Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Важливість аеропорту була в тому, що в них втрат було 8:1 або навіть 10:1. Ясно, що при обороні менше втрат, ніж при наступі. Коли ми тримали аеропорт, то бувало, що їх по 250 чоловік ложили за бій, бо вони йшли тупо чи п’яні, чи накурені. Вони йшли напролом. Але вони йдуть, ми стріляємо, один падає, інший його переступає та йде далі на повний зріст. Чого вони так йшли, я ж не знаю. Таких три атаки було, з 6 на 7 грудня й десь 19 чи 20 числа.

Снайпери працювали по колонах, розраховували на рикошет. Уночі виходили на пряму наводку автоматники. Десь хтось щось прикурив, засвітив, і вони прострілюють. Якось я теж раз так попав. Щось 4-й пост там засвітив, і нас стало видно. То чотири трасери пройшли з лівого боку. Ми з напарником — урозтіч, він в одну сторону, а я в іншу — під транспортер. І між нами одразу так: «Вшу-ух».

Я впав під транспортер, а за 5 м поворот, щоб можна було сховатися. І я рачкую до того кута, кулі свистять, а я думаю: «Хоч би в задницю не попало». Швидко так заліз я за той кут.

Тоді це вже було смішно навіть. Бо після 10 днів уже обстріл з гранатометів сприймався як звичайна річ. Сидиш, куля — клац в колону, а ти думаєш, що так і має бути.

«Ми перші не починали стріляти»

— Коли вони вже внаглу почали по прямій гатити, то ми відстрілювалися, бо не було вже куди далі діватися. Якби ми взагалі не стріляли, то вони би прийшли й практично нас всіх там положили. А формально в цей час було перемир’я.

Уже танки почали виїжджати й стріляти по вежі. А 19 чи 20 грудня ми їм там дали, що все почало горіти, пожарки приїхали, і вони кричали нам, махали: мовляв, не стріляйте. Тож, поки ми там були, танки більше не виїжджали, тільки такі сутички були — «стрілкотня».

Люди питають: «За що ти там борешся? За Порошенка?» Але ми йдемо туди не за Порошенка, а за своїх дітей, щоб вони не бачили тих обстрілів і тільки мирне небо було над ними.

«В аеропорту атмосфера така — там усі браття»

— Важко нам. Дуже морально важко. Ми там сидимо й дивимося в ствол, а сюди приїжджаємо, а тут долар до 40 з чимось росте. На гражданці зараз можна з глузду з’їхати через зростання цін, через весь цей бардак.

Але то таке. Ми вже пройшли фронт, ми вже все знаємо, як має бути. Ми вже не налякані. Ми спокійно верталися з відпустки. Я б міг іще з ногами (Олександр застудив коліна. — Ред.) лягти після аеропорту в госпіталь і не поїхати туди знову, але я поїхав, бо треба пацанів міняти.

В аеропорту атмосфера така — там усі браття, розумієш?! І якщо хтось з нас не поїде й товариша не поміняє, то той може й від переохолодження там загинути чи від слабкості. Людина виснажується там дуже.

Це ж не те що вийшов, покурив собі, нормально поїв, погуляв. Там живеш у постійному напруженні, весь час слухаєш. Постійно під обстрілами, ти спиш і слухаєш. Ти взагалі нормально не можеш спати там. Це те саме, що ми сидимо зараз, спілкуємося, а он там сепари по нас стріляють. Було ж так, що 40 м, 20 м була відстань один від одного. Їхати туди нам треба було.

І якщо вже цей аеропорт не потрібний став, то треба було всіх звідти забирати.

Ми коли їхали туди, то нам вище начальство казало, що той аеропорт не потрібний як стратегічний об’єкт, бо з навколишніх селищ прострілюється злітна смуга й там літак не сяде. Але це було для нас як виклик — як честь і гідність — поїхати й утримувати цей об’єкт. Це ніби обов’язок кожного з нас був — пройти аеропорт.

А вони то перемир’я використали, щоб дослідити наші пости. «Специ» у тих костюмах зайшли в підвал і замінували колони.

«Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!»

— Яке це перемир’я?! Таке, як зараз. «Перемир’я» на папері, а вони обстрілюють. Наших «двохсотих» менше, звичайно, слава богу, але треба, щоб їх зовсім не було. Але ж зараз є і «двохсоті», і поранені. То яке це може бути перемир’я? Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!

Бачить артилерія, як іде колона танків, але отримує наказ: «Не стріляйте, бо в нас перемир’я». Та якби ці колони розстріляли одразу на місці, вони б сюди не дійшли й менше було б жертв.

А так ну що? Наступати туди немає як. Артилерія працювати не може, бо густонаселені райони. Чого вони тримаються до цієї пори? Бо там село на селі, город на городі. Ми ж не будемо рівняти із землею ті міста, щоб вибити їх звідти. Тож хіба чисто спецгрупами працювати.