Kультурно-просвітницька діяльність УСС у роки Першої світової війни

Вже навесні 1916 р. були засновані перші українські школи на Волині, а на початок 1917 р. їх кількість становила близько 70. Правда, через фронтові умови, брак учителів та деякі інші причини не завжди ці школи працювали регулярно. Але сам факт, що в тому чи іншому селі чи місті якийсь час діяла українська школа, робив величезне враження на українців краю, а особливо на дітей. Загалом же на волинських землях протягом 1916 — початку 1918 р. було вiдкрито, в основному завдяки УСС, близько 150 українських шкiл (за пiдрахунками Никифора Гiрняка, на УСС припадало 85 шкiл [217] ), де вчилися тисячi дiтей. Найкращими з них були школи у Володимирі-Волинському (імені Тараса Шевченка), Ковелі, Матієві, Устилузі (імені Івана Франка) та інші.

Педагогiчний персонал у нововідкритих українських школах складався спочатку головним чином iз самих УСС-ів. Сюди приїхало кілька десятків освічених стрільців, які тимчасово були звільнені від військової служби. Серед них: хорунжий Осип Безпалко, підхорунжі Остап Вахнянин, Осип Бійовський, Микола Угрин-Безгрішний, Клим Коник, Роман Леонтович, десятник Іван Мода та інші. Згодом на допомогу їм прибули вчительки з Галичини, серед яких Теодора Ліщинська, сестри Володимира і Кекилія Волянські, Анна Богунівна, Ангелина Гайдучківна, Савина Сидорович, Іванна Пеленська, Марія Навроцька-Струтинська.

Із збільшенням кількості українських шкіл, гостро постала проблема вчительських кадрів. Українським Січовим Стрільцям вдалося віднайтипо селах близько десятка місцевих педагогів, яких також було залучено до праці. Серед них: Юрій Тлуховський, Дмитро Лотоцький, Марія Панасюк, Надія Мосюк, Антонія Савич, Антон Чайко. Для того, щоб ознайомити їх з методикою роботи в українських школах, заходом УСС було створено підготовчі курси у Володимирi-Волинському, де вони вивчали, окрім, власне, методики, українську історію, географію, народні пісні тощо, а також практикувалися в галицьких вчительок [218] . Після закінчення цих курсів волинські педагоги займали платні вчительські посади в новозорганізованих школах.

З метою поліпшення організації освіти на Волині у Володимирі-Волинському було також створено Українську шкільну раду, що налічувала 10 осіб. До її складу ввійшли представники стрільців, батьків та вчителів: Гнат Мартинець, відомий педагог, громадський діяч, тодішній посадник міста Володимир-Волинський, — голова, сотник Дмитро Вітовський і четар Микола Саєвич — заступники, Володимира Волянська — секретарка, Євген Черановський — голова Володимир-Волинського шкільного комітету разом із заступницею Савиною Сидорович, підхорунжий Осип Назарук і стрілець Іван Романків — як делегати комісаріату УСС у Володимирі-Волинському, стрілець Андрій Дідик і підхорунжий Остап Вахнянин — як делегати стрілецької гімназії. Рада взяла на себе опіку над українськими приватними школами, які організовували комісаріати УСС. На засіданнях Шкільної ради обговорювали широке коло питань, пов`язаних з роботою українських народних шкіл: від підбору вчителів до збирання та розподілу пожертвувань між школами округи, про двомовні школи на Волині, про організацію українських народних шкіл на сусідній Холмщині, про гімназію у Володимирі-Волинському. В протоколах Ради відбито широке коло питань культурно-освітнього плану: робота першиx на Волині курсів грамоти, видання українського православного календаря та часопису для місцевого населення, влаштування для біженців магазинів та їдалень тощо [219] .

Перші пiдсумки шкiльної роботи, в процесi якої у волинських школах вивчалися такi предмети, як читання, письмо, математика, iсторiя України, географiя України, письменство України та iнші [220] , виявили, що галицькi пiдручники не цiлком годяться для вжитку на Волинi. Тому на однiй із щомiсячних конференцiй учителiв-стрiльцiв було вирiшено створити деякi пiдручники для волинських шкiл. З 1917 р. у Володимирi-Волинському, за iнiцiативою УСС, виходять з друку буквар і читанки для 4-х класiв: «Матiрнє Слово», «Читанка для чемних дiточок», «Читанка для волинських дiтей» [221] , якi пiдготував, в основному, пiдхорунжий Богдан Заклинський i якi мiстили матерiали та iлюстрацiї на волинську тематику і придiляли пильну увагу нацiональному вихованню.

