Розділ без назви (1)

Історицист схильний розглядати соціальні установи переважно з точки зору їхньої історії, тобто їхнього виникнення, розвитку, їхнього сучасного і майбутнього значення. Він, певно, може наполягати, що вони виникли згідно з визначеним задумом чи планом і мають мету, зумовлену волею людини чи бога; або ж він може твердити, що вони не призначені для служіння якійсь чітко зрозумілій меті, але радше є безпосереднім виявом певних інстинктів та пристрастей; або ж може твердити, що колись вони слугували засобом для досягнення певної мети, але згодом втратили цю свою властивість. Соціального інженера і технолога, з іншого боку, навряд чи зацікавить походження інститутів чи початкові наміри їхніх засновників (хоча й немає причин, які б завадили йому визнати той факт, що «лише меншість соціальних інститутів створені свідомо, тоді як величезна більшість просто «виросли» як незаплановані наслідки людської діяльності»10). Швидше він сформулює своє питання таким чином. Якщо перед нами стоїть ось така й така мета, то чи добре ці інститути побудовані й організовані, щоб слугувати їй? Як приклад, ми можемо розглянути інститут страхування. Соціальний інженер чи технолог не буде сушити собі голову над питанням, чи виникло страхування для отримання певного прибутку, або чи історична місія страхування полягає в служінні загальному добробуту. Але він може запропонувати критику окремих страхувальних установ, щоб показати, приміром, як збільшити їхню прибутковість, або, що вже зовсім інше, як збільшити блага, що їх отримує суспільство від страхування; він також запропонує найефективніші шляхи для досягнення тієї чи іншої мети. Розглянемо ще один приклад соціального інституту — поліцію. Деякі історицисти, певно, змалюють її як знаряддя для захисту свободи й безпеки, інші — як інструмент класового панування і гноблення. Соціальний інженер чи технолог, однак, запропонував би заходи, які зробили б поліцію прийнятним знаряддям для захисту свободи і безпеки, або розробив заходи, які обернули б її на могутню зброю класового гноблення. (У ролі громадянина, що прагне певної мети, в яку вірить, він може вимагати, щоб обрали саме такі цілі і відповідні заходи. Але в ролі технолога він дуже обережно поставився б до розмежування питань про мету та її вибір і фактологічних питань, тобто соціальних наслідків від будь-якого можливого заходу11.)

Говорячи більш загально, ми можемо твердити, що інженер чи технолог розглядає інститути раціонально, як засоби, що служать певній меті, і що як будівничий він судить про них цілковито з огляду на їхню придатність, ефективність, простоту і таке інше. Історицист, з іншого боку, скоріше намагатиметься розкрити походження і призначення цих інститутів для того, щоб визначити «істинну роль», яку вони відіграють у розгортанні історії — оцінюючи їх, приміром, як «створені за божим велінням» або «за велінням долі», або як такі, що «служать важливій історичній меті» тощо. Все це не означає, що соціальний інженер або технолог обстоюватиме твердження, що такі інститути є засобами або знаряддям для досягнення мети; він може чудово усвідомлювати той факт, що в багатьох важливих відношеннях вони дуже відрізняються від механічних знарядь чи машин. Він не забуде хоча б те, що вони «зростали» у спосіб подібний (але ні в якому разі не тотожний) до росту організмів і що це факт надзвичайної ваги для суспільного будівництва. Він не дотримується «інструменталістської» філософії соціальних інститутів. (Ніхто не скаже, що помаранч є знаряддям чи засобом досягнення мети; але ми часто дивимося на помаранчі як на засіб досягнення мети, хоча б тоді, коли хочемо з'їсти їх, або коли хочемо заробити на життя, продаючи їх.)

