Kультурно-просвітницька діяльність УСС у роки Першої світової війни

Якщо в Закарпаттi Українські Січові Стрільці працювали в основному стихiйно, то в галицьких селах усе чiткiше почали виявлятися елементи органiзованостi та плановостi. Найкраще працював тут стрiлецький Кiш, в якому тодi перебували квалiфiкованi громадськi дiячi, студенти старших курсiв унiверситету, вчителi, правники та iнші. Вперше iдею планової працi стрiльцiв серед українського населення вдалося реалiзувати в селі Свистiльники Рогатинського повiту, де з грудня 1915 до червня 1916 р. перебував Кiш. Почалося з того, що попри два гуртки для неграмотних стрiльцiв було створено i два таких же гуртки для неграмотних селян, якi вели народнi вчителi — десятник Михайло Мокрий та стрілець Денис Чубатий. Невдовзi, в лютому 1916 р., на засiданнi згадуваного вже «Кружка Загального Добра», було ухвалено i ряд iнших заходiв для підтримки мiсцевого населення. Зокрема, передбачали правову допомогу потерпiлим вiд воєнного лихолiття, помiч селянам у польових роботах, пожвавлення дiяльностi мiсцевих «Просвiт», створення різноманітних аматорських гурткiв і товариств «Сiльського Господаря» в селах Свистiльники та Липиця Долiшня, а також впровадження української мови урядування в органах мiсцевої влади обох сiл [168] . Для ефективностi здiйснення запланованих заходiв і для контролю за їх ходом були створенi окремi комiсiї та впровадженi посади референтiв, кожен з яких мав свою дiлянку роботи i регулярно звiтував за її стан [169] . Стрiльцi робили також рiзноманiтнi статистичнi дослiдження щодо майнового стану сiл, нацiонального життя, дiяльностi читалень, товариств «Сiльський Господар» тощо [170] . Подiбна дiяльнiсть тривала й в iнших мiсцевостях [171] , де перебували УСС в часи вiйни.

Дбаючи про якнайшвидше вiдновлення активного громадського життя серед українства Галичини та добре розумiючи, до чого може призвести його занепад, стрiльцi радо йшли назустрiч як українським iнституцiям та органiзацiям, так i окремим дiячам, якi зверталися до них за допомогою. При цьому стрiлецьке командування, бажаючи допомогти своєму краєвi, нерiдко змушене було йти на порушення рiзних наказiв та приписiв австрiйських властей [172] , що могли мати для нього дуже важкі наслiдки. Але, незважаючи на небезпеку, в стрілецькому середовищі вишукувалися все нові й нові можливості для задоволення громадських і культурних потреб галицько-українського суспільства. Так, завдяки стрiлецькiй пiдтримцi було вiдновлено дiяльнiсть Рогатинської гiмназiї, куди вiдправили ряд учителів iз числа УСС, запрацював театр «Української Бесiди» та хор «Боян» у Львовi, видавали календарi «Просвiти» [173] . По можливостi виконувалися й iншi прохання надати допомогу в налагодженнi нормальної роботи, зокрема редакцiй часописiв «Громадський Голос» та «Українське Слово», ряду господарських товариств, НТШ, золочiвської школи iмені Маркіяна Шашкевича (деяким школам УСС надавали й матерiальну пiдтримку), «Академічної Молоді», окремих культурно-громадських діячів краю, як Володимир Гнатюк, Євген Олесницький, Сидір Голубович тощо [174] . Чимало Українських Січових Стрільців були вiдряджені для безпосередньої громадської працi в рiзних мiсцевостях краю, а також займалися науковою та культурницькою працею (наприклад, підхорунжий Микола Голубець у 1916–1917 рр. написав «Нариси з історії українського мистецтва» та «Нарис естетики») [175] . За їх безпосередньою участю у Львові в роки війни видавалися журнали «Шляхи» та «Світ», газета «Будуччина».

Поряд iз цим УСС активно залучали мiсцеве українство до численних нацiональних манiфестацiй, якi вони проводили, а також неодноразово брали участь у заходах, що вiдбувалися в краї. Серед них похорони Івана Франка, депутата парламенту Євгена Олесницького, відомого громадського діяча Рогатинщини отця Гавриїла Боднара, маніфестація з нагоди визволення Києва від більшовиків, що відбулася 3 березня 1918 р. у Львові, численні Шевченківські свята тощо [176] . Така дiяльнiсть значно сприяла вiдновленню роботи багатьох українських iнституцiй та подальшiй активiзацiї громадського життя, не кажучи вже про її вплив на широкi кола українства та поглиблення їх нацiональної свiдомостi.

