Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Грудень—січень

«Наших хлопців не розпинали, а вішали», — захисник аеропорту «Дєд»

Леонід Станчук із позивним «Дєд», боєць окремого 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади, захищав Донецький аеропорт взимку. «Дєд» розповідає про те, як сепаратисти порушували перемир’я, про обстріл танками та про те, як бійці «Правого сектору» прикривали військових:

— Ми зайшли в Донецький аеропорт 30 листопада. У терміналі й на вежі ми були до 20 січня. Наш підрозділ вийшов за межі аеропорту тоді, коли командування ухвалило відповідне рішення.

Пам’ятаю усе за той період. Що відбувалося? Бойові дії. Яким чином? Та по-різному. Кожен день були штурми, бойові дії. Найяскравіше пам’ятаю найсумніше — поранення друзів і найекстремальніше — обстріли танками. Танки гатили по приміщеннях, де ми перебували. Це не забути.

— Мій підрозділ був на вежі. Коли трохи затихало, ми спускалися на летовище, оглядали і вежу, і прилеглу територію для нашої безпеки. Коли бойові дії відновлювалися, хоча вони, скажемо так, і не припинялися, але коли сильніші бойові дії починалися, усі назад поверталися, у вежу, займали свої позиції.

Ми не могли точно оцінити оснащення, яке було в бойовиків. Візуально така ж зброя, як і в нас. Вони мали достатню кількість кулеметів «утёс» російського виробництва. Це крупнокаліберний кулемет, схожий на наш ДШК (крупнокаліберний кулемет 12,7 мм. — Ред.), але модернізований. Та й усе їхнє озброєння було краще, бо сучасніше.

У нас були снайперські гвинтівки СВД, а вони теж їх використовували, але з більшою прицільною дальністю. І на «дуелі» наш снайпер їх не міг дістати, а їхній нас спокійно діставав. Користувалися вони ще розривними кулями у крупнокаліберній снайперській гвинтівці — у нас таких не було. Якщо куля влучить, наприклад, у віконний чи дверний проріз у приміщенні, то розривається.

Тож ми озброєння мали достатньо, але гіршої якості.

Нині Донецький аеропорт — це плацдарм для наступу

— Утримання Донецького аеропорту 242 дні не було марним, як і не марні жертви за нього. Це плацдарм, на якому нині закріпилися бойовики і російські війська. І це вже плацдарм для наступу на ті ж Піски, Водяне, Опитне.

Але ми не могли його утримувати, бо все було вщент зруйноване. Не було більше можливості тримати оборону цього об’єкта. То була вимушена міра — відступити. І звідти бійці лише трохи відійшли за летовище, щоб можна було укріпитися.

— Я виїжджав на ротацію через блокпости сепаратистів. На той момент підполковник Олег Кузьміних приїхав за нами на вежу на «КамАЗі». Туди сіли декілька людей і з ОБСЄ, і представники російських військ. Ми під’їхали до блокпоста. Там були журналісти російських ЗМІ. Я бачив «Моторолу» — він близько стояв, якісь репліки кидав.

Звісно, було образливо. Усі наші переживали. Але ми розуміли, що є Мінські домовленості.

Та коли сепаратисти просили перемир’я на дві-три-чотири години, ми дотримувалися, а вони — ні. Самі ж просили і самі ж підло його пору­шували.

Як це відбувалося? Їхнє командування зверталося до нашого командування. Просили на дві-три години дати команду, щоб не було військових дій. Коли починалися години так званого перемир’я і ми не відкривали вогонь, вони, навіть не ховаючись, проводили ротацію. Поранених забирали й убитих вивозили. І як тільки все, що їм потрібно, зробили, одразу відкривали вогонь, хоча ще обумовлений час не закінчився.

Те, що хтось каже, що на війні все робиться як робиться і не виконуються якісь команди, — неправда це все. Усе роблять по команді. Є команда стріляти — стріляємо, команда не стріляти — не стріляємо.

Коли було перемир’я і ми його дотримувалися, але нас обстрілювали, ми виходили по зв’язку на командування і говорили, що нас обстрілюють. Якщо щільним вогнем, то ми доповідаємо і чекаємо команди. Зазвичай була команда відповідати і ми придушували їхній вогонь.

Було холодно. Вода замерзала, їжа замерзала. Були такі маленькі газові горілки, на яких розігрівали і воду, і їжу. Але то таке, то солдатські будні.

Туди волонтери не могли заїхати. До нас під’їжджали так звані «Ластівки», як ми їх називали. Це БТР, командуванню яких ми замовляли, що нам потрібно: чи воду, чи їжу, чи бензин для розігріву чи для переносних станцій живлення. Усе підвозили у достатній кількості. Бували збої, як на війні, але всього вистачало.