Розділ без назви (1)

Цей егалітарний принцип був блискуче сформульований Періклом за кілька років до народження Платона у промові, яку зберіг для нас Фукідід16. Повніше я процитую її в розділі 10, а зараз наведу лише два речення з неї: «Наші закони,— каже Перікл,— рівно справедливі до всіх у їхніх приватних суперечках, але ми не зневажаємо й вимоги вищості. Коли громадянин чимось відзначився, тоді його висувають на державну службу, не через привілей, а в нагороду за заслугу; і бідність цьому не завадить...» Ці сентенції виражають певні основоположні цілі великого егалітарного руху, котрий, як ми бачили, зовсім не відступився від нападок на рабство. У Перікловому поколінні цей рух представляли Евріпід, Антифонт та Гіппій, цитовані в попередньому розділі, а також Геродот17. У Платоновому поколінні його представляли Алкідамант та Лікофрон, обидва цитовані вище; серед послідовників егалітарного руху був Антисфен, один із найближчих Сократових друзів.

Платонів принцип справедливості був, звісно, діаметрально протилежним усьому цьому. Платон вимагав природних привілеїв для природних вождів. Але як же він спростовував егалітарний принцип? В який спосіб він висував свої власні вимоги?

Згадаємо з попереднього розділу, що деякі з чудово відомих формулювань егалітарних вимог були висловлені вражаючою, але сумнівною мовою «природних прав» і що деякі представники егалітаризму, відстоюючи ці вимоги, посилались на «природну», тобто біологічну, рівність людей. Ми бачили, що ця суперечка безпредметна — люди рівні в одних важливих аспектах і нерівні в інших — і що нормативні вимоги не можна вивести з цього чи якогось іншого факту. Тому цікаво відзначити, що натуралістичний аргумент не використовувався всіма егалітаристами, а Перікл, приміром, навіть не натякав на нього18.

Платон швидко виявив, що натуралізм був слабким місцем в егалітарному вченні й повною мірою скористався з цієї слабкості. Слова про рівність завжди знаходять відгук серед людей. Але цей відгук незначний порівняно до того, який викликає пропаганда, що твердить про вищість одних людей над іншими, і про те, що інші нижчі за них. Хіба ви рівні від природи зі своїми рабами, слугами, ремісниками, котрі нічим не кращі за тварин? Смішне вже саме запитання! Платон, мабуть, першим оцінив можливості такої реакції і протиставив презирство, глузування та зневажання вимогам природної рівності. Це пояснює, чому він так наполегливо приписував натуралістичні погляди навіть тим зі своїх опонентів, хто ніколи їх не сповідував. У «Менексені», пародії на Періклову риторику, він наполягає на зв'язку між вимогами рівних законів і природною рівністю: «В основі такого суспільного устрою лежить рівність від народження,— іронічно каже він.— Ми ж і всі наші люди є братами, дітьми однієї матері... рівність походження примушує нас прагнути рівних для всіх прав, заснованих на законі»19.

Згодом, у «Законах», Платон підсумовує свою відповідь егалітаризму: «Для нерівних рівне стало би нерівним»20. Потім Арістотель її розвинув у формулу: «Рівність для рівних, нерівність для нерівних». Ця формула вказує на те, що можна назвати стандартним запереченням егалітаризму, а саме, що рівність була б чудовою, якби тільки люди були рівними, але егалітаризм, очевидно, неможливий, оскільки люди нерівні й оскільки їх не можна зробити рівними. Це, здавалося б, украй реалістичне заперечення, по суті, є найменш реалістичним, бо політичні привілеї ніколи не грунтувалися на природних відмінностях характеру. І справді, Платон, схоже, не дуже вірив у цей аргумент, коли писав «Державу», бо вживає його лише один раз, глузуючи над демократією, коли каже, що вона «зрівнює рівних і нерівних»21. За винятком цієї репліки, він вважає за краще не сперечатися з егалітаризмом, а мовчати про нього.

Підсумовуючи, можна сказати, що Платон ніколи не недооцінював значення егалітарної теорії, підтримуваної такою людиною, як Перікл, але й словом не обмовився про неї в «Державі»; він нападав на неї, проте не відкрито і чесно.