Для поширення й пропаганди нацiонально-державницьких поглядiв Українські Січові Стрільці активно використовували i свої культурно-мистецькi можливостi. Зокрема, стрiлецький хор та оркестр пiд керівництвом пiдхорунжих Леся Гринiшака i Михайла Гайворонського успiшно виступали з концертами в багатьох мiстах Галичини — Львові, Станіславі, Стрию, Дрогобичі, Калуші, Болехові. Виступи, на яких звучали українські народні та стрілецькі пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, твори Моцарта, Ваґнера, Россіні та інших авторів, мали величезний резонанс як серед українців, так і серед чужинців. Особливо популярним був виступ у Станіславі, що набув розголосу по всьому краю. Після нього до командування Коша стали приходити прохання від українських організацій про делегування стрілецького хору на різноманітні національні заходи. По змозі ці прохання виконувалися [177] . Неодноразово відбувалися подібні концерти й по українських селах, особливо в тих місцевостях, де перебував Кіш УСС.

Чимало для популяризацiї української iдеї зробив i львiвський театр, який з повним правом можна вважати стрiлецьким, бо бiльшiсть там становили УСС, серед яких стрільці Іван Рубчак, Микола Бенцаль, Євген Кохан, Ярослав Гриневич, десятники Луць Лісевич, Володимир Демчишин, Євген Банах, підхорунжі Лесь Новіна-Розлуцький, Осип

Гірняк, Лесь Гринішак, четар Василь Коссак та інші. Маючи в своєму репертуарі такі твори, як «Маруся Богуславка», «Невольник», «Ой не ходи Грицю», «Безталанна», він грав не тільки у Львові, але й часто виїжджав і в інші міста — Стрий, Станіслав, Самбір, Коломию, Золочів, Чернівці. Його вистави користувалися у глядачiв незмiнним успiхом. Так, у Чернiвцях театр гастролював при постійних аншлагах три тижнi [178] . Мабуть, зайвим буде наголошувати, якою моральною пiдтримкою, не кажучи вже про iнше, були цi стрiлецькi виступи для українства краю, що зазнало чимало лиха вiд війни.

Проте Українські Січові Стрільці не обмежувалися лише моральною пiдтримкою галицьких українців та поширенням i пропагандою серед них своїх iдей. Бачучи, скiльки нещасть і бiд принесла вiйна їхньому краєвi, та щиро співчуваючи своїм землякам, вони намагалися якось полегшити їхні страждання. Ще на початку березня 1915 р. сотник Дмитро Вітовський довів до українського політичного проводу стрілецьку думку з вимогою негайно видати брошуру про воєнні відшкодування. Таке видання, за задумом стрільців, допомагало б їм надавати кваліфіковані практичні поради українським селянам, що потерпіли від воєнних дій, як їм добитись якоїсь компенсації за свої втрати [179] . Згодом, уже перебуваючи в Галичині, стрiльцi Коша заснували так звану «Канцелярiю Правної Поради» для юридичної допомоги мiсцевому населенню [180] , котре знемагало вiд великих зловживань австро-польської влади. Нерiдко УСС допомагали селянам боротися, в тому числі й силою, проти реквiзицiї збiжжя, худоби та iншого добра, як це сталося, наприклад, в Пісочній Жидачівського повіту та Шишківцях на Борщівщині [181] . Для захисту iнтересів мiсцевого населення стрiлецькi представники перебували також при багатьох вiйськових командах австро-нiмецької армiї [182] , що знаходилися на українських землях.

