Kультурно-просвітницька діяльність УСС у роки Першої світової війни

Kультурно-просвітницька діяльність УСС у роки Першої світової війниЛазарович Микола

У монографії на основі широкого кола опублікованих та раніше не використовуваних архівних матеріалів розглядаються форми і методи культурно-мистецької та просвітницької праці Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, їх вплив на формування та поглиблення національної свідомості українського суспільства. Проаналізовано основні напрями літературної творчості стрілецтва, його видавничі зусилля. Значна увага також приділяється висвітленню діяльності таких громадсько-освітніх та мистецьких структур УСС, як Кіш, Вишкіл, Збірні станиці, Пресова кватира, бібліотека, стрілецька гімназія, хор тощо.

Книга розрахована на викладачів, студентів, учнів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

© М.В. Лазарович. 2003

Зміст

Громадсько-освiтнi та мистецькi структуриЛiтература та видавництвоПросвiтництвоСписок використаних джерел і літератури Громадсько-освiтнi та мистецькi структури

На початку ХХ ст. завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю. Діючи у надзвичайно складних умовах Першої світової війни, стрільці зумiли перетворити свій леґiон у добре вишколену, фактично, українську вiйськову формацiю з нацiональною символiкою, власними одностроями й вiдзнаками, а також українською офiцiйною мовою та українською термiнологiєю.

Поставивши основною метою виборення Української держави, стрілецтво, окрім участі у бойових діях, старалося організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб виконувати завдання національного характеру. Для цього в леґіонi були створенi, крiм бойових, iншi легальнi й нелегальнi структури, які дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв’язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам’яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо. Серед цих структур важливе місце займали «Кiш», «Вишкiл», «Збiрнi Станицi», «Пресова Кватира», бiблiотека, освiтнi та культурно-мистецькi гуртки. Їх дiяльнiсть істотно визначала обличчя леґіону УСС та сприяла зростанню його популярностi серед українського народу.

Першою допомiжною формацiєю, що офiцiйно, хоч i з великими труднощами постала в стрiлецькому леґіонi, була так звана «кадра» — «Запасна сотня УСС» (самi ж стрiльцi називали її за козацькою традицiєю «Сiчовим Кошем»). Вона почала свою дiяльнiсть наприкiнцi березня 1915 р. пiд керiвництвом сотника Никифора Гiрняка i була обмежена до 250 чоловік [1] . Її головним завданням було вербувати й вишколювати нових добровольцiв, бо в умовах неприхильного i навiть ворожого ставлення австрiйського командування до Українського Січового Стрілецтва виникла загроза подальшого iснування леґіону. Тому тим, що стрiлецька формацiя раз за разом вiдновлювала сили пiсля тяжких втрат на фронтi, слiд завдячувати, поряд iз високою нацiональною свiдомiстю українського юнацтва, яке добровiльно зголошувалося до УСС, i енергiйним і продуманим дiям командування Коша. Воно часто свiдомо iгнорувало австрiйськi закони та вживало рiзних заходів для збiльшення кiлькості добровольцiв i збереження їх для леґіону [2] , бо були й випадки, коли австрiйське командування вiроломно забирало стрiлецьких новобранцiв до своїх частин [3] .

Поряд iз Кошем, набором добровольцiв займалися й iншi стрiлецькi установи, що були з ним у тiсному зв’язку. Зокрема, «Збiрнi Станицi УСС» у Львовi (очолював сотник Михайло Волошин) та Вiднi (четар Дмитро Катамай), «Поборова Станиця УСС», яка почергово проводила роботу в Стрию, Станіславі та Львові (четар Олекса Новаківський). Певний час діяла «Збірна Станиця УСС» у Мармороському Сиготi на Закарпаттi (четар Юліан Буцманюк), яка, незважаючи на свою низьку вербувальну ефективність, спричинилася до зукраїнізування міста і була осередком культурно-освітнього життя на Східному Закарпатті. Також були створені три «Комісаріати УСС» на Волині — формально для рекрутації добровольців, а в дійсності для ведення просвітницької праці серед місцевого населення та для організації українських шкіл. Завдяки спiльнiй дiяльностi згаданих інституцій загальна кiлькiсть УСС, зареєстрованих у Головнiй книзi Коша, за різними даними, становила на 1 листопада 1918 р. вiд 9000 до 9600 осiб [4] .

