Розділ без назви (1)

Платонова теорія «природи» відкриває новий підхід до історицистської методології. А що, певно, завдання науки взагалі полягає в дослідженні справжньої природи об'єктів її вивчення, то завданням суспільної чи політичної науки буде вивчення природи людського суспільства і держави. Але природа речі, за Платоном,— це її походження; або принаймні вона визначається її походженням. Отже, методом будь-якої науки має стати дослідження походження речей (їхньої «причини»). Цей принцип, застосовно до науки про суспільство і політику, веде до необхідності вивчення походження суспільства і держави. Історія таким чином вивчається не заради історії, а служить методом суспільствознавства. Це і є історицистська методологія.

У чому ж полягає природа людського суспільства і держави? Згідно з історицистським методом, це фундаментальне питання соціології слід переформулювати так: яке походження суспільства і держави? Відповідь, наведена Платоном у «Державі», а також у «Законах»24, узгоджується з точкою зору, описаною перед цим як спіритуалістичний натуралізм. Суспільство виникло внаслідок домовленості, соціального договору. Причому внаслідок природної домовленості, тобто такої, що грунтується на людській природі, а точніше кажучи, на суспільній природі людини.

Суспільна природа людини коріниться у недосконалості людського індивіда. Заперечуючи Сократові25, Платон вчить, що людський індивід не може бути самодостатнім через обмеженість, притаманну людській натурі. Хоча Платон твердить, що є зовсім різні ступені людської досконалості, виявляється, що нечисленні порівняно досконалі люди все-таки залежать від інших (менш досконалих), хоча б у брудній і тяжкій праці, яку ті виконують замість них, коли вже ні в чому іншому26. Таким чином, навіть «рідкісні і непересічні натури», що наближаються до довершеності, залежать від суспільства, від держави. Вони здатні досягти досконалості лише через державу і в державі. Досконала держава повинна надавати їм належне «соціальне середовище», без якого вони неминуче зростатимуть зіпсованими і деградованими. Отже, державу слід ставити вище за індивіда, оскільки лише держава може бути самодостатньою, «незалежною», досконалою і здатною обертати на добро неминучу недосконалість індивіда.

Отож, індивід і суспільство взаємозалежні. Одне завдячує своїм існуванням іншому. Суспільство завдячує своїм існуванням людській натурі, і зокрема браку в ній самодостатності, а індивід завдячує своїм існуванням суспільству, бо він не є самодостатнім. Та всередині цих стосунків взаємозалежності, верховенство держави над індивідом проголошує себе у різні способи. Хоча б у тому факті, що зерно розпаду і розбрату в досконалій державі не проростає в самій державі, а радше в індивідах, воно коріниться в недовершеності людської душі, людської натури або точніше, в тому факті, що людський рід схильний до виродження. До розгляду причин політичного розпаду і його залежності від виродження людської душі, людської натури я ще повернуся, та спершу мені хочеться зробити кілька зауваг щодо певних характерних рис Платонової соціології, зокрема до його інтерпретації теорії соціального договору, а також до його погляду на державу як на надособистість, тобто його версії біологічної чи органічної теорії держави.

Точно не відомо, хто перший запропонував теорію походження законів від соціального договору — Протагор чи Лікофрон (чию теорію буде проаналізовано в наступному розділі). У будь-якому разі, ця теорія тісно прив'язана до Протагорового конвенціоналізму. Вже та обставина, що Платон свідомо поєднав деякі конвенціоналістські ідеї, в тому числі навіть одну з версій договірної теорії, з натуралізмом, вказує на те, що конвенціоналізм у своєму первісному вигляді не підтримував думку про цілковиту довільність законів, а Платонові зауваження до вчення Протагора підтверджують це27. Наскільки Платон усвідомлював конвенціоналістський елемент в його варіанті натуралізму, видно з уривка із «Законів». Тут Платон наводить низку різноманітних принципів, на яких може грунтуватися політична влада, згадуючи Піндарів біологічний натуралізм (див. вище), тобто «той принцип, що сильний повинен правити, а слабкий коритися йому», який він описує як принцип відповідний природі, «як колись сказав фіванський поет Піндар». Платон протиставляє цей принцип іншому, якого він радить дотримуватись, доводячи, що той поєднує конвенціоналізм з натуралізмом: «Та найголовнішою вимогою, певне, є той принцип, щоби нетямущий ішов за керівництвом мудрого і був під його владою. Втім, о наймудріший Піндаре, на мою думку, це, мабуть, і не суперечить природі; я сказав, що природі відповідає не насильницька влада закону, але доброхітне корення йому»28.

У «Державі» ми також знаходимо елементи конвенціоналістської договірної теорії в подібному поєднанні з елементами натуралізму (і утилітаризму). «Держава виникає,— читаємо ми,— тому, що кожний з нас не здатен задовольнити самого себе... чи ти приписуєш початок суспільства чомусь іншому?.. Багато людей збираються разом... щоб надавати один одному допомогу. Таким чином вони щось дають один одному і щось отримують, і кожен вважає, що так йому буде краще29. Отже, люди збираються, щоб кожному було краще, а це вже елемент договірної теорії. Але за цим криється та обставина, що вони не можуть задовольнити самі себе — риса людської природи, що є елементом натуралізму. Цей елемент розвивається далі: «...Люди народжуються не дуже схожими одне на одного, їхня природа буває різною, та й здібності до тієї чи іншої справи також... Хто краще працює — той, хто володіє багатьма мистецтвами чи тільки одним?.. Тому можна зробити все у більшій кількості, краще та легше, якщо виконувати одну яку-небудь роботу відповідно до своїх природних нахилів».

Ось так Платон запроваджує економічний принцип розділу праці (нагадуючи нам про спорідненість між Платоновим історицизмом та матеріалістичним тлумаченням історії). Але в Платона цей принцип базується на елементі біологічного натуралізму, а саме на твердженні про природну нерівність людей. Спочатку ця думка накидається підсвідомо і, начебто, наївно. Та в наступному розділі ми побачимо, що вона тягне за собою далекосяжні наслідки. Справді, єдиним суттєво важливим розділом праці виявляється розділ між тими, хто править, і тими, хто кориться, основою якого проголошують природну нерівність між господарями і рабами, між розумними і нетямущими.

Ми пересвідчились, що в Платоновій точці зору значне місце посідають елементи як конвенціоналізму, так і біологічного натуралізму. Це й не дивно, коли згадати, що його точка зору цілком збігається зі спіритуалістичним натуралізмом, котрий через свою розпливчастість з легкістю дозволяє робити такі поєднання. Такий спіритуалістичний варіант натуралізму, мабуть, найкраще сформульовано в «Законах»: «Вони кажуть, що найвидатніші і найгарніші з речей зроблені природою... а менш важливі — мистецтвом», До цього моменту він погоджується, але потім накидається на матеріалістів, які твердять: «вогонь, вода, земля і повітря — все це існує завдяки природі... і що всяке законодавство обумовлене нібито не природою, а мистецтвом, ось чому його положення такі далекі від істини». Заперечуючи цей погляд, Платон спершу показує, що по-справжньому «існують за природою» ні тіла, ні стихії, а лише душа»30. (Я вже цитував цей уривок раніше), і з цього він робить висновок, що порядок і закон також повинні бути притаманні природі, позаяк вони є плодами душі: «Якщо виявиться, що душа (тобто спіритуалістичне) старша за тіло, тоді й усе, що відноситься до душі, буде старшим за все, що відноситься до тіла... І душа править усім». Це створює теоретичний підмурок для вчення про те, що «закони і мистецтво — створіння природи чи не нижчі за природу, хоча б тому, що народжені розумом і правдивою думкою». Це очевидне твердження спіритуалістичного натуралізму, поєднаного з консервативними позитивістськими поглядами: «настанови щодо законів, які були записані, стоятимуть непохитно і коли завгодно послужать викриттю».

