Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

— Коли мене вивезли з Донецького аеропорту і я вже був тут, удома, в обласній лікарні, я був на багатьох не те що злий. Мені хотілося багатьом виставити претензії. Потім пройшов час, я заспокоївся і зрозумів, що так повинно було бути. Я ніколи нікому не буду дорікати за ту ситуацію. Давайте будемо чесними: ми знали, куди йшли. Так, смерть — це дуже страшно. Але це війна, ми повинні це розуміти. Це не антитерористична операція — це війна.

Мене запитують: ну як вам там, на війні? Я відповідаю досить-таки просто: «Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу». Це і є твоя робота в цей момент життя.

У кожної людини свій страх. І якщо брати мене, то я подумав, що це може бути «все», коли танки обстрілювали вежу й почали зсуватися стіни. Ми тоді всі це зрозуміли. Але сталося по-іншому, ми всі звідти вийшли.

Там тоді здебільшого були всі наші — черкасці, нормальні, адекватні хлопці.

«Дещо змінити хід війни можна було ще в грудні»

— Неправильно говорити, що не потрібно було утримувати Донецький аеро­порт. Можна сказати по-іншому: треба було вести суттєві військові дії до серпня. Ось тоді все це можна було «закрити». Давайте будемо справедливими й чесними: ну не буває такого, щоб воювати-воювати і не мати втрат. Такого не буває навіть у жодному сценарії, а тут реальна війна, снаряди й танки. Просто аеропорт потрібно було по-іншому захищати і бути більш дієвими.

Ще й проблема все-таки в нас самих, в українцях, бо ми все намагалися бути гуманними. Ті самі наші «батьки-командири» до останнього вірили, що будуть якісь перемовини, якесь перемир’я. Я вважаю, що навіть у грудні, до перемир’я, можна було дещо змінити хід війни. У нас тоді був і запал, і можливості інші.

«Ті, хто воює, здебільшого патріоти. Воюють не за гроші»

— Хотів би сказати загалом про всіх хлопців-побратимів, які пішли воювати і які воюють. Як би там не було, але здебільшого ці люди — патріоти. Ті, хто каже, що ми пішли за пільгами, за грошима, нічого не розуміють. Там є люди з вищою освітою, є мільйонери, є люди, у яких усе було.

У нас був знайомий Олександр, не з нашого підрозділу, так він корінний донеччанин. У мирний час у нього було все: квартира, машина, робота, багато дітей. Він мав повне право не йти в армію. Але він вивіз свою сім’ю у безпечне місце, а сам пішов воювати. Він не зійшовся з командирами у поглядах на ведення війни, написав заяву — бо має право як батько більше аніж трьох дітей, — звільнився і знову пішов у добровольчий батальйон. Можете уявити, як у людини, корінного донеччанина, боліла душа за те, що там відбувається.

Кожен виконує свій обов’язок, можливо, не завжди так, як він хотів би, але намагається все зробити так, як треба.

Утрата побратимів — це момент, який кожен переживає по-різному. Не хочу бути жорстоким, але якщо постійно переживати, плакати за побратимами, то робиш гірше собі й іншим. Краще перевести свій біль, цю енергію в потрібне русло: допомогти родині, поспілкуватися з сім’єю, зайнятися волонтерською діяльністю. Найголовніше — їх потрібно пам’ятати.

Страшно, коли товариш гине на твоїх очах. У цей момент головне повести себе правильно, а тоді усе стане на свої місця.

З нашого батальйону багато людей потрапило у полон у 20-тих числах січня. Мабуть, скажу про смерть Ігоря Брановицького. Ми з ним ходили в атаку, були на посту. А потім він пішов на аеропорт, а я пішов на вежу. У нього смерть була надзвичайно жорстока. Спочатку забили до смерті, а тоді пристрелили. Це негуманно, це не вписується в жодні правила ведення війни.

«Набагато болючіше здавати свою Батьківщину, аніж намагатися рятувати», — «Крим»

Іван на псевдо «Крим», командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1», був у Донецькому аеропорту наприкінці 2014 — на початку 2015 року. Він розповідає про те, як добровольці «підмінили» бійців 93-ї бригади на метеовежі, та про те, чому для нього війна розпочалася з Криму:

— Ми приїхали на метеостанцію на ротацію. Заміняли хлопців з нашого батальйону. Пробули там загалом два тижні — десь з 25 грудня по 7 січня.

На цій метеостанції такий огляд хороший, що все як на долоні видно — і вежу, і термінал, старий і новий, і пожежну частину між ними. Ми спостерігали бої — як сепари працювали одночасно й по вежі, і по терміналах. Як виїжджав танк і працював по терміналу. Було й так, що ми працювали по пожежній частині, по сепарах, які на той момент працювали по терміналу, а їхній танк бив по нас. Такий от трикутник.

Командир Кримської сотні в складі добровольчого батальйону «Дніпро-1» Іван (позивний «Крим»)

Нам доводилося і брати участь у боях, і спостерігати, як ідуть бої. В Інтернет заходиш, читаєш про «перемир’я» і в той самий момент бачиш, як іде бій на вежі чи в терміналі.

Коли ми там стояли, наша задача була утримувати вежу, відбивати диверсійні групи, які постійно намагалися зайти зліва-справа, з боку Спартака нас обійти, щоб зробити засідку. Ми мали відбивати їхні атаки і тримати цю геодезичну вежу, щоб можна було в будь-який момент скористатися цією дорогою, яка веде до злітної смуги.