Розділ без назви (1)

Оскільки обговоренню цих питань часто шкодить тенденція до затьмарення такої різниці, варто, мабуть, сказати про неї ще кілька слів. Закон у значенні (а) — природний закон — описує жорстку, незмінну регулярність, яка або притаманна природі (якщо закон відповідає дійсності), або не існує (в разі його хибності). Якщо нам не відомо, правильний це чи помилковий закон природи, і ми бажаємо привернути увагу до цієї нашої непевності, то часто називаємо такий закон «гіпотезою». Закони природи незмінні, і тут немає винятків. Бо якщо ми переконуємося, що якесь явище суперечить такому закону, то не називаємо його винятком чи зміною закону, але радше схильні вважати, що нашу гіпотезу спростовано, оскільки виявилося, що гадана жорстка регулярність розсипалася, або, інакше кажучи, що запропонований закон природи був не справжнім законом природи, а хибним твердженням. А що закони природи незмінні, то їх не можна ані порушити, ані провести в життя. Вони не підвладні людині, хоча ми й можемо використовувати їх з технічною метою, і можемо завдавати собі клопоту через незнання чи нехтування ними.

Зовсім інша картина буде, якщо ми звернемося до законів типу (б), тобто до нормативних законів. Нормативний закон, чи то у формі юридичного декрету, або ж моральної заповіді, може бути запроваджений в життя людиною. Він також може змінюватися. Його, очевидно, можна охарактеризувати як добрий чи поганий, правильний чи помилковий, прийнятний чи неприйнятний; але тільки у метафоричному значенні слова його можна назвати «істинним» чи «хибним», оскільки він не описує факт, а визначає напрямки нашої поведінки. Якщо в ньому є якийсь зміст чи значення, то його можна порушити; а якщо його не можна порушити, тоді такий закон є поверхневим і не має значення. «Не витрачати грошей більше, ніж маєш» — це істотний нормативний закон; він може мати значення як моральна чи юридична норма і тим більше необхідний, що його часто порушують. «Не бери з гаманця грошей більше, ніж там є» — таке формулювання теж можна було б назвати нормативним законом, але ніхто не буде розглядати його як істотну складову моральної чи юридичної системи, оскільки його неможливо порушити. Якщо істотного нормативного закону дотримують, то лише завдяки контролю з боку людини, завдяки людським вчинкам і рішенням. Як правило, цьому послуговують рішення запровадити санкції — покарати чи ізолювати тих, хто порушує закон.

Я згоден з численними мислителями, а надто з багатьма соціологами, що відмінність між законами в розумінні (а), тобто твердженнями, що описують закономірності у природі, і законами в розумінні (б), тобто такими нормами, як заборони чи заповіді, є основоположною, і що ці два різновиди закону мають спільну лише назву. Але такий погляд в жодному разі не е загальноприйнятим; навпаки, багато науковців вважають, що ці норми — заборони і заповіді — є природними в тому розумінні, що вони встановлені у відповідності до природних законів у значенні (а). Вони твердять, приміром, що певні юридичні норми відповідають людській природі, а відтак психологічним природним законам у значенні (а), тоді як інші юридичні норми можуть суперечити людській натурі; далі вони додають, що ті норми, відповідність яких людській натурі можна довести, по суті, мало чим відрізняються від природних законів у значенні (а). Інші твердять, що природні закони у значенні (а) насправді є дуже подібними до нормативних законів, оскільки їх закладено волею чи рішенням Творця всесвіту — погляд, який, безперечно, лежить поза межами використання первісного нормативного слова «закон» стосовно законів типу (а). Можливо, варто проаналізувати всі ці погляди. Але для того, щоб розглядати їх, насамперед слід розмежувати закони у значенні (а) і закони у значенні (б), щоб не вносити плутанину недосконалою термінологією. Отже, ми будемо вживати термін «природні закони» виключно для законів типу (а), і відмовимося застосовувати цей термін до будь-яких норм, що претендують, в тому чи іншому смислі, на назву «природних». Плутанина зовсім не обов'язкова, оскільки ми можемо з легкістю говорити про «природні права та обов'язки» чи про «природні норми», коли захочемо наголосити на «природному» характері законів типу (б).