Два ставлення, історицистське і соціальної інженерії, часом трапляються у типовому поєднанні. Найдавнішим і, певно, найпереконливішим прикладом цього є соціальна і політична філософія Платона. Вона поєднує, так би мовити, певні, цілком очевидні у своїй основі, технологічні елементи із тлом, на якому домінують складні прояви типово історицистських рис. Таке поєднання є показовим для багатьох суспільних і політичних філософів, які розробили те, що згодом описували, як утопічні системи. Усі ці системи говорять на користь певного виду суспільного будівництва, оскільки вони вимагають прийняття певних інституційних засобів, хоча й не завжди дуже реалістичних, для досягнення своїх цілей. Та коли ми починаємо розглядати ці цілі, то часто виявляємо, що вони визначені історицизмом. Платонова політична мета, зокрема, залежить значною мірою від його історицистських доктрин. По-перше, він намагається втекти від Гераклітової мінливості, яка проявляється в соціальній революції й історичному розпаді. По-друге, він вважає, що мети можна досягти заснуванням держави, яка буде такою досконалою, що не братиме участі у загальній спрямованості історичного розвитку. По-третє, він вважає, що зразок чи оригінал його досконалої держави можна знайти у віддаленому минулому, в Золотій добі, яка існувала на зорі історії; бо якщо світ руйнувався з плином часу, то що далі ми заглянемо в минуле, то досконаліші форми виявимо там. Досконала держава є подібною до найпершого предка, найстародавнішого прабатька пізніших держав, які є погіршеними відбитками цієї досконалої, найкращої чи «ідеальної» держави12; ідеальна ж держава не є ані звичайною ілюзією, ані оманою, ані «витвором нашого розуму», але, з огляду на свою стабільність, є набагато реальнішою, ніж усі ці загниваючі суспільства, що перебувають у плинності і можуть зникнути будь-якої миті.

Отож, навіть Платонова політична мета, зразкова держава, великою мірою залежна від його історицизму, але те, що справедливо стосовно його філософії держави, можна поширити, як уже говорилося, на його загальну філософію «усіх речей», на теорію «форм» чи «ідей».

V

Плинні речі, речі, що погіршуються і розпадаються, є (як і держави) нащадками, дітьми досконалих речей. І подібно до дітей, вони є копіями своїх пращурів. Батько чи оригінал змінюваної речі — це те, що Платон називає її «формою», «зразком» або «ідеєю». Як і раніше ми повинні наполягти на тому, що «форма» чи «ідея», попри свою назву, не є «уявою нашого розуму»; це не ілюзія і не омана, а реальна річ. Така річ і справді набагато реальніша за звичайні речі, які змінюються, і які попри їхню, здавалося б, міць, приречені до розпаду; бо «форма» чи «ідея» — це досконала річ і вона не зникає.

Не слід думати, що «форми» або «ідеї» існують подібно до тлінних речей у часі та просторі. Вони — поза простором і поза часом (оскільки вічні). Але ці речі перебувають у зв'язку з часом і простором, а що вони є стародавніми предками або зразками речей, які були створені, розвивалися і деградували у просторі і часі, то мусили бути у зв'язку із простором на початку часів. А що їх немає у нас в нашому просторі й часі, то їх неможливо схопити нашими почуттями як прості змінювані речі, що взаємодіють з нашими органами відчуттів і тому називаються «чуттєвими речами». Оці чуттєві речі, які є копіями або дітьми одного й того самого зразка чи оригіналу, схожі не лише на цей оригінал, його форму чи ідею, а й одна на одну, як діти в одній родині; і подібно до того, як дітей кличуть за іменами їхніх батьків, так само і чуттєві речі мають імена своїх «форм» чи «ідей». Як сказав Арістотель: «Їх усіх назвали за ними»13.

Так само як дитина може вбачати у своєму батькові ідеал, єдиний зразок, богоподібне уособлення її власних устремлінь, втілення досконалості, мудрості, стабільності, слави й чесноти, силу, що створила її ще до того, як вона побачила світ, яка й зараз боронить і підтримує її, і завдяки якій вона живе, отак і Платон дивиться на «форми» чи «ідеї». Платонова «ідея» — це оригінал і початок речі; це — логічне пояснення речі, причина її існування — стабільний принцип, що підтримує її і завдяки якому вона існує. У цьому сила речі, її ідеал, її досконалість.

