Kультурно-просвітницька діяльність УСС у роки Першої світової війни

Вернуться ще тії Стрільці січовії,

Впаде вража міць лукава [107] .

Свідченням великої сили стрілецьких пісень та їх значення для народу було й те, що, незважаючи на різноманітні репресії, голодомори, департації, вони збереглися у серцях та пам’яті народній, а вже у наш час допомогли відновити Українську державу. Велика частина з них стала спільним надбанням загальноукраїнської культури, а деякі й дотепер вважаються народними, — що є найкращим підтвердженням їхніх заслуг.

Ведучи мову про лiтературну творчiсть сiчового стрiлецтва, треба вiдзначити, що УСС з самого початку існування вiдчували потребу привселюдно висловити деякi думки, погляди i плани. Тому, починаючи вже iз 1914 р., в українськiй пресi, зокрема у часописах «Свобода», «Дiло», «Вiстник Союзу визволення України» та iнших, побачив свiт ряд стрiлецьких прозових i поетичних творiв. Проте стрiльцi не полишали думки про видання власного друкованого органу. Вперше таку iдею висловив УСС Василь Данилович, який намагався в листопаді 1914 р. відновити випуск журналу «Житє», органу таємних середньошкільних драгоманівських гуртків в Галичині й Буковині, й присвятити його Українським Січовим Стрільцям. Але, на жаль, його раптова смерть завадила реалiзацiї цього плану [108] . Трохи згодом, навеснi 1915 р., Роман Купчинський написав жартiвливу поему «Новiнiяда», що у виглядi рукопису на 21 сторiнку з окремими iлюстрацiями Осипа Куриласа «ходила» серед стрiльцiв i користувалася величезною популярнiстю [109] . Саме її i вважають початком стрiлецької преси.

Тодi ж у стрiлецькому середовищi зародилась iдея створення вже згадуваного стрiлецького фонду, результатом чого став вихiд журналу «Шляхи», який невдовзi перетворився на орган стрiлецької iдеологiї та збiрник матерiалiв до iсторiї УСС. Його видання готував пресовий гурток, куди, зокрема, входили четарi Василь Кучабський, Іван Іванець, Iван Балюк, стрільці Василь Бобинський і Лев Ґец. Перший номер «Шляхiв» вийшов 15 грудня 1915 р. у Львовi за редакцiєю відомого галицького журналіста і громадського діяча Федя Федорцева, котрий, проте, тiльки пiдписував журнал як вiдповiдальний редактор. Насправдi всю працю виконував пiдхорунжий УСС Микола Голубець, якому пізніше на допомогу прийшов стрілець Микола Балицький, колишнiй редактор газети «Громадський Голос» [110] . Всього вийшло 44 номери «Шляхiв», останнi шість з них побачили свiт разом у другiй половинi 1918 р.

Згідно із задумом засновникiв, «Шляхи», що дотримувалися самостiйницького напряму, мали стати органом стрiлецького впливу на українське громадянство [111] . Часопис друкував стрiлецькi лiтописи, новели, поезiї та публiцистику. Стиль публiкацiй був доволi гострим, зокрема, рiшучiй критицi пiддавали австрофiльську полiтику офiцiйного українського полiтичного проводу та демагогiю деяких галицьких полiтикiв [112] . Основну увагу «Шляхи» акцентували на тому, що український народ повинен самостiйно вирiшувати свою долю, а не надіятися тiльки на чужу допомогу, i в iм’я цього закликали до напруженої працi в усiх сферах суспiльного життя [113] . Серед найактивнiших дописувачiв журналу були пiдхорунжi Василь Дзiковський, Осип Назарук і Лесь Новiна-Розлуцький, четарi Петро Дiдушок i Василь Кучабський, сотник Дмитро Вiтовський та iнші. Зі «Шляхами» також спiвпрацював Дмитро Донцов, статтi якого вiдiграли значну роль у розвитку української нацiональної iдеологiї.