З усього вищесказаного видно, що докази, виведені з Платонового спіритуалістичного натуралізму, цілковито неспроможні допомогти у розв'язанні питання, котре може виникнути відносно «справедливого» чи «природного» характеру якого-небудь окремого закону. Спіритуалістичний натуралізм занадто розпливчастий, щоб його можна було застосувати до хоч якоїсь практичної проблеми. Крім кількох загальних аргументів на користь консерватизму, він нічого не може дати. На ділі все залежить від мудрості видатного законодавця (богоподібного філософа, чий образ, зокрема в «Законах», безперечно є автопортретом. Див. також розділ 8). Втім, на противагу до спіритуалістичного натуралізму, Платонова теорія взаємозалежності суспільства та індивіда, як і його антиегалітарний біологічний натуралізм, веде до конкретніших висновків.

VII

Раніше вже зазначалося, що через свою самодостатність ідеальна держава нагадує Платонові досконалого індивіда, а окремий громадянин — недосконалу копію держави. Ця точка зору, згідно з якою держава — це своєрідний надорганізм, чи Левіафан, вводить на Заході так звану органічну чи біологічну теорію держави. Принцип, на якому побудована ця теорія, буде піддано критиці нижче31. Тут я насамперед хочу привернути увагу до тієї обставини, що Платон не обстоює цю теорію, він навіть чітко її не формулює. Але вона досить ясно прозирає; справді, основоположна аналогія між державою і людським індивідом є однією з головних тем «Держави». У цьому зв'язку варто згадати, що ця аналогія радше послуговує подальшому аналізу індивіда, аніж держави. Хтось, певно, захищатиме точку зору, що Платон (можливо, під впливом Алкмеона) запропонував не стільки біологічну теорію держави, скільки політичну теорію людського індивіда32. Цей погляд, по-моєму, цілковито узгоджується з його доктриною про те, що індивід нижчий за державу і є її недосконалою копією. Там, де Платон вводить свою фундаментальну аналогію, вона вживається саме у такий спосіб, тобто як метод пояснення і висвітлення ролі індивіда. Місто, говориться, є більшим за індивіда, а тому його легше вивчати. Ось як Платон обґрунтовує свою пропозицію: «ми почнемо наше дослідження (про природу справедливості) в місті, а потім точнісінько так продовжимо його і в окремій людині, тобто побачимо в ідеї меншого подобу більшого... Чи не легше за такої умови буде помітити те, що ми шукаємо?»

З того, як Платон запроваджує цю точку зору, видно, що він (і, можливо, його читачі) сприймав свою основоположну аналогію як аксіому. Це цілком може бути симптомом ностальгії, туги за об'єднаним і гармонійним, «органічним» містом, тобто за державою на засадах примітивного суспільства (див. розділ 10). Місто-держава, за його словами, повинно залишатись маленьким і зростати тільки доти, доки його зростання не загрожує єдності. Вся держава в цілому повинна стати, за природою, єдиною, а не множинною33. Таким чином, Платон наголошує на «виключності» чи індивідуальності міста. Але він також наголошує і на «множинності» людського індивіда. Аналізуючи окрему душу та її поділ на три складові: розум, енергію та звірячий інстинкт, які відповідають трьом класам його держави: охоронцям, воїнам та трударям (які й далі «натоптують свої животи, як звірі», за висловом Геракліта), Платон доходить до того, що протиставляє ці складові одна одній так, начебто вони «різні й ворожі люди»34. «Отже, нам кажуть,— пише Дж. Гроут,— що хоча людина і виглядає, як Однинна, насправді вона — Множинна... попри те, що Держава виглядає Множинною, насправді — вона Однинна». Очевидно, що це співвідноситься з ідеальним характером держави, недосконалою копією якої є окрема особа. Такий наголос на цілісності і єдності — зокрема держави, а, можливо, й цілого світу — можна назвати «холізмом». Платонів холізм, як на мене, тісно пов'язаний з племінним колективізмом, про який згадувалося в попередніх розділах. Платон тужив за втраченою єдністю племінного життя. Плинне життя в розпал соціальної революції здавалося йому нереальним. Тільки стабільне ціле, постійний колектив, має реальність, а не скороминущий індивід. Для індивіда «природно» коритися цілому, яке є не просто збориськом індивідів, а «природною» одиницею вищого порядку.