Порівняння «форми» чи «ідеї» класу чуттєвих речей з батьком родини Платон розвинув у «Тімеї», одному із своїх останніх діалогів. Цей діалог тісно узгоджується14 з його більш ранніми творами, на які він проливає світло. Але в «Тімеї» Платон робить крок за межі свого попереднього вчення, пов'язуючи «форми» чи «ідеї» зі світом простору і часу шляхом поширення порівняння. Він уподібнює абстрактний «простір», в якому рухаються речі (початково простір чи проміжок між небом і землею) до вмістища, і порівнює його з матір'ю речей, в якому на початку часу чуттєві речі були створені «формами», що відкарбувалися або відтиснулися на чистому просторі і в такий спосіб передали нащадкам свій образ.

«Ми повинні уявити,— пише Платон,— три типи речей: по-перше, це ті, що зароджуються; по-друге — це ті, в яких відбувається зародження; і по-третє — це зразок, за подобою якого знароджені речі постають. Ми також можемо порівняти принцип вміщення з матір'ю, зразок — з батьком, а їхній плід з дитиною». Далі він насамперед детальніше описує зразки-батьків, незмінні «форми» чи «ідеї»: «По-перше, існують незмінні форми, не народжені і не вмирущі... їх не можна побачити чи схопити відчуттями, а можна лише осягнути чистою думкою». У кожної окремої «форми» чи «ідеї» є потомство або рід чуттєвих речей, «інший тип речей, що носять ім'я своєї форми і подібні до неї, але їх можна сприймати відчуттями, вони створені і повсякчас змінюються, вони виникають і зникають, їх сприймають за допомогою відчуття». А абстрактний простір, що пов'язується з матір'ю, він описує так: «Є третій тип, або простір, він вічний, його не можна зруйнувати, і він є вмістищем усіх створених речей...»15

Можливо, ми краще зрозуміємо Платонову теорію «форм» чи «ідей», якщо порівняємо її з деякими релігійними віруваннями стародавніх греків. Як і в багатьох примітивних релігіях, принаймні декотрі з грецьких богів являють собою ніщо інше, як ідеалізованих родоначальників племені, а герої — це уособлення «чесноти» або «бездоганності» племені. Відповідно, окремі племена і родини вели свій рід від того чи іншого бога. (За переказом, власна Платонова родина походила від бога Посейдона16.) Нам слід лише зважити на те, що ці боги безсмертні чи вічні й досконалі — або дуже близькі до цього,— тоді як звичайні люди підвладні мінливості всіх речей і зазнають розпаду (що й справді є кінцевою долею кожної людської особи), аби побачити, що ці боги відносяться до людей у такий самий спосіб, у який Платонові «форми» чи «ідеї» відносяться до чуттєвих речей, що є їхніми копіями17 (або його досконала держава до різноманітних держав, які існують тепер). Втім, існує важлива різниця між грецькою міфологією і Платоновою теорією «форм» чи «ідей». Тоді як греки шанували багатьох богів як предків різних племен чи родів, теорія «ідей» вимагає існування лише однієї «форми» чи «ідеї» людини18; бо це серцевинна доктрина теорії «форм» — є тільки одна форма для кожного роду чи виду речей. Унікальність форми, яка відповідає унікальності родоначальника, є необхідним елементом теорії, якщо та повинна виконувати одну із своїх найважливіших функцій, а саме пояснювати подібність чуттєвих речей, припускаючи, що схожі речі є копіями, або відтисками з однієї форми. Отож, якщо були дві однакові чи подібні форми, то їхня схожість змусить нас припустити, що вони обидві є копіями з третього оригіналу, і в такий спосіб буде доведено, що тільки він і є справжньою і єдиною формою. Або, як Платон сказав у «Тімеї»: «Таким чином, схожість можна пояснити точніше не схожістю між двома речами, а їхньою подібністю до тієї вищої речі, яка є їхнім прототипом»19. У «Державі», яка була написана раніше «Тімея», Платон більш чітко пояснив свою точку зору на прикладі «головного ліжка», тобто «форми» чи «ідеї» ліжка: «Бог... створив одне головне ліжко, і лише одне; два чи більше він не створював і ніколи не мав бажання... Бо... якби навіть Бог мусив створити два, і не більше, тоді на світ явилося б інше, а саме «форма», проявом якої були ці два; вона, а не ті два ліжка буде головним ліжком...»20