Функцiї стрiлецького органу «Шляхи» виконували в бiльш-менш повнiй мiрi лише у перший період свого iснування, бо з 1917 р. стрiлецькi теми там з’являлися все рiдше. Тоді ж, у 1917 р., цю мiсiю намагався перебрати на себе журнал «Свiт», що, як i «Шляхи», отримував фiнансову допомогу зі стрiлецьких фондiв [114] . Одне із своїх головних завдань редакцiя «Свiту», на чолi з пiдхорунжим УСС Миколою Голубцем, сформулювала в його першому номері, котрий вийшов 15 лютого 1917 р., так: «Треба, щоб iдеольогiя тих, що кождої хвилi готовi покласти життя в оборонi народу, вросла в кров i кiсть усього народу. Треба, щоб ясна i повна картина Українського Стрiлецтва перейшла в спадщинi грядучим поколiнням. Покласти руку до цього замiру буде одною з головних задач нашого обновленого видавництва» [115] . Тут були опублiкованi цiкавi розвiдки Василя Дзiковського — «УСС на Подiлю» i, особливо, «Герб України», поезiї Юрка Шкрумеляка та Романа Купчинського, нариси Андрія Баб’юка тощо. Але пiднятися до висоти продекларованих у першому номерi завдань «Свiтовi» так i не вдалося. У березнi 1918 р. випуск журналу припинили, що, очевидно, було наслiдком переїзду УСС до Надднiпрянщини.

Влiтку 1916 р. в Кошi УСС побачили свiт два випуски поважного журналу «Вiсник Пресової Кватири УСС» пiд редакцiєю підхорунжого Миколи Угрина-Безгрiшного та стрільця Антона Лотоцького. У редакцiйнiй статтi до першого номера, котрий вийшов у травнi, повiдомлялося, що завданням журналу є ознайомлення з дiяльнiстю «Пресової Кватири», а також iз лiтературною творчiстю та статтями на рiзноманiтнi теми, якi б стали дзеркалом духовного життя стрiлецтва [116] . Другий номер «Вiстника» був здвоєним — за червень-липень — i присвяченим пам’ятi Iвана Франка. На цьому випуск журналу припинився.

2 лютого 1918 р. побачив свiт тижневик «Будуччина» — орган Комiтету Народної Працi*. Цей часопис редагували УСС Юліан Гiрняк i Федь Палащук. Тижневик був близьким до стрiлецтва i мав виразно державницький напрям. Всього було видано тiльки одинадцять номерів часопису, останнє з яких вийшло 11 квітня 1918 р. Трапилося так тому, що група стрiльцiв, яка виконувала основну працю в редакцiї часопису, разом iз Кошем та Вишколом вiдбула до Надднiпрянщини. Що ж до змiсту, то «Будуччина» запам’яталася головним чином завдяки статтям вістуна Ростислава Заклинського [117] , в яких вiн виступав поборником якнайтiснiших зв’язкiв iз Українською Народною Республікою, гостро критикував боягузливу полiтику захiдноукраїнських провiдникiв, котрi продовжували користуватися гаслами ще з 1848 р., та закликав спiввiтчизникiв стати господарями на своїй землi.

Крiм названих, Українські Січові Стрільці пiдготували ще й ряд iнших видань. У 1917 р. заходом i засобами «Артистичної горстки» i «Пресової Кватири» побачила свiт одна з найкращих i найбiльших стрiлецьких публiкацiй, яку високо оцiнив Симон Петлюра [118] , — великий календар на 1917 р. (це видання виходило в тому ж роцi як лiтературно-мистецький збiрник пiд назвою «Тим, що впали»). Зредагував його Микола Голубець, а художнє оформлення виконав головним чином Iван Iванець. На обкладинцi календаря було вмiщено малюнок Осипа Куриласа, який зображував стрiлецьку лаву, котра йде до наступу, а над нею у виглядi духу виднiла постать гетьмана Iвана Мазепи, — що, очевидно, мало символiзувати спадкоємнiсть у розвитку української нацiональної iдеї та боротьбi за її реалiзацiю. Наступного року вийшов пiд редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного перший номер «Лiтературного збiрника Українського Сiчового Вiйська» пiд назвою «Червона Калина», присвячений УСС, якi вiддали життя за волю України. Обидва видання були добре iлюстрованi i мiстили кращi стрiлецькi твори, авторами яких були Дмитро Вiтовський, Микола Угрин-Безгрiшний, Антін Лотоцький, Андрій Баб’юк, Роман Купчинський, Мирон Заклинський, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський, Петро Франко та iнші.

