Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Вони атакували, ми тримали оборону. Коли підрозділ атакує, це неминуче йому в збиток. Якщо бій у полі, то перевага в бійцях та озброєнні має бути в три-чотири рази. У місті — у вісім. Тобто якщо нас там стоїть 20 людей, то мінімум 150 сепаратистів мають атакувати.

Наступати завжди складніше. Наприкінці нашої роботи дуже багато снайперів прибуло до них. Три ночі нас просто не випускали з бригади. Щільно прострілювали і шлях між старим та новим терміналами, і навіть сам вихід зі старого термінала. І міни, до речі, теж постійно падали. Ми три доби були без води, бойові комплекти не могли поповнити. Переживали, звичайно, щодо боєприпасів.

А проблему з водою вирішили логічно: з кожною ходкою прибуває посилка медику. Ми перебрали аптеку й порахували, скільки на крапельницю потрібно хлориду натрію, скільки глюкози при найважчих обставинах. І пили решту — натрію хлорид і глюкозу. Хоч по 20—50 грамів, щоб уникнути зневоднення…

Їсти, в принципі, там не хочеться, усі живуть на адреналіні. Я за 10 днів у терміналі поїв п’ять разів. Просто або немає часу, або хочеться десь прилягти і поспати. Були такі дні, коли за добу спав лише 15—20 хвилин, тому що постійно артилерія працює, ідуть бої.

Про новобранців

— Таку історію розповім. Був у нашій роті Віталік, мобілізований, кілька місяців у ремонтному батальйоні — і відправили до нас. Ніколи в житті зброю в руках не тримав. Але він за два дні в Краматорську так із хлопцями здружився, що, коли прийшов наказ, він підняв істерику, каже: «Не думайте тут мене залишати, я з вами. Робіть що хочете, але я повинен з вами поїхати». Пішов до ротного, вони довго розмовляли. Потім мене покликав командир: «Я не знаю, що з ним робити. Він кричить, що всьому навчиться. Візьмеш до себе? Але тільки якщо він буде поряд з тобою». Кажу: «Значить, буду вчити».

Перша доба для нього була серйозна: освоював зброю, балістику, контроль адреналіну. Друга значно простіше минула. А на третій день він уже повноцінна бойова одиниця. Як кажуть на військовому сленгу, жодних «косяків» за ним не було.

Про фотографа Сергія Лойка

— Я фотографа Лойка часто згадую. Позитивна людина. Знаєте, так неочікувано він з’явився. Сиділи вночі, аж тут «прийшло тіло» у світлій куртці: «Я фотограф, познімаю». Ми йому: «Сховайся, тут снайпери працюють, так що завертайся». Наступного дня зранку познайомилися, і він почав працювати. Він не заважав нікому, але зробив купу цікавих фотографій. Ми собі працювали, його не помічали, але коли сідали поговорити, то він був як свій.

Про досвід війни в Україні та інших гарячих точках

— Відмінність колосальна. Ірак для мене — це просто вийти на полігон і постріляти. Так, у нас там теж були втрати й інші нюанси, там ми набули неоціненного досвіду. Але таких повномасштабних бойових дій, як у нас в Україні, із застосуванням реактивної артилерії, — такого не було ні в Африці, ні у Косові. Якщо вірити документальним фільмам та хроніці Другої світової, то те, що зараз відбувається, можна співставити з баталіями останньої світової війни. А от сам характер війни, те, як її спровокували й підтримують, — думаю, такого у світі ще не було. Те, що в нас відбувається, не вкладається в голову. Це нонсенс. Напевно, це буде матеріал для військових підручників, на якому вчитимуть майбутніх офіцерів.

«Я був наймолодший командир. Дитячі малюнки нам піднімали настрій», — «Лицар»

Старший лейтенант Ігор Багнюк, командир 2-го взводу 79-ї бригади, розповів історію свого позивного та товаришів, а також про дитячі малюнки, які раптово піднімають настрій:

— Ми були в аеропорту перший раз 10 діб, з середини до кінця жовтня 2014 року. А вдруге я вже поїхав старшим тоді, як ішли останні бої за старий термінал. Це було наприкінці листопада — на початку грудня, і я тимчасово виконував обов’язки командира роти.

Старший лейтенант Ігор Багнюк та сержант Сергій Танасов

Я наймолодший командир 79-ї бригади. У другому взводі, можливо, є троє людей молодших за мене. Мені 22. Не буду приховувати, мені в магазині досі навіть цигарок не продають без документів. Тому доводиться носити з собою посвідчення.

Я після 9-го класу вступив у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, потім в Академію сухопутних військ у Львові. І за розподілом потрапив у 79-ту бригаду командиром взводу.

Пішли ми з-під Криму, і коли вже їхали в Донецьку область наприкінці травня, тоді за наказом 2-й взвод залишився на охороні пункту бригади. Усі роз’їхалися, а я залишився сам з командним пунктом.

Не могли придумати мені позивний, і на нараді командир бригади сказав: «Ну, якщо ти на залізних конях, значить, будеш “Лицар”. Бо тільки в тебе одного три залізних коні. Будете на них скакати».

А Сергія Танасова всі по життю кликали «Танас», а в Андрія був позивний «Німець». Тож в аеропорту вони так і були під своїми позивними: «Танас» і «Німець».

Коли наприкінці листопада починався штурм, «Німця» поранили. Наступного дня нам сказали, що його прооперували, стан у нього важкий, але стабільний. Аж раптом хтось із бійців мене запитує: «Командир, а що, дійсно Андрюха помер?» Я по рації вийшов на командира: «Дозвольте уточнити, дізнатися, що і як». Після 30 секунд паузи він розказав, що Андрія прооперували, але відірвався тромб, серце не витримало, і він помер. Такі втрати важко пережити.