Цей приклад показує, що «форми» чи «ідеї» давали Платону не лише початкову, чи відправну точку для всіх подій у просторі й часі (а надто у людській історії), але й пояснювали подібність між чуттєвими речами одного й того ж виду. Якщо речі подібні за певною спільною для них властивістю, або якістю, наприклад, білизною, чи твердістю, чи доброчесністю, тоді така якість, або властивість, повинна бути однаковою для них усіх; інакше вони не будуть подібними. Згідно з Платоном, усі вони мають спільну «форму» чи «ідею» білизни, якщо вони білі; твердості, якщо вони тверді. Вони наслідують ці риси в тому розумінні, в якому діти наслідують надбання і обдарування своїх батьків; так само як багато репродукцій гравюри, що є, відбитками з однієї дошки, а відтак подібні між собою, можуть передавати красу оригіналу.

На перший погляд, ця теорія, розроблена для того, щоб пояснити схожість між чуттєвими речами, немає нічого спільного з історицизмом. А втім, має; і, як каже Арістотель, саме ця спільність підштовхнула Платона до розробки його теорії «ідей». Я спробую змалювати, як це відбувалося, за допомогою Арістотелевих розповідей, а також вказівок із власних Платонових творів.

Якщо всі речі повсякчас змінюються, то неможливо сказати що-небудь визначене про них21. У нас не буде справжнього знання про них, а, в кращому разі, розпливчасті й оманливі «судження». Ця точка зору, як нам відомо з Платонових і Арістотелевих творів, хвилювала багатьох Гераклітових послідовників. Парменід, один із Платонових попередників, який значною мірою вплинув на нього, вчив, що чисте знання, на відміну від оманливого судження, спрямоване тільки на незмінний світ і саме за допомогою цього чистого знання причини можна виявити такий світ. Але незмінна і неподільна дійсність22 яку, на гадку Парменіда, він відкрив поза світом скороминущих речей, не має анінайменших зв'язків із світом, у якому ми живемо і помираємо. А відтак і не може пояснити його.

Таке становище не задовольняло Платона. Хоча філософ не любив і зневажав емпіричний плинний світ, у душі він найбільше цікавився саме цим світом. Платон прагнув розкрити таємницю його занепаду, його бурхливих змін і його нещастя. Він сподівався знайти засіб його порятунку. Платона глибоко вразило Парменідове вчення про незмінний, реальний, міцний і досконалий світ поза примарним світом, у якому ми страждаємо; але таке пояснення не розв'язувало проблеми, поки не було поєднане із світом чуттєвих речей. Він шукав знання, а не суджень; чистого раціонального знання незмінного світу; але водночас і знання, яке б він міг застосувати для дослідження нашого плинного світу, а надто мінливого суспільства; політичних перемін та їхніх дивних історичних законів. Платон поставив собі за мету розкрити таємницю царського знання політики, мистецтва правити людьми.

Але точна наука політики здавалася такою самою неможливою, як будь-яке точне знання про плинний світ; у галузі політики не було нічого постійного. Хіба можна обговорювати хоч би яке політичне питання, коли значення таких слів як «уряд», «держава» або «місто» міняються з кожною новою фазою історичного розвитку? Політична теорія, мабуть, видавалася Платонові в його гераклітівський період так само оманливою, мінливою і незбагненною, як і політична практика.