II

На мою думку, для розуміння Платонової соціології необхідно розглянути, як могла розвиватися відмінність між природними і нормативними законами. Спочатку я проаналізую те, що, певно, було відправною точкою і останнім ступенем розвитку, а вже потім перейду до розгляду тих трьох проміжних стадій, що всі відіграють свою роль у Платоновій теорії. Відправну точку можна сформулювати як наївний монізм. Його, мабуть, можна вважати характерною ознакою «закритого суспільства». Остання стадія, я називаю її критичним дуалізмом (або критичним конвенціоналізмом), є характерного для «відкритого суспільства». Та обставина, що є ще багато людей, котрі намагаються уникнути цієї стадії, може послужити ознакою того, що ми досі перебуваємо на етапі переходу від закритого суспільства до відкритого. (Сказане порівняйте з викладом у розділі 10.)

Відправна точка, яку я назвав «наївним монізмом»,— це стадія, коли ще не зроблено розмежування між природними і нормативними законами. Людина вчиться пристосовуватися до свого оточення на власному неприємному досвіді. Немає ніякої різниці між покаранням, яке накладають інші люди, при порушенні нормативного табу, і прикрим досвідом від навколишнього середовища. Всередині цієї стадії ми далі помічаємо дві ймовірності. Одну можна назвати наївним натуралізмом. На цьому етапі усталені правила, природні чи умовні, видаються нездатними до будь-якої зміни. Втім, на мою думку, така стадія — це лише абстрактна ймовірність, що ніколи не була реалізованою. Більш важливою є стадія, яку можна назвати наївним конвенціоналізмом,— стадія, на якій природні та нормативні правила сприймаються як вираз волі людиноподібних богів чи демонів або як такі, що залежать від неї. Таким чином, повторюваність пір року, чи особливості руху Сонця, Місяця і планет, можна тлумачити як корення «законам» чи «волевиявленню», чи «рішенням», які «правлять небом і землею» і які було закладено і «проголошено богом-творцем на початку»2. Зрозуміло, що той, хто мислить у такий спосіб, може вірити, що в разі якихось виключних обставин можна змінити навіть природні закони; що за допомогою магії людина подеколи здатна впливати на них; і що природні закономірності підтримуються каральними заходами так, начебто вони нормативні. Цю думку вдало ілюструє Гераклітів вислів: «Сонце не переступить межу своєї стежі, інакше богині Долі, служниці Справедливості знатимуть, як знайти його».

Знесилення магічного трибалізму тісно пов'язане з усвідомленням того, що в різних племен різні табу, які запроваджували і насаджували люди, і котрі можна безкарно порушити, якщо тільки вдасться уникнути покарання, покладеного на порушника одноплемінниками. Це усвідомлення пришвидшується, коли помічають, що закони змінюються і творяться людьми-законодавцими. Я маю на увазі не лише таких законодавців, як Солон, а й закони, що створював і запроваджував простий люд демократичних міст. Такий досвід може призвести до свідомої диференціації запроваджених людиною нормативних законів і природних закономірностей, що перебувають поза її владою. Якщо ця диференціація цілком зрозуміла, то можна досягнуте становище назвати критичним дуалізмом або критичним конвенціоналізмом. У розвитку грецької філософії такий дуалізм обставин та норм виявляється у суперечності природи й умовності3.

Попри той факт, що така точка зору віднайдена дуже давно софістом Протагором, старшим сучасником Сократа, вона й досі лишається такою малозрозумілою, що, певно, доцільно пояснити її трохи детальніше. По-перше, ми не повинні думати, ніби критичний дуалізм містить в собі теорію історичного походження норм. Він не має нічого спільного з очевидно необгрунтованим історичним твердженням про те, що із самого початку норми свідомо були створені чи запроваджені людиною, а не відкриті як такі, що просто завжди існували (коли людина спромоглася на такі відкриття). А отже, критичний дуалізм не має нічого спільного з твердженням про те, що норми створила людина, а не Бог, і не недооцінює важливість нормативних законів. Тим менше спільного він має з твердженням про те, що норми, оскільки вони конвенційні, тобто створені людиною, є «суто довільними». Критичний дуалізм твердить, що норми і нормативні закони можуть бути створені і змінювані людиною, або, точніше кажучи, рішенням чи згодою дотримувати їх або змінити їх, а отже, людина морально відповідає за них; можливо, не за норми, які вона виявила у суспільстві, коли вперше почала замислюватися над ними, а за норми, які схильна терпіти, оскільки виявляється, що вона в змозі зробити щось для їхньої зміни. Норми є рукотворними у тому розумінні, що нам немає кого звинувачувати за них, окрім самих себе — ані природу, ані Бога. Ми самі повинні вдосконалювати їх, наскільки це можливо, якщо виявиться, що вони викликають заперечення. Останнє зауваження означає, що описуючи норми як умовні, я не хотів створити враження, начебто вони обов'язково повинні бути довільними, або що один набір нормативних законів буде діяти не гірше за інший. Говорячи, що деякі системи законів можна вдосконалити, що деякі закони можуть бути кращими за інші, я радше мав на думці, що ми не можемо порівнювати чинні нормативні закони (або суспільні інститути) з певними стандартними нормами, які, на нашу думку, варті того, щоб їх реалізували. Але навіть ці стандарти створюються нами в тому розумінні, що наше рішення на їхню користь — це наше власне рішення, і тільки ми несемо відповідальність за їхню ухвалу. Стандарти не слід шукати в природі. Природа складається з фактів та закономірностей, і сама по собі не є ні моральною, ні аморальною. Це ми застосовуємо наші стандарти до природи, і в такий спосіб запроваджуємо мораль у світ природи4, попри той факт, що самі є часткою цього світу. Нас створила природа, і створюючи, наділила владою змінювати світ, передбачати і планувати майбутнє, ухвалювати далекосяжні рішення, за які ми несемо моральну відповідальність. Таки відповідальність, бо рішення потрапляють у світ природи тільки з нами.