Платон наводить багато блискучих соціологічних описів цього «природного», тобто племінного, чи колективістського, способу суспільного життя: «Закон,— пише він у «Державі»,— ... ставить собі за мету процвітання всієї держави. То переконуванням, то примусом він забезпечує згуртованість усіх громадян, роблячи так, щоб вони були взаємно корисні один одному такою мірою, якою вони корисні для суспільства в цілому. Видатних людей він включає до держави не для того, щоб надати їм можливість ухилятися куди хто захоче, але щоби самому використовувати їх для зміцнення держави»35. Те, що в цьому холізмі є емоційний естетизм, туга за красою, видно хоча б з такої фрази в «Законах»: «Кожен митець робить все заради цілого, а не ціле заради частки». У тому ж уривку ми знаходимо по-справжньому класичне формулювання політичного холізму: «Ціле виникає не заради тебе, а, навпаки, ти — заради нього». Всередині цього цілого нерівні від природи різні індивіди та групи індивідів повинні виконувати свої певні і дуже нерівні функції.

Усе це мало б засвідчити, що Платонова теорія була різновидом органічної теорії держави, навіть якщо він часом і не говорив про державу, як про організм. Та оскільки Платон все-таки говорив, то його безперечно слід вважати популяризатором, чи, скоріше, одним із засновників цієї теорії. Його варіант теорії можна охарактеризувати як суб'єктивний або психологічний, оскільки він описує державу не як взагалі подібну до того чи іншого організму, а як тотожну людському індивіду, а конкретніше — людській душі. Зокрема, хвороба держави, розпад її єдності асоціюється з хворобою людської душі, людської натури. Фактично, хвороба держави не лише співвідноситься, а й прямо залежить від загнивання людської натури, а точніше представників правлячого класу. Кожна окрема стадія занепаду держави спричиняється відповідною стадією занепаду людської душі, людської природи, людського роду. А що моральну деградацію тлумачать як таку, що грунтується на расовому виродженні, то ми можемо твердити, що біологічний елемент у Платоновому натуралізмі виявляється, зрештою, найістотнішою складовою частиною його історицизму. Адже історія падіння першої досконалої держави — це ніщо інше, як історія біологічного виродження людського роду.

VIII

У попередньому розділі згадувалося, що проблема початку зміни та розвалу є однією з головних труднощів Платонової історицистської теорії суспільства. Не можна припустити, що перше, природне і досконале місто-держава несло в собі сім'я тліну, «бо місто, яке несе в собі сім'я тліну, вже тільки з цієї причини повинно вважатися... недосконалим»36. Платон намагається подолати цю трудність, перекладаючи вину за це на свій універсальний, історичний, біологічний і, можливо, космологічний еволюційний закон занепаду, а не на особливості будови першого ідеального міста37: «Усьому, що виникло, буває кінець». Але ця загальна теорія не забезпечує цілком задовільного розв'язання, бо не пояснює, чому навіть досить досконала держава не здатна уникнути закону розпаду. І справді, Платон натякає, що історичного розпаду можна було б уникнути38, якби першою чи природною державою правили освічені філософи. Але ці правителі не були філософами. Їх не вчили (як він вимагає для правителів свого занебесного міста) математики та діалектики, а для того, щоб уникнути занепаду, їх слід було ознайомити з високими таїнами євгеніки, науки про «підтримання чистоти раси охоронців», і щоб благородні метали в їхніх жилах не змішалися з низькими металами ремісників. Але ці високі таємниці важко даються. Платон різко розмежовує в галузях математики, акустики та астрономії прості (оманливі) судження, що грунтуються на досвіді, і отже, не можуть бути точними, а завжди перебувають на нижчому рівні, і чисте раціональне знання, вільне від чуттєвого сприйняття, а відтак точне. Цю різницю він поширює також і на євгеніку. Суто емпіричне мистецтво селекції не може бути точним, тобто воно не може тримати расу ідеально чистою. Це пояснює падіння первісного міста, яке було настільки добрим, тобто настільки схожим на свою «форму» чи «ідею», що «місто, побудоване таким чином, важко похитнути. Але і воно зазнає руйнування», і далі Платон розвиває свою теорію селекції та викладає історію Числа і Падіння людини.