Важливо також зазначити, що в освітній діяльності УСС керувалися принципом міжетнічної толерантності. Відкриті ними школи відвідували всі бажаючі, незалежно від національності чи віросповідання. Наприклад, у Володимир-Волинській школі імені Тараса Шевченка, відкритій 1 квітня 1916 р., крім 117 українців, навчалися 91 єврей, 11 чехів, 2 німці — всього 221 учень [222] . Показовим у даному випадку є лист дівчинки-єврейки з містечка Любомль до Українських Січових Стрільців, в якому вона писала: «У четвер і п’ятницю у нас були свята і я не йшла до школи... Хоч я дуже люблю свята, але ж я так полюбила школу, що була рада, коли вже свята скінчилися і я знов пішла до школи. За русских я не ходила до школи. Нам не вільно було, но як открили українську школу, то мене прийняли і є ще шість подруг. У нашім місточку є польська школа, но ми до неї не хочемо ходить» [223] .

Крім навчання, в рядi шкiл Українські Січові Стрільці органiзували бiблiотеки, курси неписьменних для дорослих, курси нiмецької мови тощо. Разом із тим, бачучи нужду і матерiальнi нестатки українцiв Волинi, вони намагалися вiдкривати при школах дитячi їдальнi, а також крамницi, де б селяни могли купити такi тодi дефiцитнi товари, як сiль, цукор, нафту [224] . Для того ж, щоб уберегти волинян вiд значних витрат на школи, вчителi з числа УСС працювали безплатно, живучи тiльки на невеликi вiйськовi виплати, а стрілецький Кiш узяв на утримання двi волинськi школи, перераховуючи на ці цілі щомісячно від 500 до 1000 крон [225] . Аналогічно діяли стрілецькі комісаріати на місцях. Досить промовистим у цьому зв’язку є і запис у щоденнику сотника Дмитра Вітовського, який відноситься до того часу: «Із сконфіскованих шкір роблю тепер для найбідніших дітей чоботята...» [226] .

Iстотна допомога волинському шкiльництву надходила й з Галичини: від «Бюро Культурної Помочі», яке очолював Іван Крип’якевич, Союзу Визволення України, леґіону УСС, молоді, окремих громадян. Майже в кожному номері тодішніх західноукраїнських газет за 1916–1918 рр. публікувалися списки жертводавців на волинські школи. Пожертви йшли як у вигляді грошей, так і підручників, навчального приладдя, особистих зголошень до праці на Волині [227] . Тільки від 1 лютого до 31 грудня 1916 р. в Галичині було зібрано понад 32 000 крон для відкриття шкіл на Волині. За перших півроку туди було відправлено більше 3000 підручників і близько 1000 книг для бібліотек [228] . Таким чином західноукраїнське суспільство прагнуло допомогти національно-культурному відродженню Волині. Один із чільних діячів СВУ Андрій Жук у листі до четаря Миколи Саєвича від 1 травня 1916 р. писав із цього приводу: «З тим більшим завзяттям маємо в тім напрямі працювати і тут ваша робота, коли й далі йтиме як дотепер, найдеться серед найкращих сторінок літопису наших спільних змагань в ім'я визволення України. Передайте поклін всім браттям-волинянам, що йдуть Вам на руку і тим галичанам, що Вам помагають, а Союз все стояв і стоїть до помочі, що є в його силі і змозі» [229] .

Віддаючи левову частку своїх сил і часу на організацію шкіл, УСС, однак, не обмежували свою діяльність на волинських землях одним тільки шкільництвом. Вони також багато працювали й серед дорослого мiсцевого населення: проводили рiзноманiтнi освiдомлюючi заходи, в тому числі спільно з волинською дітворою, пропагували свої iдеї, засновували читальнi, роздавали книжки і часописи [230] . Окремі стрільці займалися дослідженням народної архітектури, пам’яток старовини, збирали фольклор волинського краю [231] . У 1917 р. заходом i коштом Володимир-Волинського комiсарiату УСС було видано «Український православний календар для Волинi на 1917 р.» [232] , де вмiщенi статтi iсторико-нацiональної тематики. Був також намiр видавати «Волинський альманах» [233] , котрий поклав би початок українському лiтературному рухові на Волинi. Але ця справа, як i спроби стрiлецтва вiдкрити у Володимирi-Волинському українську гiмназiю [234] , наштовхнулася на непереборний опiр влади.