III

Для розуміння цього підходу важливо збагнути, що рішення не можуть грунтуватися на обставинах (чи на викладі обставин), хоч і стосуються їх. Наприклад, рішення про опір рабству не залежить від того факту, що всі люди народилися вільними і рівними і що жодна людина не була народженою в кайданах. Бо навіть якщо всі й були народжені вільними, то дехто може захотіти закувати інших у кайдани; він може навіть вірити, що повинен це зробити. І назворот, навіть якби люди народжувалися в кайданах, багато хто з нас міг би вимагати звільнити їх від ланцюгів. Або, щоб викласти цю проблему точніше, якщо ми будемо розглядати обставину як змінювану — хоча б такий факт, що багато людей страждають від хвороб,— тоді ми завжди можемо обрати багато різних позицій щодо цієї обставини: конкретніше, ми можемо вирішити спробувати змінити її; або можемо вирішити чинити опір будь-яким таким спробам; або можемо вирішити взагалі нічого не робити.

Всі моральні рішення стосуються, таким чином, того чи іншого певного факту, зокрема певної обставини суспільного життя, а всі (змінювані) факти суспільного життя можуть спричинити до появи різних рішень. А отже, рішення не можуть грунтуватися тільки на фактах або на описі фактів.

Але вони не можуть також грунтуватися й на іншому класі фактів. Я маю на гадці ті природні закономірності, які ми описуємо за допомогою природних законів. Абсолютно справедливо, що наші рішення повинні бути сумісними із природними законами (з людською фізіологією та психологією включно), якщо ми хочемо, щоб вони були коли-небудь здійснені, бо, якщо вони суперечитимуть таким законам, то їх просто неможливо виконати. Рішення про те, що всі повинні працювати напруженіше, а їсти менше, приміром, бувають нездійсненними за певною межею з огляду на фізіологічні причини, тобто тому, що за певною межею воно стає несумісним із певними природними законами фізіології. Подібно, рішення, що всі повинні працювати менше, а їсти більше, також не можна виконати за певною межею з різних причин, серед яких природні закони економіки. (Як ми побачимо нижче, в параграфі IV цього розділу, в суспільних науках також є природні закони; назвемо їх «соціологічними законами».)

Отже, окремі рішення можна відкинути як нездійсненні, оскільки вони суперечать певним природним законам (або «незмінюваним обставинам»). Але це, звісно, не означає, що будь-яке рішення буде логічним продовженням цих «незмінюваних обставин». Скоріше, ситуація буде така. Беручи до уваги будь-яку обставину, байдуже, змінювану чи незмінювану, ми можемо приймати різноманітні рішення — як-от: змінити її; завадити тим, хто хоче змінити її; не втручатися тощо. Але якщо обставина, яку ми розглядаємо, є незмінюваною — чи то через те, що переміна неможлива з огляду на існуючі в природі закони, чи через те, що переміна з якоїсь іншої причини є дуже важкою для тих, хто бажає змінити обставину,— то будь-яке рішення змінити її буде просто нездійсненним; по суті, будь-яке рішення щодо такої обставини буде безглуздим і не матиме сенсу.

Критичний дуалізм, таким чином, наголошує на неможливості зведення рішень чи норм до обставин; а отже, його можна сформулювати як дуалізм обставин і рішень.

