Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Холод був собачий. Прийшов зі зміни, щось тепленького з’їв — і хутко в спальний мішок, закрився і «хукаєш» всередину. Надихав теплого повітря і відразу спиш. Ще будильника накрутив на півгодини раніше до того, як вставати треба, бо так важко я ще ніколи не вставав. Спали в одязі, два комплекти термобілизни, вовняна кофта, два бушлати, бронежилет. Я був схожий на цибулину.

«Уночі була цілковита темрява. Новеньких учили рахувати кроки»

— Уночі була цілковита темрява, ліхтарики суворо заборонені, а пости змінювати треба, хтось із бувалих ставав першим за ним ланцюжком, інші руку на плече — отак і йшли. Новеньких привчали — виходячи зі штабу, рахуйте кроки! Два вліво, 68 кроків уперед, потім поворот, аби в темряві не загубитися. Пригадую, кілька разів повністю втрачав орієнтацію, хоча перебував у 3 м від свого посту. Зруйнована стіна навпроти злітної смуги іноді відбивала місячне світло, десь далеко горів ліхтар, позаду над штабом була вивалена стіна, на другому чи третьому поверсі теж трохи просвічувало — от такі були орієнтири.

Уночі з 13 на 14 січня сепаратистам удалося підійти майже впритул до нашого термінала. Там уже і крики були з вологодським акцентом: «Правосєки єсть?»

Туман, нічого не видно, навіть прилади нічного бачення й тепловізори були безсилі. Схем комунікації підвалів не було, а у сепаратистів були. Там велика і складна система підвалів.

Група сепаратистів потрапила на розтяжку, обвалилася частина нашої підлоги, їхньої стелі, прямо перед нашим постом утворилася яма. Пригадую, тоді в новинах про це говорили, що ми нібито кадирівців у полон взяли, а насправді кількох сепаратистів відрізало завалом. Ми в них стрільнем, гранату кинем — вони в нас, так і тримали один одного в напрузі.

«Коли приїжджав «росгумконвой» з РПГ, нас обстрілювали кожні 7 хвилин»

— З 13 січня ворог почав нас активно штурмувати із застосуванням бронетехніки. В Україну в’їхав «гуманітарний конвой», тож з РПГ нас обстрілювали кожні 7 хвилин. Уранці 15 січня був напад на «Дракон» — пост у пасажирській залі. Одного нашого було вбито, кількох поранено. Хтось забіг у спальню, крикнув: «На “Дракон” напад! Усі на посилення постів!»

На той час нас залишилося мало, в основному ми відправляли поранених, свіжі сили чомусь не надходили. Я підбіг до стрілків з 80-ї бригади, узяв динамо-машину і став чекати. Нас оточили. Активний обстріл ішов з обох боків, і зі сторони так званого акваріума. Нам допоміг «Дракон» крупнокаліберним кулеметом ДШК, а ще один кулемет ми встановили на виході з пасажирської зали, де колись сортували багаж. Під обстрілами сиділи години три-чотири, аж доки ротний мене звідти не висмикнув.

«Фугаси» крутив з усього, що під рукою було, — гранати, тротилові шашки, детонатори, — то на один пост, то на інший. Уже під вечір від ротного прийшов наказ: на другому поверсі, де в нас був пост «Позитив», зруйнувати сходи, аби сепаратисти не спустилися з третього поверху. Я зробив серйозний «фугас» з протитанкової міни і тротилової шашки, рясно обмотав скотчем, вставив детонаційний шнур. Швиденько проскочив через пасажирський зал на сходи, на посту нашим сказав: «Хлопці, швидко евакуюйтеся!»

Під час евакуації ми не помітили, як один із сепаратистів спустився з третього на другий поверх крізь вікно і з 3 м дав чергу. Стрілка, який був поруч зі мною, у спину поранив і в ногу зачепив. Я отримав поранення в спину. Ми були біля входу, за інерцією випали на сходовий проліт, і нас хлопці швидко втягнули. Нас недострелили, пощастило. Аби легше було переносити, з нас зрізали бронежилети, зняли автомати, я вхопив хлопців за руки, вони мене. Підняли. Іти було важко. Усе розвалено, під ногами сміття. До першого поверху метрів 20—25 під обстрілами.

У штабі лікар мене оглянув, капелан наклав пов’язку — і поклали мене біля теплої буржуйки. І знову пощастило: я був дев’ятим або десятим пораненим, транспорт виїхав, лежати залишалося недовго.

Немовби хтось з усієї сили вдарив у спину бейсбольною битою — от на що було схоже те поранення. Бронебійна куля прошила кевларову вставку наскрізь.

Було страшно, навіть трохи покричав — думав, відстрелили хребет, — а потім ворухнув ногами і посміхнувся. Штабний лікар глянув на мене, запитує: «Тобі що, вже знеболююче вкололи?» — «Ні». — «Тоді чого ти посміхаєшся?»

«Ми від бомжів відрізнялися лише наявністю бронежилетів й автоматів»

— У новому терміналі я перебував 17 діб. Удень напівтемрява, уночі чорнильна темрява. Звикаєш до цієї темряви, як «діти підземелля». Коли мене з ТЛБ (гусенична машина) санітари виносили, в око вдарив яскравий промінь сонця — так незвично було.

Поранених везли через Піски, дорогою наші ТЛБ обстрілювали. Чув, як кулі від броні рикошетили. Важко поранених у гелікоптер завантажили й відправили в Дніпропетровський госпіталь, інших по найближчих лікарнях. Мене відвезли в Свиридівську ЦРЛ.

Я був весь брудний, нечесаний, у порваному бушлаті — типовий бомж. Ми ще в терміналі з хлопцями жартували, що від бомжів відрізняємося лише тим, що в нас бронежилети є й автомати. Обличчя чорне, руки чорні… Пам’ятаю, роздягли й принесли миску з гарячою водою. О! Це було просто блаженство! Руки в неї занурив і почав оживати. Лікарі кулю зі спини дістали й відправили мене в Дніпропетровський госпіталь.

За добу приїхав мій друг Діма Бібік і відвіз мене в госпіталь Полтави. Лікувався тижнів зо два, проблем зі спиною, окрім запалення, не було. Турбували відморожені пальці на руках і ногах, навіть зараз не можу бігати, стрибати важко, не відчуваю пальців.

«Ми були «медіаприводом», щоб не все було погано»