Допомагаючи українству Галичини, УСС не цуралися й фiзичної працi. Проходячи українськими селами, вони бачили, що там господарюють здебільшого жінки, старі та підлітки; коней залишилося дуже мало; багато земель не було оброблено. Тому вже влітку 1915 р., під час постою в селі Камінці на Сколівщині, стрільці Коша на своєму вічі приймають рішення допомогти селянам у польових роботах, на що був дозвіл австрійської влади [183] . Чи не найкраще цю працю вдалося налагодити в селах Свистільники та Липиця Долішня Рогатинського повіту навесні 1916 р. Вона велася тут у тісному порозумінні з місцевими жителями, а її організацією займалися спеціальні представники згадуваного вже «Кружка Загального Добра»: підхорунжий Роман Леонтович, десятник Олександр Кишакевич та вістун Михайло Лучак. Роботою в полі керував старшина (спочатку це був сотник Осип Семенюк, а після його відходу на фронт — підхорунжий Гнат Загребний), який кожного вечора приймав звіти від підстаршин, що відповідали за окремі ділянки, та давав накази на наступний день. Разом зі стрілецтвом під керівництвом старшини працювали й селяни, обробляючи одні райони, на які було поділено село, за іншими. Крім самої праці, стрільці також дбали про забезпечення кіньми і возами. Таке спільне господарювання подобалося селянам, а тому до УСС часто зверталися мешканці й інших сіл з проханням організувати подібну роботу й у них [184] . Стрілецтво йшло назустріч побажанням, не забуваючи при цьому вести й інтенсивну освідомлюючу працю [185] . В такий спосіб було оброблено сотні гектарів землі в околицях Розвадова, Пісочної, Камінки, Липиці Долішньої, Свистільників та інших місцевостей [186] .

Українські Січові Стрільці також пiклувалися про тi господарства, де залишилися дiти-сироти і немiчнi (до речі, в одному з них працював стрілецький письменник вістун Андрій Баб’юк — Мирослав Ірчан) [187] . Отаман Коша УСС сотник Никифор Гірняк так оповідав про одного зі стрільців, який перейшов жити до хати сиріт, опікувався ними і працював у їхньому господарстві: «Одного разу я прийшов до нього... й застав таку картину: дівчинка миє посуд по обіді, 4-літній хлопчик грається..., а мій стрілець при столі держить на колінах може 1,5-річну дитину й годує її кашею» [188] . Все це викликало серед галицьких українцiв щиру вдячнiсть і повагу до стрiлецтва, водночас сприяло глибшому проникненню стрiлецьких iдей у якнайширшi кола народу.

Активно працювали стрiлецькi представники i на Волинi. Зокрема, коли в результатi лiтнiх боїв 1915 р. союзнi вiйська, серед яких був i леґіон УСС, здобули Холмщину, Пiдляшшя, частину Полiсся та захiдну Волинь, стрiлецтво вирiшило налагодити контакти з українським населенням цих територiй, щоб пропагувати серед нього нацiонально-державницькi iдеї та допомогти йому в часi воєнних труднощiв.

Вже з липня четар УСС Микола Саєвич почав клопотатися про вироблення дозволу стрiльцям на просвiтницьку працю серед українцiв згаданих земель [189] . Проте, незважаючи на активнi заходи Загальної Української Ради, Союзу визволення України та Української Бойової Управи, осягнути вдалося небагато, бо австрiйська влада, щоб викликати прихильнiсть полякiв до австро-польської державної унiї, вiддали бiльшiсть здобутих українських земель пiд польську управу [190] , проiгнорувавши домагання українцiв. Єдиним досягненням останнiх був дозвiл австрiйського вiйськового командування вiд 26 січня 1916 р. на створення на Волинi трьох комiсарiатiв УСС, якi мали вести набiр волинських добровольцiв до стрiлецького леґіону. Причому кожен комiсарiат мав складатися лише з однiєї особи — самого комiсара [191] , що практично унеможливлювало будь-яку нормальну працю. Але, незважаючи на такi дискримiнацiйнi умови, Українські Січові Стрільці змушенi були погодитися на них, бо тiльки так могли отримати доступ на волинськi землi. Тим бiльше, що, активно обговорюючи свою майбутню мiсiю, стрiльцi вже з самого початку були переконані у необхiдностi використати її насамперед для культурно-просвiтньої працi, а вербункова акцiя мала стати лише засобом досягнення цiєї мети [192] .

