Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

— Зв’язок зі світом у нас був. У багатьох хлопців були планшети. Сидиш у штабі, дістаєш телефон, набираєш 102 — і тебе з’єднують з найближчою міліцейською дільницею Донецька: «Ало, міліція! Терміново приїжджайте! Тут стріляють!» — «Так, ми їдемо! Яка адреса?» — «Новий термінал». Ну і починається... Як ви нас... Як ми вас любимо.

Іще піцу замовляли, величезне замовлення на тридцять комплектів, ще й напої. На тому боці слухавки всі щасливі: «Ми вам знижку зробимо! Куди привезти?» — «Новий термінал». І «мхатівська пауза». А тоді: «Ми відмовляємося прийняти ваше замовлення». Пожежники — ті поставилися з гумором, помовчали, потім сказали: «Ну, ви з хлопцями домовтеся, щоб не стріляли, ми в разі чого приїдемо».

Пам’ятаю, як ми сміялися з новин, що на передовій платять по тисячі гривень на добу. А як занижували цифри убитих, поранених, і ніхто не рахував, скільки було зниклих безвісти! Напевно, це політично обґрунтовано — навіщо говорити, що все погано, якщо можна сказати, що все не так уже й погано?

Приміром, було багато суперечок — навіщо тримали не те що аеропорт, а хоча б цей термінал? Стратегія, тактика і все таке. Я, звичайно, не стратег і в армії недавно. Але, як на мене, це просто медіапривід. Того часу всі випуски новин починалися з чого: «Наші хлопці тримають аеропорт!!!» А потім уже можна було говорити, що в нас ціни ростуть, курс долара, що все погано, але спочатку про те, що «наші тримають аеропорт». Як кажуть медіамагнати: «Піпл повинен хавати!»

«Кіборги мовби вгризалися в бетон — не зрушити»

— Бойові товариші — це довіра вищого ступеня, того ніколи не забудеш. Сидимо, жартуємо, а через 5 хвилин ідемо на пост, де він мене прикриває, а я — його. Переглядаємо фотографії: дружина, діти, а через 5 хвилин на пост, де щосекунди кулею або осколком зачепити може.

Юра, мій товариш, теж «їжак», не протримався до планової ротації. Пам’ятаю, більш-менш тихо було, ми змінили його на посту, він ліг відпочивати на моє місце. Шалений заряд РПГ, випущений зі старого термінала, зрикошетив від підлоги і потрапив прямісінько в стіну нашої спальні. Юркові пощастило, між ним і вибухом була буржуйка, яка прийняла на себе більшість осколків, але руку йому все ж таки посікло серйозно.

Найважчим для мене був перехід від страху до «режиму напівбога». Страшно, начебто тримаєшся, ворог натискає, можуть убити, а потім раз — струна лопається, і на все наплювати, хочеться тільки з собою забрати побільше попутників — і все.

Такий стан буває, коли до стінки притискають. Поранений звір, загнаний у кут, — він найстрашніший.

Ось тому кіборги й були кіборгами, вони мовби вгризалися в цей бетон — не зрушити. Адреналін! Відсутність відпочинку, ані їсти, ані пити не хотілося.

Уранці, до того як мене поранили, я «вхопив» два осколки в ліву лопатку, дізнався про них лише в Полтавському госпіталі. Намацав щось тверде, подзвонив товаришу Антону, у нього моя форма була, і кажу: «Ану глянь, у мене там в районі лівої лопатки дірок немає?» — «Є дві дірки!» — «От, блін, осколки». А я їх навіть не відчув!

«Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається»

— Коли лікувався в Полтаві, бушлат старий викинув, речі мої залишилися в таборі, а на дворі зима. Полтавські волонтери дивом опинилися в тому таборі, привезли мій мішок прямо в госпіталь. Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається, майже все. Форма, що на мені, берці — це все волонтери.

Вони відважні! Їздили, їздять і будуть їздити, ризикуючи не менше, ніж військові, а в окремих випадках навіть більше. Героїзму їм не позичати.

Державі до нас байдуже. Я не бачив жодної банки армійської тушонки. Найголовніше для волонтерів — жертвувати не військовій частини чи командирам, а приїхати і дати той згорток солдату в руки. Це гарантія! Бо вже скільки разів були новини, що фури назад з речами ходять.

У мене каска кевларова з’явилася тільки на другому тижні перебування в аеропорту. Військова частина видала радянський «казанок», ми його називали «нічний горщик» — він нічого не тримає, та ще й дзвенить, коли рухаєшся. Тож я в шапці ходив, як фраєр. Юра, мій стрілок, допоміг, знайшов у капелана зайву кевларову каску.

Одного разу на завданні я встановлював міну — ніби й час виждав, але мене помітили, почався обстріл — ВОГ глушили, затиснули. Наші хлопці швидко допомогли — ураганний вогонь відрили. Я хоча й у бронежилеті був, але тікав, як той сайгак, через усі перешкоди. От тоді я й зрозумів, що каска необхідна!

Мені як саперові роботи зараз років на п’ятдесят. Там у будь-яку посадку зайдеш — розтяжки, міни. Усе зачищати треба.

«Ми утримували метеостанцію під постійними обстрілами», — Коханівський

Микола Коханівський, командир добровольчого батальйону ОУН з позивним «Буревій», тримав оборону метеостанції біля Донецького аеропорту з початку 2015 року. Він розповідає про прокурора-коригувальника, про те, як працювала розвідка й як вивозили поранених: