Kультурно-просвітницька діяльність УСС у роки Першої світової війни

Усього вийшло 40 номерів журналу, останнiй з них — наприкiнцi 1917 р. Причину припинення видання редакцiя обґрунтувала так: «Самохотник» з самого початку своєї дiяльностi обiцяв, що незабаром настане мир i вiльна Україна стане соборною державою, заживе щасливим життям, але чужi не дають нам заводити свого ладу у своїй хатi, тому iз числа 40 трiскаю, однак заразом передаю свiй уряд мойому синовi — «Молодому самохотнику» [129] . Тодi ж на змiну старому почали видавати «Молодий самохотник», однак вiн уже не змiг пiднятися до рiвня свого попередника (з кiнця грудня 1918 р. часопис почав виходити вже пiд назвою «Республiканський самохотник» [130] ). Крiм цього, в тому ж 1917 р. редакцiя на численнi прохання читачiв перевидала всi числа часопису за 1915–1916 рр. та в 1917–1918 рр. видала друком також кiлька календарiв «Самохотника» [131] , де йшлося про iсторичнi подiї останнiх рокiв, бої з участю Українських Січових Стрільців, було вмiщено багато стрiлецьких жартiв i сатири.

На початку 1916 р. «Артистична Горстка УСС» почала видавати на фронтi журнал «Бомба». Вийшло тiльки два числа, i то кожне в одному примiрнику [132] . Тi ж, хто хотiв ознайомитися з часописом, мiг позичити його у видавцiв. Змiст «Бомби» — це переважно теми з внутрiшнього життя стрiльцiв та української полiтики. Кожен випуск мав бути комусь присвячений [133] . Зокрема, в другому номері опублiкували «присвяту» українським полiтичним провiдникам («Було колись»), де автор гостро осудив їх за те, що вони не дають доброго прикладу Українським Січовим Стрільцям та мало займаються їхнiми справами [134] . Активними творцями журналу були пiдхорунжi Лев Лепкий, Лесь Новiна-Розлуцький та Роман Купчинський, четар Iван Iванець. Видавцi «Бомби» планували продовжити її випуск i навiть перевидати першi числа в бiльшiй кiлькостi примiрникiв [135] , але, очевидно, важкi фронтовi умови завадили цьому.

Наступним виданням став «Самопал», який видавали — Антін Лотоцький i Микола Угрин-Безгрiшний [136] . Його перший «вистрiл» «пролунав» у Кошi 15 травня 1916 р. Своє завдання вiн визначав так: «Самопал» стрiляє сам без нiчиєї принуки всяку нечисть, лiнь, гниль, безхарактернiсть та подiбне хрунiвство...», а також обiцяв, що «буде безщадно стрiляти, вбивати мiж нами зневiру й знемогу усю, I пiдлiсть i рабство за гори геть гнати, Iз всiм, що нечесне пiдем в боротьбу...» [137] . Цього напрямку журнал тримався досить твердо i сатирою, гумором та карикатурою (останньою займався Осип Курилос) намагався викривати всiлякi хиби, а по змозi й виправляти їх. Однак, iз третiм «вистрiлом», що стався в серпні 1916 р., його стрiльбу припинила команда Коша [138] . Мабуть, що своєю безкомпромiснiстю «Самопал» добряче «поранив» когось iз вищих чинiв, за що й поплатився.

Найкритичнiше був налаштований орган «неiнтелiгентних iнтелiгентiв» (тобто стрiльцiв-учнiв середнiх шкiл, яким ще не вдалося скласти випускнi екзамени) — «У.С.С.», або як його називали — «Усусу», 1-2-й номер якого побачив свiт у Кошi 10 грудня 1916 р. Всього ж вийшло сiм чисел, перших п’ять з яких редагував Юрко Каламар, а пiсля його вiдходу на фронт — Хведiр Вовкулака. Обидва редактори, що заховали свої прiзвища за псевдонiмами (одним iз них був Андрій Баб’юк [139] ), не жалiли перцю для публiкацiй. Кожен випуск «Усусу» мiстив гостру, найчастiше полiтичну сатиру, спрямовану головним чином на дiяльнiсть тодiшнiх українських провiдникiв. Особливо дошкульними були статтi «З жалiв стрiльця Гриця Запеки» (ч. 4-5), «Вiсти з Вiдня» (ч. 6-7) та iнші [140] , автори яких рiзко критикували кар’єризм, мiжусобицi та «руснацтво» українського полiтичного проводу.

На особливу увагу заслуговує «поважний та сатиричний сiчовий мiсячник «Червона Калина», який гурток УСС видавав у Кошi протягом 1917 р. Цей часопис почав виходити у травнi за редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного i дiйшов до шести чисел. Його змiст, на вiдмiну вiд iнших гумористично-сатиричних видань, характерний і наявнiстю серйозних і вдумливих статей, вiршiв, пiсень. Велика кiлькiсть публiкацiй була присвячена українськiй революцiї [141] , з номера в номер мiсячник друкував розвiдку Антона Лотоцького та Миколи Угрина-Безгрiшного «Дещо про лiтературну українську мову», а також сатиру й гумор. На сторiнках журналу давали оцiнки деяким антиукраїнським проявам, що йшли з боку як ворогiв, так i окремих своїх чинникiв, висловлювали впевненiсть, що надднiпрянськi брати, якi вже здобули собi волю, допоможуть це зробити i галичанам [142] . Серед авторiв тут, крiм уже названих, були Андрій Баб’юк, Василь Бобинський та iнші, iлюстрували його Осип Курилас та Михайло Гаврилко.

I, нарештi, завершує перелiк стрiлецьких гумористично-сатиричних видань «Тифусна одноднiвка», що вийшла в одному примiрнику у 1917 р. в Кошi пiд редакцiєю Юрка Каламаря. «Одноднiвку» складали тi стрiльцi, якi потрапили в iзоляцiйнi бараки, коли в Кошi спалахнула пошесть тифу. Автори видання переважно iронiзували над своїм «кварантинним» становищем [143] .

Окрiм перiодичних видань, виходили «Просвiтнi листки сiчових стрiльцiв» — невеликi за обсягом книжечки кишенькового формату, тираж яких нерiдко перевищував 10 тисяч примiрникiв. Тут у популярнiй формi давали вiдповiдi на актуальнi питання часу. Це засвiдчують i назви деяких листкiв: «Вiйсько й полiтика», «За що воюємо», «Iсторiя України» тощо [144] . Всi вони — як «Просвiтнi листки...» та книжки, так i перiодичнi видання — поширювалися не лише в леґіонi УСС, а й серед якнайширших кiл українства.

Таким є короткий огляд лiтературної творчостi та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців пiд час Першої свiтової вiйни. Звичайно, що вони розвинулися не так, як цього хотiли i сподiвалися iнiцiатори та виконавцi. Важкi фронтовi умови, в яких перебувало стрiлецтво, обмеженi можливостi його дiй, нестача матерiальних засобiв i брак розумiння з боку політичних провiдників не сприяли такiй працi. Та все ж таки завдяки стрiлецькiй iнiцiативностi та наполегливостi i, особливо, завдяки активнiй дiяльностi «Пресової Кватири» вдалося створити ряд лiтературних та мистецьких творiв, видати низку часописiв i навiть кiлька книг, що мали досить глибокий вплив як у стрiлецькому середовищi, так i поза ним. Саме ця праця великою мiрою спричинила те, що леґіон УСС мав нацiональний характер, користувався значною популярнiстю та впливом i, врештi, що по ньому залишилася спадщина для майбутнiх поколiнь.

Просвiтництво Нацiонально-полiтична та культурно-освiтня активнiсть Українського Січового Стрілецтва нiколи не обмежувалася лише працею в стрiлецькому леґіонi. Вважаючи себе не тiльки українськими вояками, а й свідомими українськими громадянами, вони використовували будь-яку можливiсть для роботи серед якнайширших кiл українства, тим бiльше, що багато з них мали чималий досвiд суспiльної дiяльностi, працюючи до вiйни в партiйних і громадських органiзацiях краю.

Така спрямованiсть випливала й з самої стрiлецької iдеологiї, згiдно з якою досягти поставленої мети, тобто вибороти українську державнiсть, було можливим тiльки спираючись на сили власного народу. Але оскiльки основна частина тогочасного захiдноукраїнського суспiльства в силу багатьох причин ще не була готовою для виконання такої мiсiї, то необхiдна була систематична i наполеглива освiдомлююча праця серед загалу українства, за яку й взялися стрiльцi. По-друге, УСС, як гідні сини свого народу, намагалися хоч якось полегшити його безрадісне життя, котре значно погіршилося в роки війни. Пам’ятали вони й про те, що саме він, народ, у дні формування леґіону віддавав, можливо, останнє, щоб допомогти в творенні новітнього українського війська. У найважчі часи свого існування стрілецтво відчувало опіку та піклування з боку українських громадян. Тисячі листів і листівок надходили до УСС звідусіль: від рідних, приятелів, знайомих, різних організацій. Для полегшення становища українських вояків, що лікувалися у віденських лікарнях, восени 1914 р. у Відні було засновано «Український Жіночий Комітет помочи для ранених». Члени Комітету відвідували поранених і хворих вояків, роздавали їм часописи і книжки, організовували у шпиталях українські концерти, вчили неграмотних, допомагали налагодити листування, а також, по можливості, грішми та одягом [145] . Дбав Комітет також і про тих УСС, що перебували на фронті: жодне Різдво, жоден Великдень не минув, щоб вони, як і стрільці по лікарнях, не отримали подарунків, чи як їх називало саме стрілецтво — «любистків» [146] . Не забувало жіноцтво і про віденську Збірну Станицю УСС та про тих стрільців, що перебували у ворожому полоні [147] .

Не відставало в цьому питанні й українське громадянство краю, постійно протягом всієї війни надсилаючи до леґіону подарунки, грошові пожертви (до речі, грошові пожертви приходили навіть з Америки від тамтешніх українців [148] ), впорядковуючи стрілецькі могили та беручи участь у різноманітних стрілецьких заходах [149] . У Львові в кінці грудня 1915 р. навіть був заснований спеціальний «Комітет для звеличення воєнних подвигів УСС», який, зокрема, розглядав питання про будівництво пам’ятника Українським Січовим Стрільцям на площі святого Юра [150] . Таке ставлення зворушувало стрільців, підтримувало морально та зміцнювало їхні сили. Воно також змушувало їх ще активніше працювати серед власного народу, щоб допомогти йому швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б досягти людського існування та гідного місця в історії.

Чи не вперше стрiльцi, як українськi вояки, почали свою громадську дiяльнiсть у Закарпаттi серед мiсцевого населення. Прибувши сюди восени 1914 р., вони були немало здивованi й навiть прикро враженi, бо побачили перед собою людей, якi були «наскрiзь змадярщинi, пригнобленi, зневiренi до краю в свої сили» [151] . Важкий мадярський режим, що панував тут, не тiльки виснажив населення матерiально, а й убив у ньому нацiональну свiдомiсть. Українська мова жила вже тільки в устах старшого покоління, молодь її забувала, бо з раннього віку виховувалася в мадярському дусі — спочатку в дитсадку, а потім і в школі. Навіть церква в Закарпатті була засобом мадяризації, бо духовенство майже поголовно підтримувало політику уряду і поза самим Богослуженням спілкувалося тільки мадярською мовою [152] . Все це обурювало i водночас викликало спiвчуття до найзнедоленiшої гілки українського народу. Тому стрільці з самого початку перебування серед закарпатських українцiв за найменшої нагоди вживали всiляких заходiв, щоб хоч трохи виправити ситуацiю. Вже сам тільки постій леґіону в селах Страбичів, Горонда й Замкова Паланка справляв певне враження на їх мешканців. А коли до цього ще додалися українське слово та пісня, команда рідною мовою, коли стрільці в розмовах з селянами почали знайомити їх зі своєю ідеєю та метою змагань, то становище стало потрохи змінюватися.

Найшвидше з УСС-ми порозумілися діти, які вже невдовзі, бавлячись у війну, вживали не мадярських, а українських військових термінів [153] . Згодом з ними заприязнилася й молодь, яку вони прихилили до себе насамперед тим, що спеціально вивчали місцеві пісні й співали їх разом з нею [154] . Нерідко серед широкої вулиці збирався стрілецький хор, який зразу ж оточували тутешні хлопці й дівчата, і, починаючи з пісні «Ой, у лузі червона калина», співав до пізньої ночі. Серед старшого покоління стрілецтво викликало особливі симпатії своїми майже щонедільними співами в церкві, в тому числі й в Мукачеві під час Богослужінь. Релігійні пісні нерідко завершувалися гімном «Ще не вмерла Україна» [155] . Прихильність місцевого населення УСС завоювали ще й тим, що намагалися брати його під захист від різноманітних насильств з боку інших військових команд. Відчувши це, воно й саме почало звертатися з проханнями про оборону до стрілецького леґіону [156] , вбачаючи в стрільцях своїх захисників.

Звичайно, що, враховуючи тодішні складні обставини, цi заходи були доволi безсистемними i навiть хаотичними, а тому не могли кардинально змiнити становище, що складалося протягом столiть. Однак деякi досягнення все ж таки були. Насамперед у селах почали вiдживати українська мова та народна пiсня. Навіть молодь, яка досі розмовляла між собою тільки по-мадярськи, залюбки почала співати стрілецьких пісень і спілкуватися призабутою рідною мовою. У цей час тут не було дівчини чи хлопця, які б не знали декількох українських пісень, а в селі Чиндієві місцева молодь вивчила весь січовий репертуар [157] . Діти і ті під час своїх ігор гордо співали «Гей, там на горі Січ іде» чи «На вулиці сурма грає» [158] .