У 1918 р. Лев Ґец, Богдан Крижанiвський і Василь Бобинський уклали «Антольогiю стрiлецької творчости», оригiнал якої був здiйснений рукописно на взiрець старовинних книг, прикрашений великою кiлькiстю заставок та iлюстрацiй. Щоб ознайомити з виданням ширшi кола української громадськостi, було зроблено його фоторепродукування (перший наклад мав 20 примірників) [119] . В однiй зі статей, вмiщених тут, Осип Назарук писав: «...є тiльки один непростимий злочин i одна дiйсно нiкчемнiсть: не посвятити для Української держави без нарiкань свого життя i, що труднiше — своєї працi i, що найтруднiше — своєї амбiцiї!» [120] . Крiм нього, серед авторiв «Антольогiї...», яка вміщувала 36 статей та 144 фотографії й малюнки, також були Андрій Баб’юк, Дмитро Вiтовський, Михайло Гаврилко, Михайло Гайворонський, Богдан i Ростислав Заклинськi, Iван Iванець та багато iнших.

Того ж року вийшло ще одне видання: у Вiднi заходом «Артистичної горстки» було пiдготовлено «Спiваник Українських Січових Стрільців». Він був найавторитетнiшим виданням стрiлецьких пiсень воєнного часу.

Завдяки стрiлецтву, головним чином Комiсарiату УСС, у Володимирi-Волинському було також видано в 1917 р. «Український буквар», «Читаночку для чемних дiточок», «Український православний календар для Волинi на звичайний рiк 1917» та у Львовi в 1918 р. — «Читанку для волинських дiтей», яку написав підхорунжий Богдан Заклинський. Усi вони були призначені для шкіл, які заснували УСС на Волині, і робили наголос на нацiональному вихованнi [121] . Тоді ж з’явився збiрник нарисiв i новел підхорунжого Андрія Баб’юка «Смiх Нiрвани» [122] , в якому автор чудово виразив стрiлецьку душу.

Оце, мабуть, і всі видання (якщо не рахувати гумористичних, про які мова піде трохи нижче), що з’явилися в роки війни завдяки Українським Січовим Стрільцям. Можна також згадати, що на початку 1917 р. серед стрілецтва ходили чутки про майбутню появу щомісячного журналу «Січові Кличі» [123] , але в силу невідомих причин він так і не з’явився.

Поряд із власне стрілецькими виданнями протягом 1914–1918 рр. виходили й інші збірники та окремі праці про УСС, котрі видавали деякі українські інституції. Зокрема, заходами Української Бойової Управи вийшли з друку: 1915 р. — збірник статей «Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р.» (інша назва — «Українські Січові Стрільці в Карпатах»), 1917 р. — нариси Осипа Назарука «Над Золотою Липою. В таборах УСС» (вперше цей твір з’явився в часописі «Вістник Союза визволення України» від 12 вересня 1915 р.) та Василя Дзіковського «Коло Потутор». У 1918 р. було видано підручник Богдана Гнатевича про ручні гранати та німецька брошура під назвою «Украініше Леґіон», а також збірка пісень «Стрілецьким шляхом» та ряд різноманітних відзнак і листівок на стрілецьку тематику. «Видавництво українського народнього учительства» в серії «Воєнна читанка» в 1915 р. випустило збірник «Червона Калина», присвячений УСС. Його редактором був Богдан Лепкий, а ілюструвала — Олена Кульчицька. В 1916 р. накладом Союзу визволення України вийшли літописні записки Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а накладом «Просвіти» — збірка нарисів з побуту й воєнного життя леґіону під редакцією О. Назарука, що називалася «З кривавого шляху Українських Січових Стрільців». «Український Жіночий Комітет помочи для ранених» видав у 1916 та 1917 рр. «Калєндарики для Січових Стрільців і Жовнірів-Українців», де ряд матеріалів також були присвячені УСС. У 1917 р. Загальна Українська Рада* видала ілюстрований альманах «Крівавого року», який досить широко висвітлював життя стрілецтва.

Таким був підсумок видавничої діяльності, присвяченої леґіонові УСС, якого добилися українські інституції в час війни. Якщо порівняти його з аналогічною діяльністю стрілецтва, яке, маючи дуже обмежені можливості, змушене було збирати для цих цілей кошти зі своїх мізерних запасів, то він буде явно не на користь перших. Особливо вражає той факт, що Українська Бойова Управа, а згодом Центральна Управа УСС, розпоряджаючись досить значними грошовими фондами і навіть з року в рік збільшуючи видатки на видавничі потреби [124] , а також маючи у Відні технічні можливості, так мало зробила для цієї справи. Крім того, як свідчить лист четаря Володимира Старосольського до Української Бойової Управи від 10 травня 1915 р., стрілецтво мало певні претензії до окремих її видань, вважаючи, що в них надто мало самостійницького духу [125] .