У такій ситуації, як повідомляє Арістотель, Платон одержав дуже важливий дороговказ від Сократа. Сократ цікавився етичними питаннями і був реформатором етики, моралістом, який набридав усім людям, примушуючи їх обмірковувати, пояснювати і оцінювати принципи своїх вчинків. Він часто розпитував їх і рідко задовольнявся їхніми відповідями. Ось типова відповідь, яку він отримував: «Ми чинимо так, бо це «мудро», «ефективно», «справедливо», «благочестиво» тощо» — а відтак він далі розпитував, що таке мудрість, ефективність, справедливість чи благочестивість. Іншими словами, він намагався випитати про «якість» речі. Тож обговорював, приміром, прояви мудрості в різних ремеслах і справах з метою знаходження спільного в усіх різноманітних і мінливих «мудрих» способах життя, і таким чином знайти, чим насправді є мудрість, або що насправді означає «мудрість», або (за Арістотелевим визначенням) у чому її сутність. «Цілком природно,— каже Арістотель,— що Сократ мав шукати сутність23, тобто якість або раціональне пояснення речі, а також справжнє, незмінне чи істотне значення терміна. «У цьому зв'язку він був першим, хто порушив проблему загального визначення».

Ці Сократові спроби обговорити такі етичні терміни, як «справедливість», «скромність» чи «благочестя», з повним правом порівнюють із сучасними міркуваннями про свободу (наприклад, Мілля), або владу, або про індивіда і суспільство (наприклад, Катліна)24. Не слід вважати, що Сократ у своїх пошуках незмінного чи суттєвого значення таких термінів надавав їм конкретного образу або розглядав їх як речі. Принаймні Арістотель цього не припускає, він, навпаки, каже, що саме Платон розвинув Сократів метод пошуку значення чи сутності у метод визначення справжньої природи, «форми» чи «ідеї» речі. Платон підтримує «Гераклітове вчення про те, що всі чуттєві речі перебувають у стані плинності і що не існує знання про них», але в Сократовому методі він знаходить вихід із цього скрутного становища. Хоча «неможливе визначення будь-яких чуттєвих речей, оскільки вони повсякчас змінюються», можна дійти визначення і справжнього знання речей іншого порядку — сутності чуттєвих речей. «Якщо знання чи думка здатні осягнути предмет, то мусять відкрити й інші незмінні сутності, окрім чуттєвих»,— каже Арістотель25 і сповіщає, що Платон «речі такого іншого виду назвав «формами» чи «ідеями», а чуттєві речі, вказував він, відрізняються від них і названі за ними. Також існує багато речей з однаковою назвою, всі вони мають спільну «форму» чи «ідею».

Така Арістотелева оцінка тісно узгоджується із власними Платоновими доказами, які він наводить у «Тімеї»26, і свідчить, що для Платона першочерговим завданням було знайти науковий метод для вивчення чуттєвих речей. Він прагнув здобути чисто раціональне знання, а не прості судження, а що чисте знання про чуттєві речі неможливо здобути, то він наполегливо, як ми вже раніше казали, шукав принаймні такого чистого знання, яке було б певним чином пов'язане і застосоване до чуттєвих речей. Знання «форм» чи «ідей» відповідало цій вимозі, оскільки «форма» була споріднена із своєю чуттєвою річчю, подібно до того, як батько прив'язаний до своїх дітей, що ще не виросли. Отже «форма» пояснювала б чуттєву річ і до неї можна було б звертатись у важливих питаннях, що стосуються плинного світу.

Відповідно до нашого аналізу, теорія «форм» чи «ідей» має у Платоновій філософії принаймні три різні призначення. 1) Це вкрай важливий методологічний засіб, оскільки уможливлює чисте наукове знання, а рівно знання, яке може бути застосованим до світу мінливих речей, про які ми не здатні безпосередньо одержати яке-небудь знання, лише судження. Отже, стає можливим досліджувати проблеми мінливого суспільства і побудувати політичну науку. 2) Вона дає ключ до розуміння такої вкрай необхідної теорії мінливості і занепаду, теорії генерації й деградації і, зокрема, ключ до розуміння історії. 3) Вона відкриває шлях у соціальній царині до певного роду суспільної інженерії й уможливлює створення механізмів, які б зупинили суспільні переміни, оскільки пропонує запровадити «найкращу державу», такою мірою близьку до «форми» чи «ідеї» держави, що буде нездатною до занепаду.