Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

— Коли ще стояли в Дружківці, приходив мужик казав: «Прийдуть сепаратисти, я буду за них». А інші люди місцеві вночі нам приносили їсти. Ми створили українську спільноту й називали себе «бандерівці».

З Пісків практично нічого не залишилося, там руїна. А були багаті будинки, були хатки простіші, «Дім сонця» був з куполами. Люди повиїжджали. Коли ми були, може, ще п’ятеро-шестеро людей залишалося. Наші давали їм їсти, тушонкою ділилися.

Будь-який аеропорт — це стратегічний об’єкт. Будь-який літак може приймати. Простіше один літак відправити, ніж ешелонами завозити. Донецький аеропорт був один з найкращих в Європі, взльотка хороша. Коли ми виїжджали, взльотка стояла. Там 3 м бетону, падали міни, але навіть не було слідів. Літак сяде.

«В останні дні в Донецькому аеропорту літала смерть», — Олександр «Павук»

Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко з позивним «Павук», був останнім пораненим, якого вивезли з Донецького аеропорту. Обидві ротації він був на вежі й припускає, що це й врятувало йому життя. Ти­мошенко розповів про останні дні свого перебування в Донецькому аеропорту:

— У Донецькому аеропорту я був дві ротації: із 30 листопада по 12 грудня, а вдруге — з 16 по 19 січня 2015 року.

Перше перебування в аеропорту я б назвав «ротацією цікавості». Усі працювали як єдиний механізм, було спокійніше і певною мірою розмірено. Хоч нас постійно обстрілювали, було й багато так званих перемир’їв — від 15 хвилин до 2 годин.

Другу ротацію я б назвав «ротацією смерті». Якщо проаналізувати, то досі багато чого незрозуміло. Але це сталося — втратили Донецький аеропорт. Можливо, хтось думав, що після цього всі занепадуть духом. Насправді все було трошки не так, історія про це розповість. Особисто мені б хотілося, щоб із цього всього всі зробили висновки — і можновладці, і військові, і самі командири, і солдати. І більше цього не повторювалося.

Боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, черкасець Олександр Тимошенко, позивний «Павук»

Якщо когось звинувачувати чи ще щось… Особисто моя думка, що цього робити не потрібно, а треба просто зробити висновки. Уже все сталося. Давайте пробачимо один одного, зрозуміємо і будемо далі захищати країну.

Складнощі. Що таке на війні складнощі? У мене як таких їх не було. Я мав наказ і його виконував. Можливо, складнощі були більш глобальні — в озброєнні, у керуванні, у моральному духові.

Саму історію про початок захисту аеропорту я знаю з новин. Але хлопці, які були на ротації перед нами, коли розповідали і згадували, то в їхніх очах був не лише сум від втрат. Їм було дуже прикро, що все те, що було побудовано, уся та краса — її просто знищили. І ми думаємо, що летовище вже не відбудують — там уже аура не та.

«На вежі було більше шансів вижити, аніж у самому аеропорту»

— Я останній, кого 19 січня вивезли пораненого з Донецького аеропорту. В останні дні там просто літала смерть. Нас травили газом, а потім бойовики просили про перерву, щоб нібито забрати своїх поранених, і, як виявилося, у цей час заносили вибухівку. А потім уже прийшло 21—22 січня — вдалі дні для сепаратистів, для бойовиків.

Вигляд з диспетчерської вежі ДАП на околиці. Фото: Роман Трубін

Обидві свої ротації я був на вежі, що приблизно 300 м від самого термінала. Можливо, це й врятувало мені життя, і можна сказати, що нам набагато більше пощастило, ніж іншим. Коли ми йшли на свою ротацію, то друзі-товариші-побратими запитали мене: «Залишимося живі?» Я вежу дуже добре знав, тому відповів: «У нас набагато більше шансів вижити на вежі, ніж у тих, хто в самому аеропорту». Я знав, де потрібно зайняти оборону, розумів, де можна сховатися, тому, може, і мав таку упевненість.

«Бойовики забавлялися, розстрілюючи вежу з танка»

— Поранення я отримав під час обстрілу з танка. Це у їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й розряджатися у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали.

Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити — у середньому по 40 снарядів щодня! Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів.

Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає. Я коли почув, то сховався за ріг, але мене зачепило за руку осколком. Якоюсь мірою можна сказати, що це було по-дурному. Перед цим у нашого побратима було поранення, його забрали вночі. І наші перші слова були: «Не пощастило». Але коли нас залишилося четверо там, де повинно було бути мінімум дванадцятеро, ми зрозуміли, що ще невідомо, кому пощастило. Щоб не тримати інтригу, одразу скажу, що 22 січня хлопці — всі живі — вийшли з вежі. Ніхто не загинув.

Не знаю, можливо, ми дуже гаряче молилися й просили сили всевишні про захист. Але можна сказати одне: що в ті моменти, мабуть, прохання до Всевишнього найбільш щирі та чисті. І взагалі, я думаю, що люди, які пережили ці всі події й психічно витримали, будуть дуже чистими людьми. Ми їх скоро побачимо. Можливо, не зараз, не так швидко, але через три-чотири-п’ять років вони себе проявлять. У нас буде нова нація.

«Перший раз тобі цікаво, другий — страшно, а третій — ідеш як на роботу»