Але такий дуалізм, певно, буде незахищеним від критики. Можна закинути, що рішення це і є обставини. Якщо ми вирішуємо запровадити певну норму, то прийняття цього рішення вже, власне, і є психологічною чи соціологічною обставиною, і було б нерозумно заявляти, що немає нічого спільного між цими та іншими обставинами. Оскільки не підлягає сумніву, що наші рішення щодо норм, тобто норми, які ми приймаємо, очевидно залежать від певних психологічних обставин, таких як вплив нашого виховання, то, мабуть, абсурдно твердити про дуалізм обставин і рішень або говорити, що рішення не можна грунтувати на обставинах. На таке заперечення можна відповісти, що ми здатні говорити про «рішення» у двох різних розуміннях. Можна говорити про певне рішення, яке було подано на розгляд чи взяте до уваги, ухвалене чи досягнуте; або, зворотно, можна говорити про дію за значенням «рішати» і називати її «рішенням». Лише в другому значенні ми можемо сформулювати рішення як обставину. Ситуація аналогічна з великим числом інших виразів. З одного боку, ми можемо говорити про певну ухвалу, яку було подано на розгляд якоїсь ради, а з іншого, дія ради з прийняття її може бути названа ухвалою ради. Так само ми говоримо про вибір, що стоїть перед нами, а ще про дію вибору, яку теж можна назвати «вибором». Подібна невизначеність добре відома тим, хто стикався з описовими формулюваннями. Розглянемо речення: «Наполеон помер на Св. Єлені». Буде доцільним відмежувати це речення від того факту, який воно описує і який ми можемо назвати первинним фактом, а саме той факт, що Наполеон помер на острові Св. Єлени. Отже історик, скажімо пан А, пишучи біографію Наполеона, може навести це твердження. Зробивши так, він описує те, що ми називаємо первинним фактом. Але є також і вторинний факт, який докорінно відрізняється від первинного, а саме той факт, що він зробив це твердження. Тоді інший історик, пан Б, пишучи біографію пана А, може описати цей вторинний факт, сказавши: «Пан А повідомив, що Наполеон помер на Св. Єлені». Цей вторинний факт, описаний у такий спосіб, сам по собі виявляється описом. Але це опис в іншому розумінні слова, яке слід відрізняти від того, в якому ми назвали описом твердження «Наполеон помер на Св. Єлені». Створення опису чи твердження є соціологічним чи психологічним фактом. Але створений опис слід відрізняти від того факту, що його було створено. Його навіть не можна вивести з цього факту; бо це означатиме, що ми здатні обгрунтовано виснувати: «Наполеон помер на Св. Єлені», з «Пан А повідомив, що Наполеон помер на Св. Єлені», хоча цілком зрозуміло, що так робити не можна.

У сфері рішень ситуація аналогічна. Вироблення рішення, прийняття норми чи стандарту є обставиною. Але норма чи стандарт, що були прийняті, не є обставиною. Те, що більшість людей погоджуються з нормою «Не вкради», є соціологічною обставиною. Але сама норма «Не вкради» не є обставиною і не може бути виведеною з речень, які описують факти. Це буде краще видно, коли ми згадаємо, що можливі різні варіанти, навіть протилежні, рішень щодо певного факту. Приміром, перед обличчям тієї соціологічної обставини, що більшість людей сприймає норму «Не вкради», все-таки є вибір приймати цю норму чи опиратися її прийняттю; можна заохочувати тих, хто приймає норму, або відраджувати їх, вмовляючи прийняти іншу норму. Підсумовуючи сказане, не можна вивести речення, що формулює норму, чи рішення, чи, скажімо, пропозицію щодо політики з речення, яке викладає обставину; це лише ще один спосіб сказати, що неможливо вивести норми, чи рішення, чи пропозиції з фактів5.