Важливе місце у національно-культурній праці на Волині УСС відводили церковним справам, оскільки в роки Першої світової війни ситуація ускладнилася тим, що майже все православне духовенство під час відступу російського війська евакуювали вглиб Російської імперії [235] . Тому, щоб задовольнити свої релігійні потреби, наприклад, для великодньої сповіді, волиняни нерідко зверталися до римо-католицького ксьондза [236] . Прагнучи допомогти місцевому населенню, стрільці шукали виходу з непростої ситуації. Зокрема, комісар УСС у Володимирі четар Саєвич писав: «В справі церковній віднісся до Гр. ор. Ординаріяту в Чернівцях на руки о. Василька (пересилаючи подання з підписами селян) з просьбою о приділення на округ володимирський хотяй трьох православних священників, але сьвідомих, додаючи що селяни не маючи спромоги заспокоїти своїх потреб церковних — ходять до костелів, там і сповідаються, а деякі переходять на римо-католицизм» [237] . З проханням про необхідність задоволення релігійних потреб українців Волині до австрійської військової влади звертався і комісар УСС у Ковелі сотник Вітовський. Підкреслюючи глибоку релігійність місцевих мешканців, він зазначав: «Я пересвідчений, що тою малою прислугою позискається населенє цілковито» [238] . Чимало зусиль докладали УСС також для захисту православних храмів від сваволі і плюндрувань — як з боку австрійського війська, що нерідко використовувало їх під склади, так і польських леґіоністів, котрі силоміць навертали православні храми у католицькі костели [239] .

Побачивши життя волинських українців, пізнавши їх тяжке існування, стрільці пройнялися до них щирим співчуттям і симпатією. Так, у вересні 1916 р. один зі стрілецьких старшин писав до Івана Крип’якевича: «А що то за гарна душа тутешнього мужика!.. Але треба відчути його душу, треба його думками думати... Дивишся на їхню теперішню нужду, то мимоволі жаль збирає чоловіка, — він не має вже нічого, тільки своє «я» — наболілу душу і нужду, — але терпить... А хто з ним щиро поговорить, порадить, хто з ним обійдеться як з людиною... — то дяка кінця не має...» [240] . Щоб хоч трохи допомогти волинським братам у їх непростому житті, УСС, помимо культурно-просвітницької роботи, намагалися при будь-якiй нагодi взяти волинян пiд захист вiд насильств вiйськових команд, давали необхiднi поради, писали селянам рiзноманiтнi прохання, скарги тощо [241] . Зокрема, УСС Іван Верб’яний, який учителював в селі Бискупичі Шляхетські, в 1917 р. повідомляв, що тільки за березень допоміг селянам написати понад 50 різних прохань до влади [242] . А деякі стрілецькі старшини, усвідомлюючи, що окупація Волині союзницькими військами може бути тимчасовою, використовували кожну нагоду, щоб повернути додому і не наражати на небезпеку з боку російської влади тих волинських хлопців, які пішли добровольцями до леґіону УСС, та їх сім’ї [243] .

Як результат, симпатiї населення до стрiлецтва росли дуже швидко, i вже незабаром воно здобуло у нього довiр’я та пошану. Були дні, коли двері стрілецьких комісаріатів не зачинялися. Заходили сюди, бо пішла чутка, що «тут є свої люди, що вміють порадити та поданє до властий написати; тут можна було прочитати або й даром дістати часопись або книжку, тут можна було й дещо цікавого почути» [244] . Українських вояків запрошували всюди, де лише для цього була нагода: «в гостину, на забави, а навіть у куми» [245] . Але головним було те, що діти полюбили своїх стрілецьких учителів і, мабуть, не було випадку, щоб якась дитина шкільного віку не ходила до школи, хоч ніяких зобов’язуючих приписів щодо цього тоді не було. «Мимо нужди, голоду та холоду лавою горнулися діти до рідної школи, — писав четар Микола Саєвич, — а своїх вчителів-стрільців та вчительок ставили на рівні з рідними батьками та матерями. І хоч як пригнітаюче вражіння робила воєнна Волинь, хоч як краялося у груди на вид зруйнованих господарством та бур'яном зарослих нив — наші рідні школи завжди були тим цілющим бальзамом, що не давали ні на мить зневірятися та падати на духові» [246] .

