Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Одного разу мене покарав командир, бо я замість відпочинку перевіряв пости. Таке виховання було закладено і в школі, і в усіх військових навчальних закладах. Я думав, що краще я не відпочину, але зроблю все, щоб особовий склад залишився живим.

У нас були люди з різних регіонів України, зокрема були місцеві — з Горлівки, з Красного Луча, з Луганська. Хлопці — молодці, виконували всі завдання.

Був, щоправда, один момент, коли під час перемир’я проходив по залізниці потяг, і ми побачили, що везуть прикриті установки «град». І відбулася дискусія, чи треба стріляти. Один з офіцерів сказав: «Як можна? У мене батько там, на тій території». Але коли після Різдва почалися бойові дії, вже ніхто не сумнівався. Такий факт мав місце, тому що це життя і його не вдасться переписати.

«Значення аеропорту було перш за все виховним»

— Мені довелося багато часу служити на аеродромах наших повітряних сил, і я є фахівцем у цій галузі. Думаю, що в ситуації, яка склалася, про перельоти чи посадки літаків у Донецькому аеропорту не йшлося. Навіть не можу сказати, чи був аеропорт потрібний для політичних якихось цілей.

Очевидно, що захист аеропорту відіграв велику морально-психологічну роль. Він був важливим передусім для всіх військових, які його обороняли.

Тепер захист Донецького аеропорту є виховним, патріотичним прикладом для військовослужбовців, для молодого покоління, для усього народу України. Захист аеропорту має таке ж значення, яке мала оборона Брестської фортеці.

У військовому плані, якщо порівняти наші втрати безпосередньо в аеропорту та втрати, яких зазнав противник під час атак, то це велика різниця. Ворог втратив більше на кілька порядків — і техніки, і особового складу.

Аеропорт відіграв свою роль, і сенсу обороняти його далі вже не було. Як сказали у фільмі: «Люди витримали, не витримав бетон».

Навіть після того, як українські військові відступили з термінала, інтенсивність атак на наші позиції не впала. Наприклад, 2 лютого нас дуже серйозно обстріляли — більше тисячі снарядів упало.

Мені не соромно дивитися в очі своїм рідним і товаришам

— Я відправляв людей у бій і розумів, що вони можуть не повернутися. Я пам’ятаю, як командир нашого танка — зараз він полковник, — підбігає і каже: «“Німець”, уточни завдання». Це під зливою куль, під вибухами. І я дивлюся йому в очі, і у мене з’являється думка, що він може не повернутися, адже на нашій позиції тоді гинули цілі екіпажі в танках. Але вони відправилися на завдання, відпрацювали чудово і повернулися.

Я дякую Богу, що повернувся живим і здоровим. Не соромно мені дивитися в очі своїм командирам, викладачам, батькам і близьким, сім’ї, підлеглим.

Взагалі я вдячний Богові, що на фронті мені пощастило виконувати завдання під керівництвом мого командира полковника Олександра Турінського. Це командир і людина з великої літери. Крім того, вдячний усьому колективу загону. Це справжні бійці, справжні патріоти України, в їхніх грудях б’ються серця незламних з силою нескорених.

Дитячі малюнки для вояків. Фото: полковник Павло Свадовський

Навіть не знаю, кого хтілось би відзначити, але на думку одразу приходять бійці загону: «Механік», «Жора», «Ліберієць», «Філін», «Санич», «Яцик», «Кацап», «Добрий», «Халк», «Фаза», «Стрєлок», «Антаріо», «Дєд», «Стах», «Барс», «Боцман», «Абрек», «Укроп», «Форум», «Клім» та ін. Усіх не перерахуєш, бо весь загін, усі бійці варті, щоб їх згадали. Вони справжні герої.

У мене спочатку не було бажання повертатися на фронт. Думав: «Повернувся живим, і добре». А зараз відчуваю, що, можливо, повернуся. Треба обстежитися, бо дуже голова болить і трохи впав зір. Мабуть, через нерви.

Коли їхав додому, я думав, як відповідати, коли мене запитає, наприклад, син: «Тату, а ти вбивав?» Пригадував наші історії, як ветерана Другої світової війни онук питає: «А ти людей вбивав?», а той відповідає: «Я не людей убивав, а фашистів». Але такого питання не було.

Я є людиною віруючою і кожного разу, коли йду до церкви, прошу Бога простити мене, солдата.

І я вдячний долі, що на війні познайомився зі справжніми воїнами. Мені довелося брати участь у боях пліч-о-пліч з відважними бійцями високомобільних десантних та механізованих військ. На війні я знайшов багато друзів, справжніх чоловіків, побратимів. Це дружба назавжди.