Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Після Іловайська ми вже розуміли, як ризикуємо через “домовленості”»

— Нас повинні були забрати зранку, але не змогли домовитись про коридор. Приїхали за нами, коли вже темніло. Домовились із сепаратистами, що ми виїжджатимемо з одним зарядженим магазином в автоматі, тобто 30 патронів. Усі інші магазини повинні були бути пустими. У мене було два магазини від БПК по 45 патронів, то я поділився з другом. Вивозили нас у супроводі двох машин ОБСЄ — трьома «КамАЗами». У двох із них були десантники, а в одному — ми.

Коли ми проїжджали повз «пожежку», нас почали обстрілювати й всіляко провокувати. Кричали до нас не російською. Згодом нас зупинили. Під’їхали два джипи. З одного вийшов «Моторола» з журналістами «Life News». Було страшно, що нас розстріляють. Але командири поговорили, і ми на спущених колесах доїхали до Авдіївки.

Але, знаєте, краще виїжджати по-бойовому, ніж ось так. Після Іловайська вже всі зрозуміли, як сепаратисти вміють «тримати слово» під час домовленостей. Не хотілося помирати по-тупому. Та обійшлося.

«Ця ситуація формує чоловіче покоління»

— У моїй роті разом зі мною воювали ті, кому є що втрачати. З точки зору обивателя вони мали б іти на фронт в останню чергу, бо в них усе є. У нас, наприклад, «Кліщ» працював на телеканалі «Інтер», у «Свояка» є своя фірма в Києві, а у Олега — своя танцювальна студія в столиці. Ці люди знають, за що воюють.

Узагалі, вся ця ситуація формує нове чоловіче покоління. Війна знімає з чоловіків усю зайву шкіру, показує, хто ти насправді: сміливий чи боягуз, надійний чи не дуже, зрадник чи друг. Я вірю, що з цієї війни, і з оборони аеропорту зокрема, вийдуть мужики, які наведуть лад у цій країні. Війна знімає відчуття недомовок. Ми наведемо порядок. Це я вам обіцяю.

«Вони використали перемир’я, щоб підірвати аеропорт», — «Запал»

Олександр Берещук, сержант 90-го штурмового батальйону Збройних сил України з позивним «Запал», був у Донецькому аеропорту з 12 по 30 грудня 2014 року. Він розповідає, як сепаратисти штурмували новий термінал, про «братство кіборгів» та про те, чим, на його думку, може закінчитися наступ бойовиків.

— Ми приїхали 8 листопада на місце дислокації до Костянтинівки, облаштувалися й 3 грудня вже виїхали в Піски.

Їхали ми «весело» — при 17 °С морозу на БТР. Ну нічого, усі доїхали, слава богу. Один пацан, правда, зняв рукавиці й обморозив пальці, а так усе нормально. І звідти перша група виїхала до аеропорту на День української армії — 5 грудня, а друга виїхала з 6 на 7 грудня.

Я був у третій групі, і ми мали виїжджали з 8 на 9. Аж тут дають відбій, бо ж ніби має бути перемир’я. То нас трохи притримали, а тоді вже, 12 числа, ми перші заїжджали на «Уралах» по тому так званому зеленому коридору. А там були «Гіві», «Моторола» — верхівка їхніх банд. У нас був наказ не стріляти, бо типу «перемир’я». Нас зустріли представники ОБСЄ й провели в аеропорт. Боєприпаси не забирали — от вже після нас хлопцям не дозволяли завозити БК.

Нашим завданням була в основному оборона. Спочатку ми взагалі не відстрілювалися, просто ховалися за «постами». Але коли через п’ять днів залетіло з РПГ у наш «штабік». Ми там ночували, а снаряд «прошив» стінку, то нам уже дали «добро» трохи відстрілюватися. А до того вони вже виходили напряму й стріляли по нас. То ми одного гранатометника вирахували й положили. Після того вони вже так не виходили на відкритий простір. Це було в новому терміналі.

Коли ми заїхали, то старий термінал був уже зайнятий терористами. Його вже більше не можна було тримати, бо там упало перекриття. Тож скільки б там наших людей не було, до них можна було непомітно зайти й усіх закидати гранатами. Тому старий термінал здали.

Наша перша група кілька днів була без води. Вони збирали дощову воду — те, що з панелей крапало, — очищали таблетками й пили. А на другому поверсі й «трупаки» були. Ми так і казали — «вода з трупаків».

«Ми там були як сліпі коти, практично всліпу відбивалися»

— Перші п’ять днів дуже страшно було. Наступні п’ять можна було з глузду з’їхати через ті постійні обстріли. А потім, правда, вже ходили на пости як на роботу. Були такі пости, що треба було 40 м пройти по лінії вогню. Кожен день треба було туди й назад двічі пройти, бо ми двічі на добу заступали.

Уночі ми ходили без ліхтариків, «на темну». Перші дні трохи блукали, а потім звикли. Вважайте, ми там були як сліпі коти. Хоч допомагало, що по одному тепловізору було на кожному посту від волонтерів. А терористи лазили в спеціальних костюмах — таких, що лише дві точки було видно.

От кіт — вдень повністю його силует видно. Уночі ж, якщо на нього посвітити, то тільки очі блищать. А ті точки — ні. Та ясно ж, що там російська армія — «специ».

Знищена техніка на території ДАП. Кадр із трейлера фільму Радіо Свобода «Аеропорт Донецьк»