На початку лютого 1916 р. на Волинi було створено три так звані «Вербункові комiсарiати УСС». У Володимирi-Волинському комiсаром був четар Микола Саєвич, у Ковелi — сотник Дмитро Вiтовський, у Луцьку — четар Михайло Гаврилко. Разом із комісарами як ад`ютанти прибули стрільці Іван Романків, Михайло Романюк, Володимир Кузьмич. Так, пiд прикриттям «вербункової акцiї», почалася нацiональна праця стрiлецтва на волинських землях, що тривала з великою самопосвятою у надзвичайно важких прифронтових умовах, серед стероризованого вiйною населення, при значних перешкодах з боку вiйськової влади [193] .

У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років [194] . Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено [195] . Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім [196] . У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч, а з Луцького повіту з 320 тисяч — близько 130 000 осіб [197] . Та ж частина волинського населення, що залишилася на місці, являла собою матеріально й духовно пригноблену масу, яка до того ж була дуже залякана різноманітними реквізиціями нового окупаційного режиму [198] . Тому не дивно, що з самого початку місцеві жителі до кожного, хто належав до окупаційного війська та влади, ставилися з недовірою та ворожістю і в усій їхній діяльності бачили тільки замах на свій матеріальний і духовний здобуток. З таким же почуттям поставилися вони й до стрілецьких комісарів, вбачаючи в них «австрійців», котрі прикриваючись «мужицькою» мовою і називаючи себе їхніми братами, хочуть їх обдурити, а обдуривши — приєднати до Австро-Угорської імперії [199] . Тому УСС з перших кроків своєї діяльності намагалися розвіяти сумніви волинян у щирості своїх намірів і бажанні допомогти їм.

Нацiональна свiдомiсть залишалася тут також ще на досить низькому рiвнi, що давало підстави україноненависникам стверджувати, що на Волині немає ніяких українців, а тільки — «Русен, Полєн унд Юден» [200] . Дмитро Вітовський скаржився з цього приводу Никифору Гірняку в своєму листі з Ковеля від 10 лютого 1916 р.: «Щоб хтось назвав себе вже не українцем, але хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучилася» [201] . На запитання: «Хто ви є?» — волинське населення в основному відповідало: «християни», «православні християни», «мужики», «руські», рідше — «малорусини» та «хохли» [202] . Тільки в деяких місцевостях траплялися українці, що дещо знали про українську історію, зокрема про Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка [203] — але це була рідкість. Характерним для Волині того часу є лист, який надійшов звідти до редакції «Вістей Центральної Ради» в 1917 р.: «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що це таке? Ми його тим часом замкнули...» [204] .

Але така ситуацiя не вiдбила в стрiлецьких представникiв бажання до працi, швидше навпаки. Як свiдчать їхнi записи, «надiя, що сповнимо велику мiсiю, що першi з стрiлецького брацтва станемо апостолами української iдеї на недавно освободженiй землi» додавала сили й енергiї [205] . З великим завзяттям взялися УСС до роботи. «Товчуся по селах, як Марко по пеклi, — зазначав сотник Вiтовський, — їду в село по два i три рази... От, що тут багато говорити: тут треба робити, робити, робити доки можна, бо не все завтрашнiй день буде подiбний на нинiшнього...» [206] .

Для успiшного виконання своєї справжньої мiсiї необхiдно було насамперед збiльшити кiлькiсть стрiльцiв на Волинi. Мотивуючи це тим, що «вербункова акцiя» потребує пiдготовки й освiдомлення населення, а цього кiлька осiб зробити не можуть, волинськi комiсари добилися, що на їхнi безупиннi домагання австрiйське командування кiлька разiв дозволяло збiльшувати чисельнiсть стрiльцiв. Важливу роль у цьому відіграв четар Саєвич, який, за словами Івана Крип'якевича, «щоби якось оправдати істнування «вербункового» комісаріату, взявся до вербунку і на диво стягнув біля 50 охотників; це був матеріял малої вартости (в більшости жиди) і команда УСС не дуже була вдоволена таким набутком, але будь-що-будь ці «успіхи» стрільців на окупованому терені мали це значіння, що австрійська влада почала ставитися прихильніше до УСС і крізь пальці дивитися на їх освідомлюючу працю на Волині» [207] . Сам Микола Саєвич, описуючи в одному з листів свій візит до австрійської окупаційної адміністрації, відзначав: ''Недавно був я у Луцьку, приняли тепер прихильнійше, погодилися уже мабуть з тим, що крім Polen, Russen й Juden суть і... Українці. Висказали навіть своє задоволення з нашої ту діяльности — даючи до пізнання що якийсь час ту останемо» [208] .