За короткий час мiж стрiлецтвом i мiсцевими мешканцями склалися дуже приязнi стосунки. Закарпатські українці чим тільки могли допомагали УСС-ам: запрошували їх в гості, на весілля чи христини, нерідко приходячи для цього навіть з далеких сіл. А коли стрілецький леґіон перебирався з однієї місцевості в іншу чи коли пізніше переїздив у Галичину, то стрільців провожали всі — від молоді до старшого покоління — як своїх рідних, зі сльозами на очах [159] . Часто після залишення того чи іншого населеного пункту, стрільці довгий час ще листувалися з його мешканцями. Були також і випадки, коли стосунки між деякими УСС-ми та місцевими дівчатами доходили до одруження [160] . Все це ставало доброю нагодою, щоб у душах тутешніх українців з’явилися хоч зародки національної самосвідомості, та сприяло тiснiшому знайомству і зближенню між синами одного народу.

Чимало до національного єднання повинні були спричинитися й численні стрілецькі могили, розкидані по Закарпатті, а згодом і по всій Україні, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України» [161] . Виступаючи на стрілецьких похоронах 9 грудня 1915 р., сотник Дмитро Вітовський підкреслював єдність українських земель такими словами: «...Там на угорській Україні першою нашою могилою товариша Бойка в Горонді й останньою, яка буде там далеко на півночі, ми беремо сю землю, политою нашою кров’ю й засіяну нашими кістками, в своє посіданнє! Ся земля наша!!!» [162] .

Доказом того, що праця Українських Січових Стрільців в Закарпаттi не була даремною, та її впливу на поширення тут нацiональної свiдомостi став i великий за обсягом донос жандармерiї до Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ у Будапештi. У ньому, серед iншого, стрiльцiв звинувачували в пiдбурюваннi цивiльного населення проти уряду та в антидержавнiй пропагандi. Про серйозність цього звинувачення свідчив той факт, що ним займався тодішній прем’єр-міністр граф Тісса. I тiльки завдяки щасливому збiговi обставин стрiльцi уникли серйозних неприємностей [163] . Хоча подiбнi дiї австро-угорських властей, як показало майбутнє, не стали для УСС перешкодою в нацiональній пропаганді серед українства.

Із поверненням стрiлецького леґіону в серединi 1915 р. у Галичину тут фактично розпочався новий етап у розвитку української державницької iдеї, результатом якого стала Листопадова нацiональна революцiя 1918 р. Великою мірою вiн був пов’язаний з iдейно-полiтичною та культурно-освiтньою дiяльнiстю стрiлецтва серед широких кiл українського громадянства краю, яка тривала протягом 1915–1918 рр. Саме стрiлецька праця була одним iз головних чинникiв, що спонукав величезну частину галицькоукраїнського суспiльства по-новому глянути на себе та своє становище, уможливив сприйняття нею визвольної iдеї не лише як гасла, але й як реальної справи.

Насамперед величезний позитивний вплив на настрій українства мала масова поява Українських Січових Стрільців у краї. У кожному селі люди виходили з хат, щоб побачити своїх синів. Як згадував один із очевидців: «За стрільцями натовпом бігла дітвора, їм посміхалися всі сільські дівчата, поважні ґазди при зустрічі першими знімали капелюхи» [164] . Вперше побачили вони перед собою українське військо з національними відзнаками та прапорами. Це змушувало згадати про славні часи в Україні, що давно минули, та, можливо, вперше в своєму житті міцно задуматися про її майбутнє. Українське селянство, досі пригноблене ще свіжими споминами про масові арешти та екзекуції невинних людей за нібито зраду (чого тільки вартий наказ австрійської влади: негайно розстрілювати навіть тих, на кого хоча б падала підозра в зраді?! [165] ), тепер, після зустрічі з українським військом, почало потрохи оживати. Тим більше, що з появою в Галичині стрілецької формації, місцева та військова влада зовсім по-іншому почала до нього ставитися. У другій половині липня 1915 р. вийшов наказ командувача австрійським військом архикнязя Фрідріха до командування німецької Південної армії про необхідність ввічливішого ставлення військових команд до українського населення Галичини, представники якого поруч із союзними арміями героїчно боролися в лавах леґіону УСС [166] . Під впливом таких змін у краї відбувається деяка активізація українського суспільного життя. Відновлюють свою діяльність «Просвіти», товариства «Рідної Школи», «Сільського Господаря» тощо.

З появою стрілецьких відділів змінювався зовнішний вигляд галицьких сіл: вони ставали чистішими та охайнішими, як цього вимагали військові санітарні норми. Їхні вулиці для зручності були названі іменами українських історичних і культурних діячів, кожен будинок отримував свій номер. Часто стрільці з власної ініціативи впорядковували найбільш занедбані сільські кутки. Зокрема в селі Черче, що на Станіславщині, в одному місці було занедбане смердюче болото. Вони впорядкували його, прокопали канави, виклали їх камінням, а біля джерела поставили невеличкий бутафорний млин [167] . УСС також намагалися залишити в краї пам’ятки, які б нагадували про боротьбу за волю України: чи то у вигляді високих стрілецьких могил, чи викуваної на прямовисній скелі, при дорозі на Болехів, строфи зі стрілецького гімну, чи в якійсь іншій формі.