Окрiм новобранцiв, у Кошi перебували й iншi категорiї УСС, зокрема тi, якi пiсля ран та хвороб потребували тривалого вiдпочинку. Це дало змогу Кошевi стати своєрiдним органiзацiйним центром стрiлецтва. З ним були зв’язанi багатьма нитками не тiльки кожна формацiя леґіону, а й кожен стрiлець чи старшина. Кiш не лише набирав новобранцiв, вiн був для них школою воєнного ремесла, нацiональної свiдомостi, а часто й грамотностi. У Кошi пiклувалися стрiльцями, якi перебували на вiдпочинку, влаштовували для них рiзноманiтнi курси, виступи та дискусiї, щоб поглибити нацiональну свiдомiсть та загальний культурний рiвень, ознайомлювали зі стрiлецькою iдеологiєю та розширювали поiнформованiсть про становище української справи. Кiш пильно стежив за українським полiтичним життям і повiдомляв про нього стрiлецький загал, мав зв’язок iз нацiональним полiтичним проводом i передавав йому стрiлецькi настрої та побажання. Вiн також пiдтримував стосунки з тими стрiльцями, яких забрали до австрiйських частин, пересилав їм часописи й iншу iнформацiю про стрiлецьке життя [5] . Така активнiсть кошовикiв завадила планам австрiйського командування, котре, як вже зазначалося, намагалося позбавити леґіон полiтичного характеру i для цього розiрвало внутрiшнiй зв’язок мiж частинами УСС, а також заборонило фронтовим куреням спiлкуватися безпосередньо з Українською Бойовою Управою [6] – організаційно-координаційним центром леґіону УСС. Незважаючи на постiйну змiну мiсця перебування, залежно вiд пересування фронту та постiйну плиннiсть свого складу, Кiш зумiв все-таки налагодити тiсний зв’язок i став посередником мiж усiма стрiлецькими пiдроздiлами та поодинокими стрiльцями, придiленими до рiзних австрiйських i нiмецьких команд, а також мiж Українськими Січовими Стрільцями та краєм i його нацiональним проводом.

На початку 1915 р. постала ще одна стрiлецька формацiя, що отримала назву «Пресової Кватири». Її осередок був як на фронтi (спочатку тут дiяла так звана «Артистична Горстка» [7] ), так i в Кошi. Подібні установи були й в австрійській армії, але лише при вищому командуванні, та й з’являтися вони почали тільки наприкінці 1915 р. Серед стрілецтва ідея про заснування такого культурно-мистецького осередку зародилася вже в 1914 р. завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Юліана Буцманюка та Петра Герасиміва, хорунжого Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла [8] . Головним завданням «Пресової Кватири» було збирання матерiалiв до iсторiї Українських Січових Стрільців та збереження їхнiх традицiй [9] . Але на практицi вона мала ширшi повноваження i, об’єднуючи в своїх рядах людей з лiтературно-мистецьким хистом, стала своєрiдним центром, який органiзовував i спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону. За словами одного з учасникiв, стрiлецтво вже тодi усвiдомлювало, що творить першу сторiнку новiтньої української iсторiї i що треба зберiгати свої слiди, щоб нащадки не стояли перед пустими сторiнками української минувшини [10] , а також, щоб цим «будити» українське громадянство та поширювати серед нього нацiональну свiдомiсть i прагнення до волi [11] .

На фронтi у «Пресовiй Кватирi», якою керував четар Юліан Буцманюк, а з травня 1915 р. — четар Iван Iванець [12] , успiшно працювали, незважаючи на важкi умови, поети i лiтератори: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий i Василь Дзiковський, четар Iван Балюк; художники: хорунжий Юліан Назарак та стрiльцi Осип Курилас, Лев Ґец, Осип Сорохтей; музикант та керiвник оркестру УСС пiдхорунжий Михайло Гайворонський; фотографи: пiдхорунжий Теофіль Мойсейович, стрiлець Василь Оробець та iнші. Багато їхнiх творiв побачило свiт у тодiшнiх часописах, в тому числі й в стрiлецьких «Шляхах». Але пiсля того, як у боях пiд Конюхами на Тернопiльщинi на початку липня 1917 р. фронтова «Пресова Кватира» втратила ряд провiдних спiвробiтникiв, її праця стала тiльки принагiдною та уривчастою.

Дiяльнiсть започаткованої 9 березня 1915 р. «Пресової Кватири» в Кошi, обов’язки голови якої виконували Теофіль Мелень, пiдхорунжий Осип Назарук, а з жовтня 1915 р. пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний [13] , дещо вiдрiзнялася вiд польової. Особливiсть полягала в тому, що тут працювали i над загальною освiтою, i над поглибленням нацiональної свiдомостi стрiлецтва. Згiдно зі статутом кошевої «Пресової Кватири», її робота подiлялася на 8 вiддiлiв (письменникiв-дописувачiв, спiвакiв, музикантiв, рисувальникiв, рiзьбярiв i малярiв, фотографiв, а також науковий, видавничий та економiчний) [14] , якi дозволяли охопити стрiлецьке життя та дiяльнiсть у всiй їх багатоманітності.

Тут активно працювали вiдомий прозаїк пiдхорунжий Осип Назарук, мистецтвознавець пiдхорунжий Микола Голубець, поет пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, музикант Антін Баландюк, фотограф пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний та багато iнших. Нерiдко один i той же член «Пресової Кватири» був одночасно i малярем, i фотографом, i дописувачем у рiзноманiтнi часописи. Всi розумiли значення своєї працi, тому намагалися зробити якнайбiльше.

