Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Аеропорт утримували з власної волі не кіборги, а звичайні люди»

— Захисників Донецького аеропорту спершу росіяни, а потім донбаські сепаратисти назвали кіборгами. Насправді ж це звичайні люди, просто надзвичайно сильні духом і дуже патріотично налаштовані.

До цього порівняння чи назви — кіборги — я скептично ставлюся. Там були звичайні люди. Але люди, які прийшли туди з власної волі. Усі, хто там був, були добровольцями, бо самі визвалися поїхати в аеропорт.

Я не кадровий військовий, ми там були як добровольче угрупування, не маючи офіційного статусу, але навіть військові, навіть ті, хто міг формально отримувати накази, вони їхали в аеропорт на ротацію не з примусу, а свідомо.

Там були і мобілізовані, і кадрові військові, і бійці добровольчих підрозділів, але більшість із них, навіть не дуже уявляючи, що там реально відбувається, вирішили для себе, що хочуть туди потрапити й воювати проти бойовиків і російських кадрових військових.

Підготовлений до бою запас гранатометів всередині нового термінала. Фото: Микола Тихонов

Для мене взагалі Донецький аеропорт став більше навіть символом відтворення наших славних військових традицій, — можливо, іще козацьких. І там я переконався, що дійсно «козацькому роду нема переводу». Ті, хто пройшов через Донецький аеропорт, ніби пройшли таке метафізичне перетворення. Вони зрозуміли, що ми можемо оборонятися і перемагати.

«В аеропорту люди діяли, перемагаючи страх»

— Звісно, було б неправдою, якби я сказав, що не було такого, коли боявся, чи не було ніяких ситуацій, про які не хочеться згадувати. Страх був, але в якийсь момент, до мене це прийшло на третій день, — усвідомлюєш, що нічого не зміниться на краще від того, буде людина боятися чи не буде, тож треба діяти. І люди діяли!

Стан металевих конструкцій свідчить про щільність вогню, який вівся по кіборгах. Фото: Микола Тихонов

І, до речі, що я помітив: на війні немає атеїстів, як це не дивно. З нами був військовий капелан, розмови ми з ним вели різні. Пригадую, коли ми на посту сиділи, то почали говорити, хто які любить опери. Я сказав, що «Тоску» люблю, це моя найулюбленіша італійська опера. А він якісь інші опери назвав. Ми й про книжки говорили. Наш капелан виявився поціновувачем фантастики, зокрема Роджера Желязни «Князь світла». Я теж дуже люблю саме цю книжку.

Узагалі, там абсолютно різні люди зібралися і за фахом, і за освітою, але мова, смаки, різниця в освіті нас не розділяла. Переважно ми говорили російською мовою, але ми були свідомі того, що ми тут за Україну, її народ, мову й культуру, і більшість з нас готові були вистояти й перемогти чи то всі разом загинути.

Щоб не було протягів, прострелені витяжні труби заклеювали скетчем. Фото: Микола Тихонов

От, наприклад, героїчний хлопець з позивним «Борода». Він з 93-ї окремої механізованої бригади, а ми були як добровольці відряджені до 93-ї бригади. Коли була ротація і ми поїхали з аеропорту, то «Борода» свідомо там залишився, хоч мав повне право поїхати. Він залишився ще на одну ротацію, щоб навчити новачків, які приїдуть. Він сказав: «Я досвідчений воїн, і при нинішньому загостренні протистояння якщо заїдуть хлопці, то хто їм більше допоможе, ніж я?» («Борода» потрапив у полон і в середині лютого був звільнений. — Ред.)

Перший поверх нового термінала. Фото: Микола Тихонов

«На новорічні свята вода замерзла. Ми робили фугаси»

— На новорічні свята замерзла вода, і ми її не могли довго розтопити. Спали ми в перервах між обстрілами просто біля стін, точніше, біля того, що від стін залишилося. Вони були пошматовані снарядами і кулями, вітер з морозом гуляв і свистів.

Замерзла вода. Фото: Микола Тихонов

Я стояв на позиції «Їжачки». Ми працювали в саперно-стрілецькому напрямі, тобто підривали у випадку штурму противника мінні поля і блокували вихід з підвалу, де бігали сепаратисти. Саперну спеціальність я, до речі, уже в аеропорту опановував. На Новий рік допомагав саперам, ми робили фугаси з протитанкових мін, з’єднували їх по дві й опускали в підвал, закидали розташовані там російсько-сепаратистські групи.

Про командирів і генералів

— Коли я тільки потрапив у новий термінал Донецького аеропорту, то мене здивувало, що нами командував солдат. На жаль, цей героїчний хлопець загинув. То була його друга ротація в аеропорту. І коли його запитали, де ж офіцер, він відповів, що формально мав бути офіцер, лейтенант, але він, щоб не їхати в аеропорт, сам себе поранив. Можливо, це й на краще. За таких обставин з’являються люди, які готові взяти на себе відповідальність та знають, що робити. Той солдат міг би дати фору багатьом офіцерам.

А взагалі, тоді командиром був капітан Збройних сил України Олександр Скиба, я його добре знаю. Він контролював оборону повністю. Чим ближче до передової, тим нижчі чини і менше офіцерів та командирів. Реальним керуванням займалися люди, яким довіряли.

Церква і кладовище, звідки противник вів найщільніший вогонь (позначені червоною стрілкою). Фото: Микола Тихонов

Узагалі, я теж лейтенант формально, я закінчив військову кафедру. Тож коли потрапив наприкінці листопада в Піски, мене призначили очолити бійців. Але я розумів, що не маю військового досвіду. Я — радіоінженер, зв’язківець, тому сказав, що буду робити те, що справді вмію. А безпосереднім командуванням і керівництвом буде займатися хлопець, який хоч і набагато молодший за мене, але більш досвідчений тактик, мій друг.

Після аеропорту ми маємо «касту» офіцерів, які не мають високих чинів, але довели свою професійність у найважчих випробуваннях. І це не тільки офіцери, а й представники сержантського складу, бійці, які здатні виконувати офіцерські функції, їх і треба призначати командирами.

Було б добре надавати більш широку відповідальність офіцерам, які набули бойового досвіду і довели, що здатні правильно командувати. А так у нас є багато офіцерів, високих чинів, полковників, які фактично нічого не роблять і не здатні щось робити. Є запитання й до Генерального штабу. А що казати про тих найвищих чинів, які 23 роки знищували цю армію, а тепер вдають, що вони нею керують! А є ж і прямі агенти Кремля.