Але в який же спосіб він намагався обгрунтувати свій власний антиегалітаризм, свій принцип природного привілею? В «Державі» Платон запропонував три різні аргументи, хоча два з них навряд чи заслуговують на увагу. Перший22 — це несподівана репліка, що оскільки всі три інші властивості держави було розглянуто, то залишається четверта — «займатися своєю справою», яка й повинна бути справедливістю. Я не хочу вірити, що цю думку було висловлено як аргумент, але це напевно так, бо Платонів головний промовець «Сократ», висуваючи її, мовить: «Чи знаєш ти, чому я роблю такий висновок?» Другий аргумент цікавіший, бо ним робиться спроба показати, що антиегалітаризм можна вивести з традиційного (тобто егалітарного) погляду на безсторонність справедливості. Я процитую уривок повністю. Зауважуючи, що правителі міста повинні бути і його суддями, «Сократ» каже23: «А під час судового розгляду хіба їхні зусилля не будуть спрямовані лише на те, щоб ніхто не захоплював чужого і не втрачав свого?» — «Так,— відповідає його співрозмовник «Главкон».— Саме на це».— «Тому що це справедливо?» — «Так».— «Отже, і на цьому прикладі можна переконатися, що справедливість полягає в тому, щоб кожен мав своє і виконував теж своє». Отож, встановлено, що «мати своє і виконувати теж своє» — це і є принцип справедливого судочинства, відповідно до наших традиційних уявлень про справедливість. На цьому другий аргумент вичерпується, даючи шлях третьому (його буде проаналізовано нижче), який веде до висновку, що справедливість полягає в збереженні свого громадського стану (або виконання своєї справи), який є станом (чи справою) власного класу чи касти.

Цей другий аргумент наведено тільки для того, щоб створити у читача враження, нібито справедливість, у звичайному значенні слова, вимагає від нас зберігати наше громадське становище, оскільки ми завжди повинні утримувати те, що нам належить. Так би мовити, Платон хоче, щоб його читачі зробили висновок: «Триматись свого і робити свою справу — це справедливість. Моє місце (чи моя справа) — це моя власність. Отже, справедливо буде, якщо я буду триматися мого місця (чи виконувати спою справу)». Ця думка майже така сама логічна, як і аргумент: «Справедливо додержуватись і користуватись своїм. Цей намір поцупити в тебе гроші належить мені. Отже, буде справедливим, якщо я стану дотримуватись свого плану і втілю його в життя, тобто вкраду твої гроші». Ясно, що висновок, до якого підводить нас Платон, є звичайнісіньким грубим фокусом зі значенням слова «власний». (Бо проблема полягає в тому, чи справедливість вимагає щоб усе, що в певному смислі є «нашим власним», хоча б «наш власний» клас, повинно трактуватися не лише як наша власність, а як наша невід'ємна власність? Але Платон і сам не вірить у такий принцип, бо тоді очевидною стає неможливість переходу до комунізму. А як же бути з утриманням наших власних дітей?) Шляхом такої грубої підтасовки Платон встановлює те, що Адам називає «точкою стику між його поглядом на справедливість і популярним... значенням слова». Саме в такий спосіб найвидатніший філософ усіх часів намагається переконати нас, що він відкрив справжню природу справедливості.

Третій і останній запропонований Платоном аргумент набагато серйозніший. Він посилається на принцип холізму чи колективізму і пов'язаний з принципом, який твердить, що завданням індивіда є підтримування стабільності держави. Його також буде проаналізовано в цьому розділі, в параграфах V і VI.

Та перш ніж перейти до розгляду цих питань, я хотів би привернути увагу до «передмови», яку Платон вміщує перед своїм описом «відкриття», яке ми тут досліджуємо. Її слід розглядати в світлі зроблених нами спостережень. Так ось, у цьому світлі «довга передмова» — як сам Платон визначає її — виникає як винахідлива спроба підготувати читача до «відкриття справедливості», примушуючи його вірити, що тут має місце суперечка, тоді як, насправді, він просто бачить перед собою розмаїття нещирих способів, які повинні притлумити його критичні здібності.

Довівши, що мудрість — це чеснота, властива охоронцям, а мужність — помічникам, «Сократ» проголошує свій намір зробити останнє зусилля і знайти, що таке справедливість. «Залишається розглянути ще дві властивості нашої держави: розважливість і те, заради чого ми й розпочали все наше дослідження — справедливість»24.— «Так, звичайно»,— відповідає Главкон. Сократ тут-таки пропонує не возитися з розважливістю. Але Главкон заперечує, і Сократ поступається, кажучи, що було б «неправильним» відмовляти. Цей короткий диспут готує читача до повторного введення поняття справедливості, накидаючи йому думку, наче в Платона є засіб для її «винайдення», і переконує його, що Главкон пильно стежить за Платоновою науковою чесністю, ведучи суперечку, за якою йому, читачеві, отже, немає потреби стежити взагалі25.

Далі Сократ переходить до розгляду розсудливості й виявляє, що ця єдина чеснота, властива трудівникам. (До речі, багато дебатоване питання про те, чи Платонове розуміння справедливості відрізняється від розсудливості, може бути легко розв'язане. Справедливість для нього означає триматися свого місця; а розважливість — знати своє місце, точніше кажучи, бути ним задоволеним. Яка ж іще чеснота може бути властивою робітникам, які натоптують свої животи, мов звірі?) Розкривши суть розважливості, Платон запитує: «А що являє собою остання чеснота? Зрозуміло, що це — справедливість».— «Зрозуміло»,— відказує Главкон.