Безпосередня активна дiяльнiсть кошевої «Пресової Кватири» почалася в травнi 1915 р. iз заснуванням читальнi (завідувачем був підхорунжий Лев Камінський, а згодом — вістун Захар Ткачук) й бiблiотеки (підхорунжий Степан Чумак та вістун Адам Лушпінський) [15] . Забезпечували їх лiтературою та пресою як за допомогою ряду українських iнституцiй, так i за рахунок самого стрiлецтва [16] . У квiтнi 1916 р. в бiблiотецi Коша нараховувалося близько 600 книг, переважно українських. Серед них твори Миколи Аркаса, Володимира Антоновича, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Тараса Шевченка, Еміля Золя, Анатоля Франса, Льва Толстого, Еммануїла Канта та багатьох iнших авторiв [17] . Незважаючи на постiйне розширення бібліотечних фондів, вiдчувалася нестача книг [18] , бо серед стрiлецтва був на них великий попит. До речi, своєрiдна бiблiотека, книжки якої переносили в ранцях i передавали з рук в руки [19] , iснувала i серед фронтових частин УСС. (Про значення книг для стрілецтва свідчить той факт, що коли група Українських Січових Стрільців втікала з російського полону, то, незважаючи на далеку дорогу, взяла з собою бібліотеку, яку там вдалося зібрати [20] ). Значною популярністю користувалася й стрілецька читальня, де завжди можна було ознайомитися з новими публікаціями в часописах, зіграти в шахи чи просто подискутувати в тісному колі. З часом обидвi названi iнституцiї перетворилися в один iз осередкiв духовного та товариського життя кошовикiв.

17 червня 1915 р. в Кошi вiдбулося перше засiдання «Викладового Кружка», що постав за iнiцiативою пiдхорунжого Назарука [21] як осередок, де б стрiлецька молодь змiцнювалася iдейно та готувалася до майбутньої суспiльної працi. Суть дiяльностi цього гуртка полягала в тому, що на його засiданнях окремi промовцi робили доповiдi з актуальних питань, якi потiм детально з дискусiями обговорювали присутнi. Зокрема, тут було заслухано та обговорено виступи Осипа Назарука — «Відношення молоді до української суспільності», вістуна Гриця Стецюка — «Війна і соціяльна політика» та «Жиди», підхорунжого Мирона Заклинського — «Економічна і національна неволя закордонної України», підхорунжого Юрія Шкрумеляка — «Про стрілецьку пісню» та інші. Така форма спiлкування дозволяла глибше осмислити проблеми, вирiшення яких мало взяти на себе стрiлецтво в майбутньому, та змiцнити товариськi стосунки мiж УСС.

Не забували стрiльцi й про свою освiту, і вже в червнi 1915 р. у Кошi було створено курси для неписьменних, якi вели вчителі: десятник Лука Лiсевич, вiстуни Гриць Кадлубицький i Яків Кобилянський та студент-філософ стрiлець Андрій Дiдик [22] . На початку 1916 р. тут здобували грамоту близько 60 УСС, бiльшiсть з яких зголосилася добровiльно, а кiлькох придiлили примусово, наказом кошевої управи [23] , бо ж було зрозумiлим, що для вирiшення тих завдань, якi стояли перед стрiлецтвом, потрiбнi грамотнi люди. У зв’язку з цим стрiлецьке командування дбало також, щоб стрiльцi, якi до вiйни вчилися в гiмназiях чи унiверситетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час вiд часу iспити. У цьому їм допомагали Збiрнi Станицi УСС, головним чином у Вiднi та Львовi, якi опiкувалися ними пiд час iспитiв. Так, тiльки у Вiденськiй Збiрнiй Станицi з 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 Українських Січових Стрільців, якi приїздили зі згаданою метою [24] . У Львовi до вересня 1916 р. iспити склали 87 гiмназистiв та 25 студентiв унiверситету з числа УСС [25] . Крiм того, у Вiднi були зорганiзованi спецiальнi 4-тижневi курси для допомоги стрiльцям у здаваннi iспитiв [26] . Згодом подiбнi курси для гiмназистiв — так звана стрiлецька гiмназiя — постали i в Кошi УСС. Щось аналогічне планували також створити i для студентiв унiверситетiв — так званий «етапний унiверситет» [27] , але цього осягнути не вдалося.

Стрiлецька гiмназiя, яка пiзнiше стала називатися «етапною гiмназiєю УСС», почала працю 3 червня 1915 р. з iнiцiативи вiстуна Степана Прiдуна, студента-фiлософа Вiденського унiверситету. Її доцiльнiсть вiн мотивував тим, що стрiльцi повиннi прислужитися своїй Батькiвщинi

не тiльки крiсом, а й наукою, особливо в той час, коли вона цього потребує [28] . Навчали у стрiлецькiй гiмназiї як новобранцiв, так i «стару войну»; їх число коливалося, залежно вiд фронтових обставин, вiд 20-30 до майже 230 чоловік [29] . Спочатку цим займався тiльки сам Прiдун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-фiлософи Чернiвецького унiверситету — десятник Iван Гуцуляк, стрiльці Андрій Дiдик і Теодор Вишиваний; викладачі гімназій — пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний, четар Сава Никифоряк, стрiльцi Юліан Мiнко, Юліан Гiрняк, Лев Смулка, Антін Лотоцький та iнші.