Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Аеропорт не здали, а відійшли максимум на кілометр»

— Війни тієї ніхто не хоче, бо то смерть. Із тої сторони біда, і з цієї, але захищати свою територію ми будемо, бо це вони до нас прийшли, а не ми до них. Тут усе ясно. У політику я не влажу — це не для мене. Треба захистити країну, а потім будемо думати, як далі жити.

Тут багато питань, чому така ситуація: довго тримали аеропорт і здали. То неправда, що здали, там не було вже де стояти, не те що за щось сховатися. Аеропорт відійшов їм метрів на 800, ну кілометр від сили. Неправда, що аеропорт лишили і вони там можуть робити що хочуть. Якщо будуть іти на штурм Пісків, їх будуть крити.

«Звичайні люди воюють проти спеців, справжньої армії», — Роман Трубін

Боєць 80-ї аеромобільної бригади Роман Трубін із позивним «Вінні-Пух» узимку 2014-го утримував вежу Донецького аеропорту. Він розповідає про «сафарі» бойовиків та героїзм звичайних людей у протистоянні зі спецами супротивника.

— Була мобілізація. Я сам прийшов у військкомат, а до того працював на будівництвах. Я би радий, щоб війна закінчилася, але якщо вона є, то що сидіти вдома? У декого на Закарпатті улюблена фраза: якщо прийдуть сюди, буду захищати. Люди не розуміють, що «якщо прийдуть сюди», то захищати вже нічого буде. Вони поняття не мають, що таке розруха, що таке розбиті міста. У телевізорі це одне, а коли ти бачиш це в реальності… Відчуття не з приємних.

Роман Трубін із позивним «Вінні-Пух» на бойовому посту вежі ДАП. Фото: Роман Трубін

«Наша влада реальним героям нічого не дає»

— Один раз на день мінімум був обстріл. Кожної неділі робилося так зване сафарі — полювання на нас за гроші. Стріляли переважно з готелю, «дальнобоями» (снайперські гвинтівки калібру 12,7), і танк стріляв.

Одного поранили, «Монгола», пішло по щоці, та лямку на бронежилеті розірвало, і контузило його. Наскільки знаю, платили за участь у такому п’ять тисяч доларів. Йдеш собі стріляєш, маєш визначений арсенал. Аж до того, що танк можна було взяти в оренду і стріляти.

Внутрішній двір біля диспетчерської вежі ДАП. Фото: Роман Трубін

Вежа перед нашим приїздом згоріла, і було лише три поверхи, решта вже завалено. Якби сепари знали, що там (на вежі) тільки чотири «автомати», то взяли б її у той же вечір. Правда, нам підвезли через ніч боєприпаси.

Найважче — коли когось ранять чи є проблеми, усе решта — дрібниці. Головне, щоб усі вижили. Наш батальйон зазнав значних втрат. Ранених дуже багато. Одного подавали на Героя, позивний «Псих». Молодий пацан, медик, ми з ним жили разом у палатці. Я б тій людині дав Героя і не тільки. Стільком поміг! «Псих» бігав без бронежилета, ранених витягував. Йому Героя не дали, а якомусь генералові, що сидів, штани протирав у бункері або ще десь, — дали.

Вигляд на вежу ДАП після її обвалу. Фото: Роман Трубін

Наша влада реальним героям нічого не дає. От «Колюня» з 93-ї — ви­йшов з «іловайського котла», воював на вежі, двічі заїжджав в аеропорт, а третій раз заїхав і загинув.

Ви собі навіть не уявляєте: звичайні люди воюють проти спеців, справжньої армії! Той медиком був, той фермерством займався.

У мене розчарування одне — у нашому командуванні. За пацанів я впевнений, а у владі й командуванні ніхто не впевнений. Хто там був, той мене зрозуміє.

Бойовий пост захисників вежі ДАП. Фото: Роман Трубін

Страшно там завжди. Хто не боїться, той мертвий або дурний. Страх включає інстинкт самозбереження. Головне, щоб не було паніки, а так, у принципі, ми можемо дати гідну відсіч. І росіяни в тому вже переконалися, адже там була реальна російська армія, кадирівці й казаки.

«Уся кава пішла на термінал, а нам уся вода прийшла»

— Була в нас хохма з кавою... «Уся кава пішла на термінал, а нам уся вода прийшла». Хлопці там без води сидять, а ми — без кави. Я давай сух­паї розривати й шукати каву. Знайшов, тільки нагріли — і почався обстріл. Так і кави не попили.

І приємне було. «Дєд» одного разу подарунки відкриває, а там малюнок і записка від дівчинки: «Передзвони мені, будь ласка». «Дєд» бере і дзвонить. Піднімає дитина, і «Дєд» каже: «Добрий день, ми отримали ваш подарунок. Є хтось із батьків? Дай мамі, я хочу подякувати». «Дєд» подякував, мама в шоці, адже ми з вежі Донецького аеропорту дзвонимо! Кажемо, дайте ще дівчинці трубку, а мама: «Вона не може говорити, вона плаче». Батько на другий день передзвонив, подякував.

Напис, який зробили вояки, коли залишали вежу ДАП. Фото: Роман Трубін

«Ми називали себе “бандерівцями”»