Та недовго довелося перебувати УСС на Волинi — у квiтнi-липнi 1917 р. за наказом австрiйського командування основна частина їх змушена була залишити цей край (зосталися лише кiлька стрiльцiв, якi вчителювали тут до весни 1918 р.) [247] . Очевидно, що в цій справі не обійшлося без деяких впливових польських кіл, що вважали волинські землі своєю історичною територією і дуже неприхильно спостерігали за тією працею, яку вели там УСС. Свідченням цього є їхні дії після стрілецького відходу з Волині, спрямовані на обмеження національних здобутків українства та українського шкільництва [248] . I все ж праця невеликої групи УСС, якi близько двох рокiв перебували на Волинi, дала позитивнi результати. Успiхом було вже те, що вперше за довгий час на волинських землях постали українськi школи, де дiти отримали змогу навчатися рiдною мовою і дiзнатися правдиву iсторiю свого народу. Одна з волинських учительок згодом писала до Українських Січових Стрільців: «Нехай мені, що стояла найблизше шкільної дітвори, що мала змогу пізнати її почування, вільно буде її іменем зложити Вам сею дорогою щиру подяку — як щире серденько дитини, за ваші ревні старання коло Рідної Школи. Ви були першими воскрисителями рідного слова і будівничими рідної школи на волинській Україні» [249] .

Перебування УСС на Волині істотно вплинуло також на пробудження національної свідомості місцевого населення. Передусім значним досягненням став початок усвiдомлення — як волинянами, так i галичанами — спільностi своєї iсторичної долi й тих завдань, що постали перед ними, і вирiшити які було можливо тiльки спiльними зусиллями. Один із волинських селян, звертаючись до УСС, зазначав з цього приводу: «Запевніть нас, Що Москаль вже туди не вернеться, або що не буде знущатися над нами, тоді ми навіть з жінками виступимо проти його. Коби то Українці з обох сторін були вільні, то ми б знали, що нам робити...» [250] . Чимало місцевих українців, залучених стрільцями до національної справи, згодом стали активними учасниками українського руху. Невипадковим, мабуть, у цьому зв`язку є і той факт, що в роки Другої світової війни саме на Волині зародилася Українська Повстанська Армія.

Ще одним мiсцем, де Українські Січові Стрільці розвинули iнтенсивну просвiтньо-культурницьку роботу, стала Надднiпрянська Україна. Основнi сили леґіону прибули сюди на запрошення Центральної Ради, щоб допомогти звільнити українські землі від більшовиків, у березнi, а Кiш i Вишкiл — у червнi 1918 р. (разом iз ними таємно прибули й деякi українцi, котрi перебували в австрiйському полонi [251] ). Розпочавши свій шлях від Збруча, вони пішки через Кам’янець, Дунаївці, Ушицю, Жмеренку дійшли до Тульчина і Вапнярки, звідки 17 березня залізницею перебралися до Одеси, а звідти, після тижневого побуту, — в Херсон. Погостювавши кілька днів у Херсоні, УСС десь 8-10 квітня вирушили до Олександрівська, де перебували майже два місяці (по одній стрілецькій сотні в цей час знаходилися в Нікополі та Катеринославі). 10 червня леґіон УСС був перекинутий в околиці Єлизаветграду. Сюди ж у середині червня з Галичини прибули Кіш і Вишкіл. Тут вони і залишилися до кінця свого побуту у Великій Україні.

За весь час свого iснування стрiлецтво не вiдчувало такого душевного пiднесення i такої радостi, як у момент вступу на землi, де здiйснювалися iдеали, за якi воно боролося вже четвертий рiк, де будувалася власна Українська держава. Однак невдовзi до початкового стрiлецького захоплення та ейфорiї додалася значна частка розчарування. Вже першi зустрiчi й розмови з мiсцевим селянством показали, що воно дуже часто було позбавлене нацiональної свiдомостi, а всi його iнтереси зводилися здебiльшого до матерiальних справ і розподiлу землi. У багатьох подiльських селах були помiтнi наслiдки бiльшовицької агiтацiї. Розмови про вiддiлення вiд Московщини і будiвництво самостiйної держави, про навчання в школах рiдною мовою і таке iнше не викликали в селян жодного зацiкавлення [252] . Не кращим, а нерідко йгіршим, було становище в мiстах. Тiльки поодинокi українцi цiкавилися полiтичним становищем України й активно виступали за її самостiйнiсть.