Усі рослини і тварини, каже він, слід розводити відповідно певних періодів часу, якщо ми хочемо уникнути неродючості і виродження. Певні знання цих періодів, пов'язані з тривалістю життя роду, будуть у розпорядженні правителів ідеального міста, які стануть застосовувати їх для селекції раси панів. Втім, таке знання не буде раціональним, а лише емпіричним; воно буде «розрахунками, яким допомагають відчуття» (пор. з наступною цитатою). Та, як ми щойно бачили, сприйняття і досвід не можуть бути точними і достовірними, оскільки їхніми об'єктами є не чисті «форми» чи «ідеї», а світ плинних речей. А що вихователі не володіють іншим кращим знанням, то порода не може бути чистою, а відтак неминуче виродиться. Ось як Платон пояснює цю обставину: «Щодо твого роду (тобто роду людей, на противагу до тварин), то хоч і мудрі ті, кого ви виховали як керівників держави, але і вони анітрохи більше за інших людей будуть спроможні визначити шляхом обчислення, що грунтується на відчутті, найкращу пору для плодоносіння і, навпаки, час неплідності». А за браком раціонального методу39 «цього їм не збагнути, і вони стануть народжувати дітей у недозволений час». Далі Платон досить таємниче натякає, що ось тепер є спосіб уникнути цього завдяки відкриттю чисто раціональної математичної науки, яка володіє «Платоновим числом» (число, що визначає Справжній час для людського роду),— ключем до опанування законом вищої євгеніки. Та оскільки вихователі давнини не знали Піфагорового містицизму чисел, а отже, і цього ключа до високого знання виховання, то й ідеальній природній державі не пощастило уникнути занепаду. Привідкривши секрет свого таємничого числа, Платон провадить: «Це... число має вирішальне значення для кращої чи гіршої якості народжень. Коли це буде невдогад нашим охоронцям і вони невчасно40 зведуть наречених з нареченими, то не народяться діти з гарними природними здібностями і зі щасливою долею. Навіть найкращі з них... не будуть гідними наступниками своїх батьків, а лиш тільки посядуть вони місця охоронців, то одразу почнуть зневажати нас» — тобто у питаннях мусичного та гімнастичного виховання, як особливо наголошує Платон, у нагляді за селекцією. «І з їхнього середовища вийдуть правителі не надто здібні боронити і випробовувати Гесіодові покоління — адже і в вас вони ті ж, тобто золоте, срібне, бронзове і залізне. Коли залізо домішається до срібла, а мідь до золота, виникнуть невідповідності та недоладні відхилення, а це, хоч би де воно відбулось, одразу породжує ворожість і чвари. Треба визнати, що, хоч би де виник розбрат, він завжди такої природи».

Така Платонова версія Числа і Падіння людини. Це — основа історицистської соціології, зокрема його фундаментального закону соціальних революцій, який було розглянуто в попередньому розділі41. Расове виродження пояснює виникнення розбрату всередині правлячого класу, а отже, і джерело всього історичного розвитку. Внутрішнє роз'єднання людської природи, розкол душі, веде до розколу панівного класу. А згідно з Гераклітом, війна, класова війна — це батько і рушій усіх змін та історії людства, і є нічим іншим, як історією розпаду суспільства. Ми бачимо, що Платонів ідеалістичний історицизм, зрештою, базується не на спіритуалістичній, а на біологічній основі; він грунтується на своєрідній метабіології42 людського роду. Платон був не тільки натуралістом, що запропонував біологічну теорію держави, він також першим висунув біологічну та расову теорію соціальної динаміки, політичної історії. «Платонове число,— каже Дж. Адам43,— є таким чином оправою, в яку встановлено Платонову «Філософію історії».

Гадаю, що під кінець цього короткого огляду Платонової дескриптивної соціології слід зробити певні висновки.

Платонові вдалося побудувати на диво правдиву, хоча, звісно, дещо ідеалізовану, реконструкцію раннього грецького племінного та колективістського суспільства подібного до того, що збереглося в Спарті. Аналіз сил, зокрема економічних сил, які загрожують стабільності такого суспільства, дозволив йому зробити опис як загальної політики, так і соціальних інститутів, необхідних для її консервації. Крім того, він наводить логічну реконструкцію економічного та історичного розвитку грецьких міст-держав.