Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Основна бойова позиція підрозділу Миколи Тихонова. Далі за нею — старий термінал і ворог. Фото: Микола Тихонов

От я вам наведу один дуже показовий приклад. Начебто непоганий офіцер, лейтенант, який тільки підійшов до виконання обов’язків, потрапивши під ворожий вогонь, не зміг себе опанувати, а відповідно і керувати, тому був відсторонений від офіцерських обов’язків. У цьому випадку причиною був страх. Людина іноді не знає межі того, що може виконати, а що не може, поки не потрапить в екстремальну ситуацію. І вже в цій ситуації проявляється здатність діяти адекватно в стресових умовах.

Був випадок, коли до нас приїхав зі штабу АТО полковник з інспекцією. Під’їхавши до Пісків, він сказав: «А тут що, стріляють?» Ми відповіли, що так. І тоді цей полковник сказав: «Та у вас іще все нормально, розвертаємося і їдемо далі». Були й такі випадки… Не вірю, що з тих 60 тисяч осіб, які за статистикою становлять нашу армію, не можна відібрати адекватних людей, здатних замінити штабних полковників, офіцерів, які ніколи в житті цю війну не бачили, а, навпаки, обкрадали армію.

Микола Тихонов з котом на прізвисько Сепар, який жив разом із кіборгами під обстрілами. Фото: Микола Тихонов

Щодо Донецького аеропорту багато питань. Наприклад, чому Віктор Муженко приїхав у Водяне, відсторонив керівництво 93-ї бригади від керування операцією в аеропорту і сам почав керувати, не розуміючи навіть місцевості, на якій проводять операцію?! У результаті поклав багато хлопців, багато потрапило в полон.

Можна було відвести бійців з позицій нового термінала або робити наступальну операцію. Якщо він керує Генштабом, то нехай не втручається в оперативну діяльність та не береться за вузьку ділянку порівняно з усім фронтом, таку як Донецький аеропорт. Просто подія була розкручена і він хотів пропіаритися та заробити певні репутаційні бали.

Треба виявляти ці помилки не для того, щоб когось покарати, а для того, щоб змінювалась якість керівництва.

Офіцер має бути вольовою, сміливою людиною, вимогливою до себе. Я бачив, як офіцери панікували. Це, напевне, найстрашніше, що може бути: безлад в радіо­ефірі, крики, розгубленість. Навіть у найкритичніший момент, якщо зберігати спокій і ясність дій, то можна вийти практично з будь-якої ситуації з мінімальними втратами, а з панікою можна втрапити в халепу там, де її і близько не передбачається.

Недаремно ж кажуть, що офіцер, який втікає у час війни, під час боїв викликає паніку, а у мирний час — сміх. Саме страх і паніка є найбільш заразними, вони дуже відчуваються.

У Донецькому аеропорту мені теж було дуже страшно, але не можна цього показувати. Ми не маємо права демонструвати один перед одним страх. У найважчі моменти потрібно підтримувати і жартом, і посмішкою. Коли людина випромінює впевненість, то і всім іншим відповідно набагато легше.

Дорога додому. 6 січня 2015 року. Фото: Микола Тихонов

Про статус для добровольців

— Я після прибуття із зони АТО прийшов у військкомат, зробив доповідь військовому комісару, що я, такий-то, був там. Він вислухав і подякував. До честі нашого військового комісара (Оболонського району міста Києва. — Ред.), він знав, де ми перебуваємо, і навіть допомагав нам, добровольцям, матеріально.

Але він сказав: «Ви розумієте, що законних підстав щодо вас немає». У них, мовляв, немає підстав визнати добровольців учасниками військових дій, допоки вони не перейдуть у підпорядкування Міністерства оборони, а дехто перейшов у підпорядкування Національної гвардії, тобто МВС. Закон кваліфікує добровольців як членів угруповань, які мають зброю.

Ми з хлопцями жартували на цю тему, що нас можуть кваліфікувати як звичайне злочинне озброєне угруповання, тому що захищаємо Україну без статусу. З тих розмов, які я чув від військових, котрі перебували в аеропорту, то в них це простіше: вони за наказом виїжджають на певну ділянку зіткнення, отримують статус учасника військових дій. Там у них є певні пільги, наскільки я знаю, по комунальній оплаті й у випадку поранення їм надають допомогу. Добровольці нічого цього не мали і не мають. Ми думали про шлях, яким чином бійці добровольчих батальйонів могли б довести свою участь у бойових діях, і дійшли висновку, що через суд. Маємо, мабуть, готувати позови до суду, і суд має визнати факт нашого перебування на фронті.

«Війна за домовленостями — це ганьба. Нас пропускали як мішені», — «Шерлок»

Сапер «Шерлок» у Донецькому аеропорту перебував з 30 грудня по 15 січня. Кіборг розповів Радіо Свобода про московський та вологодський акцент бойовиків, про штурм нового термінала, про бойові пости і своє поранення, про побут кіборгів і волонтерську допомогу.

— Хтось зверху домовився з сепаратистами, щоб ротації проходили без втрат. Але війна за домовленостями — це ганьба. Дорогою до аеропорту нас супроводжувала бронетехніка сепаратистів, колону зупинили на мосту, почався обшук. За домовленістю нам дозволялося мати три порожніх магазини і один заряджений. Усе, більше нічого. Усі щось ховали — хто гранати, хто патрони. Ми з хлопцями зашивали в бушлат детонатори.

Сапер із позивним «Шерлок»

Накази з класичним московським акцентом віддавав військовий, у нього був значок «Поліція ДНР», але він такий же донеччанин, як я — балерина. Хлопчина, мало не школяр, поплескав мене по руках, по ногах і нічого не знайшов. Бронетехніка сепаратистів супроводжувала нас до самого аеропорту. Біля нового термінала нам дали півгодини на розвантаження, ну а потім уже почалися обстріли.

Коли ми заїхали, нам показали штаб. Він же був і спальнею. Бетонна підлога, кілька брудних картонок, якийсь старезний каремат. Людина може до всього звикнути, якщо відступати нікуди. Ми контролювали новий термінал, а в старому і всіх прилеглих будівлях були сепаратисти. Вони стрельнуть — ми у відповідь, так тривало цілодобово й безперервно. І в новому терміналі, і на вежі, яку завалили 13 січня, знаходилися наші коригувальники, от вони нам дуже допомагали. Коли сепаратисти починали нахабніти й підходили ближче до нового термінала, нам на допомогу приходила українська артилерія.

«У нас був свій пост — пост “Їжаків”»

— До аеропорту разом зі мною приїхали ще двоє моїх товаришів — саперів. У нас був свій пост — пост «їжаків», чомусь так називають саперів. Навіть у спальні на стіні великими літерами було написано: «Тут сплять “їжаки”, — і стрілками позначено місця.

На посту був пульт, так зване кероване мінне поле, на лініях встановлено міни. Якщо ворог йде в наступ, ми натискаємо кнопку і ліквідуємо його. Наш пост називали «Рикошетним». Є такий заряд для підствольного гранатомета — «стрибунець», при пострілі він робив перше торкання — рикошет об щось тверде, а друге — то вже вибух. Сепаратисти стріляли то від колон, то від стелі, аби заряд у будову потрапив. Розривними патронами стріляли, запальними теж стріляли. Знімаєш після зміни бронежилет, а з нього осколки сипляться, усе, що зверху нападало.