УСС, котрi прибували на Волинь, одразу ж розходилися для освiдомлюючої працi, мандруючи з села в село (один тiльки Дмитро Вiтовський за мiсяць об’їздив понад тридцять сiл) [209] , зупиняючись у кожному з них, i де на загальному сходi, а де й заходячи до хат, намагалися порозумiтися з мiсцевим українством, донести до нього свої iдеї. При цьому характерні для Галичини методи переконання на волинських теренах не спрацьовували. «Щоб говорити до них, заінтересувати їх тим, про що говориться, треба вже мати практику, набуту вже тут, на місці. Найбільший галицький агітатор і вічевий бесідник лаврів збирати не буде» [210] , — зазначав сотник Вітовський.

Насамперед стрільці попереджували селян, які часто терпіли від усіляких насильств окупаційної влади, що не будуть у них нічого забирати і не зроблять нічого поганого, а тільки хочуть поговорити, допомогти їм хоча б добрим словом. Коли крига недовіри потрохи скресала — приступали до розмови, яка, для кращого порозуміння, часто велася у формі діалогу. Спочатку з’ясовувалося питання про те, що місцеве населення є в основному українцями. Далі бесіда йшла про українську минувшину, про її державність та героїчні сторінки, про становище українського народу під владою Росії та Австро-Угорщини (волиняки були переконані, що галичани в австрійській імперії мають менше прав і свобод, ніж вони), про леґіон УСС та його мету, про завдання українства тощо. Після цього, як правило, селяни задавали представнику УСС різноманітні запитання, головним чином на болючі для них теми. І закінчувалася зустріч роздачею українських часописів і книжок («Що треба знати каждому українцеви?», «Про давні часи на Україні», «Про житє Т. Шевченка», «Русь-Україна та Московщина» та інших) тим українцям, що вміли читати [211] . Інколи для того, щоб добре порозумітися з мешканцями того чи іншого села, туди доводилося їздити по кілька разів, установлюючи контакти спочатку зі свідомішими українцями, а через них і з усією громадою.

Перше ознайомлення зі становищем на волинських землях привело стрiльцiв до переконання, що тiльки просвiтньою працею вдасться тут досягти якихось успiхiв. Перш за все необхiдно було звернути увагу на українське шкiльництво, якого на Волинi досi не iснувало взагалi. Освітній рівень населення, за даними часопису «Вістник Союза визволення України», був досить низьким: грамотність у Володимир-Волинському повіті становила 15,2%, а в самому місті — 49,8%; у Ковельському повіті і м. Ковелі, відповідно, 13,2% і 44% [212] . Тепер же становище ускладнилося тим, що разом iз вiдходом з краю росiйських вiйськ було евакуйовано й педагогiчний персонал [213] . Українське населення, що залишилося на місцях, опинилося цілковито без шкіл. Тому основним завданням вербункових комiсарiатiв УСС стала органiзацiя українського шкiльництва на Волинi.

Незважаючи на формальний дозвіл австрійської військової влади від 10 березня 1916 р. відкривати українські школи на Волині [214] , умови для праці були тут досить важкими. Майже вся місцева адміністрація знаходилася в польських руках, а тому вороже ставилася до організації українського шкільництва і перешкоджала його розвиткові. Також знищення багатьох сіл, нужда селян, брак учителів і шкільних приміщень, нестача грошей, різноманітні військові обмеження тощо значно утруднювали працю [215] . До цього додавалася часта зміна фронту, що змушувала Українських Січових Стрільців залишати нововідкриті школи і відступати. Треба було мати багато завзяття та витривалості, щоб у таких умовах переконувати людей у необхідності відкриття шкіл, організовувати шкільні комітети, збирати підписи до влади, знаходити приміщення й таке інше. Але це була єдина можливість для подібної праці і тому її необхідно було використати. Бо, як зазначав сотник Вітовський: «Бодай тих кільканадцять сіл, де будуть школи, будуть на стільки щасливі що отворяться їм очі, хто вони, чиї сини, яких батьків. Бодай тих кільканадцять сіл, пізнає, що вони також люди... Таж той дядько поки добрий, такий щирий, тільки треба його зрозуміти, треба йому сказати, хто він. Отворити йому очі, щоби вже раз встав, та не спав в тій темноті» [216] .