться в його сподіванні на посилення її благотворної дії, тобто зміцнення влади панівної раси і, зрештою, заборони всяких політичних змін.

II

Пропонуючи міф про Кров і грунт, Платон одразу прямо визнає, що це вигадка. «Що ж,— промовляє Сократ у «Державі»,— чи не слід нам вигадати якусь підходящу небувальщину, що в них, як ми нещодавно говорили, часом буває потреба? Якщо нам пощастить, то одна-єдина царствена неправда переконає навіть самих правителів, а як ні, то принаймні решту населення міста»9. Досить цікавим тут є використання терміна «переконати». Переконати когось повірити брехні означає, точніше, ввести кого-небудь в оману або містифікувати. Правильніше було б у дусі відвертого цинізму цього уривка перекласти: «якщо пощастить, то ми містифікуємо навіть самих правителів». Платон вживає термін «переконання» напрочуд часто, і його поява в наведеному уривку проливає світло й на інші фрагменти. Це слово, зустрінуте десь-інде, має попередити нас, що Платон має на увазі пропагандистську брехню, а надто, коли він обстоює твердження, що політик повинен правити «за допомогою як сили, так і переконування»10.

Проголосивши «царствену брехню», Платон замість того, щоб перейти безпосередньо до викладу свого міфа, попереджує його багатослівним вступом, схожим на довгу передмову до його відкриття справедливості. На мою думку, це засвідчує про Платонове почуття ніяковості. Схоже, він не сподівався, що ця розповідь здобуде схвальні відгуки його читачів. Сам міф пропонує дві ідеї. Перша — зміцнити оборону рідної країни, стверджуючи, що воїни міста — це автохтони, «народжені землею їхньої країни» і готові до захисту держави, що була їхньою матір'ю. Звісно, не ця давня й добре відома ідея була причиною Платонових вагань (хоча текст діалогу підводить до такої думки). А ось друга ідея, «решта оповіді» — це міф про расизм: «Бог... вклав золото в тих, хто має здібності до правління, срібло — в помічників, а залізо і мідь — у селян та інших виробників»11. Ці метали спадкові, а отже, є характерними расовими ознаками. В цьому фрагменті, де Платон, з певними ваганнями, вперше знайомить із своїм расизмом, він припускає ймовірність того, що діти можуть народитися з домішкою металу, якої не було в їхніх батьків, а отже, слід визнати, що цим він проголошує таке правило: якщо в якомусь із нижчих класів «народяться діти з домішками золота і срібла, то їх треба... призначати охоронцями та... помічниками». Але в подальшому тексті «Держави» (а також і в «Законах») Платон скасовує цю поступку, зокрема в розповіді про Падіння людини і Число12, яку вже почасти було цитовано в розділі 5. З цього уривка ми дізнаємося, що тих, у кого є хоч якийсь домішок неблагородних металів, слід виключати з вищих класів. Таким чином, можливість домішок і відповідна зміна статусу означає лише, що дітей благородних батьків можна принизити, якщо в них знайдуть ознаки виродження, але нікого з низькородних не можна піднести. Наприкінці розповіді про Падіння людини Платон описує, в який спосіб змішування металів неминуче призведе до руйнації: «Коли залізо домішається до срібла, а бронза до золота, з'являться різні відхилення та безглузді аномалії, які, де б вони не виникли, одразу породжують розбрат і ворожість. І треба визнати, що коли виникає розкол, він завжди має таку природу»13. Саме в такому світлі ми повинні розглядати цинічну пародію на пророцтво, виголошену гаданим оракулом: наприкінці міфа про Народжених землею: «Держава загине, якщо її боронитимуть залізо й мідь»14. Платонове небажання проголосити расизм одразу в його найбільш радикальній формі, на мою думку, свідчить про те, що він розумів, наскільки ця теорія суперечить демократичним та гуманістичним тенденціям його доби.

Якщо зважити на щире визнання Платоном, що його міф про Кров і грунт — це пропагандистська брехня, то стає незрозумілим тлумачення цього міфа коментаторами. Ось що пише Дж. Адам: «Без нього (міфа) наведений опис держави був би неповним. Нам потрібні певні гарантії незмінності міста... і ніщо не узгоджується краще з моральним та релігійним духом, що переважає в Платоновому... вихованні, ніж ті гарантії, які він мав знайти у вірі, а не в розумі»15. Я згоден (хоч Адам мав на гадці трохи інше), що ніщо не узгоджується краще з Платоновою тоталітарною мораллю, ніж його захист пропагандистської брехні. Однак я не зовсім розумію, як релігійно та ідеалістично настроєний коментатор може проголошувати, хоч і непрямо, що релігія і віра стоять на одному рівні з опортуністичною, тобто корисливою, брехнею. По суті, коментар Адама нагадує про конвенціоналізм Гоббса, про той погляд, що релігійні догми, попри свою хибність, є вкрай потрібним і найпридатнішим політичним засобом. Таке міркування доводить нам, що Платон, зрештою, був більшим конвенціоналістом, ніж можна помислити. Він без жодних вагань запроваджує релігійну віру «за домовленістю» (слід повірити в щирість його визнання, що це лише умовне припущення), тоді як визнаний конвенціоналіст Протагор принаймні вірив, що в творенні законів нам допомагало божественне натхнення. Важко збагнути, чому ті з Платонових коментаторів16, котрі вихваляли його за опір згубному конвенціоналізму софістів, а також за впровадження духовного натуралізму, який, зрештою, спирався на релігію, не змогли піддати критиці те, що він обрав основою для релігії домовленість, чи радше вигадку. По суті, Платонове ставлення до релігії, яке розкриває його «натхненна брехня», практично тотожне поглядам Критія, улюбленого Платонового дядечка, блискучого ватажка Тридцяти тиранів, котрі після Пелопоннеської війни встановили в Афінах криваву диктатуру. Поет Критій першим оспівав пропагандистську брехню, винахід якої він змалював у вражаючих віршах, що вихваляють мудрого й лукавого чоловіка,— він вигадав релігію, аби переконати людей, тобто залякати їх і примусити до покори17.

Тоді прийшов мудрець лукавий

Й посіяв перший страх перед богами.

Він вигадав спокусливе учення, той міф.

Що правду за словоблудством затулив.

Торочив про богів жорстокосердих,

Що мешкають в палацах занебесних,