Аналiз лiтературної та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців був би неповним без огляду їх сатири, гумору та карикатури. Саме ця дiлянка стрiлецької творчостi найкраще вiдображає ставлення усусiв як до свого внутрiшнього життя, так i до загальнонацiональних справ, як до українського полiтичного проводу, так i до австрiйської монархiї. Сатира i гумор були виявом вiльного i критичного духу стрiлецького загалу, який любив правду та не шкодував слiв гострого осуду й iронiї, коли бачив хиби, де б вони не проявлялися. Ними стрiльцi нiби вiдгороджувалися вiд абсурдного австрофiльства офiцiйної української полiтики, гостро й дошкульно критикували українських полiтичних провiдникiв за їхнi мiжусобицi та кар’єризм, боягузтво та непослiдовнiсть у вiдстоюваннi нацiональних iнтересiв, рiзко засуджували полiтику австрiйських властей за її антиукраїнську спрямованiсть, полемiзували з шовiнiстично настроєними колами Польщi. Не щадили стрiльцi й себе, за допомогою гумору та сатири намагалися викорiнювати з своїх лав всiлякi вияви мiжстаршинських непорозумiнь та зловживань, безхарактерностi й обмеженостi тощо. Одночасно гумор, сатира та карикатура дозволили УСС зберегти чистоту своїх iдей, активiзували їхнє нацiонально-полiтичне та духовне життя, допомагали й пiдбадьорювали у найтяжчi часи, давали наснагу до подальшої боротьби.

Про популярнiсть гумору, сатири та карикатури серед УСС свiдчить той факт, що з 1915 до 1917 р. в їхньому середовищi iснували шість гумористично-сатиричних часописiв. Як i вже згадуваний «Вiсник Пресової Кватири УСС», вони були рукописними, виходили гектографiчним способом i мали тираж вiд кiлькох до кiлькох сотень примiрникiв. Але оскільки цi видання передавали з рук в руки, читали колективно, то зі змiстом часописів було ознайомлене фактично все стрiлецтво. Видавцями й авторами були самi стрiльцi, якi займалися цiєю справою у вiльний вiд службових обов’язкiв час. Випускали часописи за кошти, отриманi вiд продажу попереднiх примiрникiв. Дуже часто редакцiї стрiлецьких видавництв, як i «Пресова Кватира», ставали осередками, довкола яких гуртувалася iнтелектуальна елiта Українського Січового Стрілецтва.

З-помiж стрiлецьких гумористично-сатиричних часописiв, як i взагалi з усiєї стрiлецької преси, найстаршим був «Самохотник», перше число якого вийшло 21 липня 1915 р. в кiлькостi восьми примiрникiв [126] . Редакторами його в рiзний час були: вiстун Андрій Баб’юк, стрільці Клим Кузьмович та Антін Лотоцький. Як карикатурист тут працював головним чином стрiлець Осип Курилас. Тематика журналу була найрiзноманiтнiшою: вiд різних повiдомлень до анекдотiв на стрiлецькi й загальноукраїнськi теми. Водночас «Самохотник» давав стрiльцям рiзнi поради, викривав тих «патрiотiв» України, якi дбали передусiм про власнi iнтереси й у всьому шукали особистої вигоди. Серед його найбiльш вдалих публiкацiй варто вiдзначити «Молитви за волю України» (1. 03. 1917 р.) [127] — гостру сатиру на дiяльнiсть Загальної Української Ради, Української Бойової Управи, а також на українських полiтикiв — Костя Левицького, Миколу Василька, Кирила Трильовського, команданта леґіону пiдполковника Антона Вариводу та єпископа Григорія Хомишина. Оригiнальною була i карикатура Осипа Куриласа пiд назвою «Солiдарнiсть Української Парламентарної Репрезентацiї» (20. 06. 1917 р.) [128] , де показано боротьбу українських полiтикiв мiж собою, що тiльки шкодила загальнонацiональним iнтересам.