Необхiдна була тривала систематична i цiлеспрямована праця, щоб пiднести нацiонально-полiтичну свiдомiсть українських громадян та органiзувати їх навколо самостiйницько-соборницької iдеї. Тому УСС, у силу своїх можливостей, взялися допомогти молодiй державi в тiй справi (методику подiбної дiяльностi опрацював пiдхорунжий Осип Назарук у спецiальнiй «Iнструкцiї для УСС, що їдуть на Україну» [253] ). З цього приводу в заявi стрiлецьких старшин з нагоди чотириріччя леґіону УСС вiд 1 серпня 1918 р. зазначалося: «На святiй, перепоєнiй кров’ю Українськiй Землi стоїмо нинi з незламною постановою бути сторожами Української Державности, пiсля сил наших поглиблювати нацiональну свiдомiсть Українських мас i скувати їх незламною — сильнiшою вiд партiйних рiзниць — волею удержати серед днiв свiтової хуртовини непохитно прапор Самостiйної України» [254] .

Головне завдання, яке австрiйське вiйськове командування поставило перед УСС, полягало в тому, щоб вони проводили сприятливу для Австрiї пропаганду серед мiсцевого населення. Для його здiйснення було наказано вибрати з леґіону найкращих стрiльцiв, створити з них спецiальнi групи i послати їх у села попереду наступаючого вiйська. Цією сотнею командував сотник Дмитро Вітовський, а четами хорунжі Іван Біляч, Володимир Калина, Василь Верховий і підхорунжий Михайло Романюк. З тією ж метою чету підхорунжого Дмитра Паліїва було підпорядковано полковникові Мирону Тарнавському, котрий був референтом українських справ при австрійському командуванні в Жмеринці [255] . Не допускаючи й думки про якусь австрофiльську агiтацiю, стрiльцi вирiшили використати цю нагоду для поширення серед зневiреного українства iдеї національної державностi.

Практично весь стрiлецький леґіон перетворився у формацiю, яка дiяла не як вiйськова одиниця (бiльшовики тодi вiдступали, майже не чинячи збройного спротиву), а головним чином як полiтична група. Щоденні нічліги й короткі постої під час подорожі давали УСС можливість ближче познайомитися з наддніпрянцями та глибше зрозуміти їхні проблеми. Спілкуючись зі своїми співрозмовниками, стрільці виступали передусім як українські державники, пояснювали їм значення самостійності України, знайомили їх з політикою Центральної Ради, розповідали про становище Галичини і її прагнення, а також про свій леґіон та його мету [256] . Навіть свій транспорт стрільці використовували як наочну агітацію за українську самостійність, прикрашаючи його жовто-блакитними прапорами і цитатами з Шевченкового «Кобзарая», як: «Вставайте, кайдани порвіте», «Борітеся — поборете» та іншими [257] . Олександр Доценко — підполковник армiї УНР, ад’ютант Головного отамана Симона Петлюри, а згодом iсторик визвольних змагань, зазначав з цього приводу, що кожна хата, де розташовувалися Українські Січові Стрільці, перетворювалася у «нацiонально-освiдомлюючу формацiю» [258] . «За 4 місяці пробування січовиків на Україні, — писала в спогадах дружина Івана Карпенка-Карого Софія Тобілевич, — ми всі бачили не буденних людей, а якихось казкових лицарів, що задля високої ідеї життя кладуть у жертву. Ми бачили всі можливі заходи, щоб народ збудити з вікового, кам’яного сну, щоб затлити в ньому вогник самосвідомості, національного й людського чуття» [259] .

Стрiльцi використовували будь-яку нагоду, щоб налагодити зв’язки й активiзувати дiяльність мiсцевих культурно-просвiтницьких iнституцiй, які могли б стати своєрiдними центрами нацiонального життя. Так, їм вистачило кількох днів перебування в Херсоні, щоб знайти й ознайомитися з роботою місцевого товариства «Просвіта». А вже в Олександрівську знайомство з «Просвітою» переросло в тривалу і плідну співпрацю, наслідком якої стало тісніше зближення галичан і наддніпрянців, зовнішнє зукраїнізування міста і поповнення бібліотеки «Просвіти» низкою галицьких видань [260] . Активну допомогу УСС також надавали редакціям українських газет. Зокрема, для підтримки новозаснованого одеського тижневика «Вільне життя» вони передали багато галицьких газет та журналів. В Олександрівську, при сприянні стрілецтва, засновано перший у місті український часопис «Січ». У його редакції якийсь час працював підхорунжий УСС Мирон Заклинський [261] . Подібне співробітництво було характерним і для інших місць.