«Тепер, Главконе,— мовить Сократ,— нам потрібно, немов мисливцям, стати довкола цієї хащі і пильно стежити, щоб від нас не втекла справедливість, щоб вона не вислизнула в нас із рук. Адже вона, очевидно, ховається десь тут: ти дивись і намагайся помітити її, а якщо побачиш першим, покажи й мені». Главкон, як і читач, ні до чого такого нездатний і пропонує Сократові вести його. «Тоді рушай слідом,— каже Сократ,— помолившись разом зі мною». Але й Сократ визнає, що «тут непролазні хащі, довкола темно і важко хоч щось розвідати. Втім,— мовить він,— треба йти далі». І замість того, щоб запротестувати «Куди далі? Далі він нашого дослідження, тобто від нашої суперечки? Але ж ми її навіть не розпочали. У сказаному тобою досі немає навіть проблиску смислу»,— Главкон, а заразом і наївний читач покірно зголошується: «Так, ходім». Тут Сократ повідомляє, що він щось запримітив (на противагу нам) і схвилювався. «Гей, Главконе,— гукає він,— яка радість! Мабуть, ми натрапили на її слід, здається мені, вона недалеко він нас втекла!» — «Благі вісті»,— відповідає Главкон.— «Ох і роззяви ж ми,— зауважує Сократ.— Вона ж із самого початку плутається в нас під ногами, а ми й не глянемо на неї!» Отак Сократ досить довго вигукує та повторює свої твердження, поки його не уриває Главкон, який виражає читацькі почуття й запитує, що ж такого помітив Сократ. Та коли Сократ відповідає, що «в нашій бесіді ми самі себе не зрозуміли, тобто не втямили, що вже тоді говорили саме про справедливість», Главкон, виражаючи читацьку нетерплячість, зауважує: «Занадто довга передмова, коли терпець уривається, так хочеться почути». І лише після цього Платон наводить два «аргументи», які я охарактеризував.

Главконова остання репліка може свідчити про те, що Платон знав, що чинив у цій «занадто довгій передмові». Я не можу трактувати її інакше як спробу — що виявилася вкрай вдалою — заколисати критичне сприйняття читача і за допомогою тріскотняви словесного фейєрверку відвернути його увагу від інтелектуальної убогості цього майстерного шматка діалогу. Спадає на думку, шо Платон розумів його слабину і знав, як її приховати.

V

Проблема індивідуалізму та колективізму тісно пов'язана з проблемою рівності та нерівності. Перед тим як перейти до їхнього розгляду, певно, слід зробити кілька термінологічних зауважень.

Термін «індивідуалізм» можна вживати (згідно з «Оксфордським тлумачним словником») з двома різними значеннями: а) на противагу колективізму; і б) на противагу альтруїзму. Більше жодне слово не вживається у першому значенні, а до другого є кілька синонімів, як ось «егоїзм». Тому далі я вживатиму термін «індивідуалізм» виключно у значенні (а) і термін «егоїзм» — у значенні (б). Можливо, буде корисною така невеличка таблиця.

а) Індивідуалізм протиставляється а1) Колективізму

б) Егоїзм протиставляється б1) Альтруїзму

Отже, ці чотири терміни описують певні підходи, чи вимоги, чи рішення, чи пропозиції щодо кодексів нормативних законів. Хоча й неминуче розпливчасто, їх можна, на мою думку, легко проілюструвати прикладами, а відтак вживати з точністю, що задовольняє наразі нашу мету. Давайте розпочнемо з колективізму26, оскільки такий підхід вже знайомий нам з аналізу Платонового холізму. Його вимога, щоб індивід служив інтересам цілого, буде це всесвітом, містом, племенем, родом чи якимсь іншим суспільним утворенням, була проілюстрована в попередньому розділі кількома уривками. Один із них я процитую знову, але повніше27: «Все, що виникло, виникає заради всього в цілому, але ціле не існує заради його частки... Ціле виникає не заради тебе, а, навпаки, ти — заради нього». Ця цитата не лише ілюструє холізм та колективізм, але також передає її надзвичайну емоційну привабливість, яку Платон чудово усвідомлював (як видно з преамбули до цього уривка). Вона звертається до різноманітних почуттів, як то до бажання належати до групи чи племені; ще одним фактором є її моральний заклик до альтруїзму і проти егоїзму чи себелюбства. Платон припускає, що коли ви не можете пожертвувати своїми інтересами заради цілого, то ви — егоїст.