Твердження про те, що норми є рукотворними (рукотворними не в значенні того, що їх свідомо спланували, а в тому розумінні, що люди здатні судити про них і змінювати їх,— тобто в розумінні, що відповідальність за них цілком лежить на нас), часто сприймають хибно. Майже всі непорозуміння можна вивести з одного основоположного помилкового уявлення, а саме, віри в те, що «умовність» означає «довільність», що, коли ми вільні обирати ту систему норм, яка нам до вподоби, тоді одна система нічим не гірша за іншу. Звісно, слід визнати, що той погляд, наче норми є умовними чи штучними, свідчить про наявність певного елемента випадковості, тобто про те, що можуть існувати різні системи норм, між якими не буде великої різниці (обставина, на якій доречно наголошував Протагор). Але штучність у жодному разі не має на увазі цілковиту безпідставність. Математичні числення, приміром, симфонії чи п'єси є вкрай штучними, але з цього не випливає, що одне числення, чи симфонія, чи п'єса нітрохи не відрізняється від інших. Людина створила нові світи — мови, музики, поезії, науки; але найважливішим є світ моральних вимог, рівності, свободи, допомоги слабкому6. Порівнюючи моральну сферу із сферою музики чи математики, я не хочу сказати, що ці подібності сягають так далеко. А якщо точніше, то існує велика різниця між моральними рішеннями і рішеннями в мистецтві. Від багатьох моральних рішень залежать життя і смерть інших людей. Рішення в мистецькій сфері є набагато менш нагальними і важливими. Отож, було б зовсім неправильно твердити, що людина вирішує на користь чи проти рабства так само, як вона може вирішувати на користь чи проти якогось твору музики чи літератури, або, що моральні рішення — то справа суто смакова. Це також і не рішення про те, як зробити світ прекраснішим, чи про якісь інші такі вдосконалення, це рішення набагато більшої ваги. (Про все це див. також розділ 9). Наше порівняння має на меті лише показати, що погляд, згідно з яким моральні рішення залишаються за нами, не означає, що ці рішення абсолютно безпідставні.

Думка про те, що норми є рукотворними, як не дивно, також заперечується тими, хто вбачає в такому підході напад на релігію. Звісно, слід визнати, що такий погляд є нападом на деякі форми релігії, а саме, на релігію сліпого корення, на чаклунство і табуїзм. Але, на мою думку, він аж ніяк не протистоїть релігії, побудованій на ідеї особистої відповідальності та свободи совісті. Звичайно ж, я маю на увазі, зокрема, християнство, принаймні у тому вигляді, як його трактують в демократичних країнах; те християнство, яке всупереч усьому табуїзму проповідує: «Ви чули, що вони говорили в давні часи... Але я кажу вам...», яке в кожному випадку протиставить голос совісті чисто формальному послуху і дотриманню закону.

Я не можу погодитись, що вважати етичні закони рукотворними у такому розумінні несумісно з релігійним поглядом, згідно з яким вони заповідані нам Богом. Історично вся етика, безперечно, почалася з релігії, але я на часі не розглядаю історичні питання. Я не питаю, хто був першим законодавцем у моральній сфері. Я лише наполягаю на тому, що ми і тільки ми відповідаємо за прийняття чи відкидання певних пропонованих моральних законів; саме ми повинні розрізняти справжніх і фальшивих пророків. Нам твердили, що всі норми були даровані Богом. Якщо сприйняти «християнську» етику рівності, терпимості і свободи совісті лише через те, що вона заповідана Богом, то ми будуватимемо на хисткому підмурку, бо дуже вже часто нам твердили, що нерівність — це від Бога, і що ми не повинні терпіти невіри. Якщо ж, однак, ви сприймете християнську мораль не тому, що вам так звеліли, а через свої переконання, що таке рішення правильне, тоді це рішення цілковито ваше. Мою наполегливість у тому, що ми приймаємо рішення і несемо відповідальність за них, не слід сприймати так, наче ми не можемо чи не повинні звертатися по допомогу до віри, не надихатися традиціями чи великими прикладами. Тут також не ведеться про те, що ухвалення моральних рішень — це лише «природний» процес, тобто з ряду фізико-хімічних процесів. Справді, Протагор, перший критичний дуаліст, повчав, що природа не знає норм і завдячує людині запровадженням норм, які є найістотнішим людським здобутком. Він, отже, стверджує, що «інститути й угоди були тим, що підняло людину над дикістю», за висловом Барнета7. Та попри його настійливість у тому, що людина створює норми, що людина є мірилом усіх речей, він вважав, що людина здатна запровадити норми лише з надприродною допомогою. Він учив, що норми на початковий або природний стан речей накладає людина, але за допомогою Зевса. На Зевсове прохання Гермес наділяє людину розумінням справедливості й честі і розподіляє цей дар між людьми порівну. Той спосіб, у який цей перший постулат критичного дуалізму створює простір для релігійного тлумачення нашого почуття відповідальності, демонструє, що критичний дуалізм майже не протистоїть релігійному підходу. Подібний підхід можна виявити, як мені здається, в історичних творах Сократа (див. розділ 10), котрий відчував себе зобов'язаним своєю совістю, так само як і релігійним віруванням, піддавати сумніву будь-яку владу і котрий дошукувався норм, у справедливість яких він міг би вірити. Вчення про автономність моралі не залежить від проблеми релігії, але сумісне з нею чи, можливо, навіть необхідне для будь-якої релігії, що поважає індивідуальну свідомість.

IV