Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Щоб спуститись на перший поверх, треба було пробігти 50 м повз прострелені танками і гранатометами вікна. Це як бігти по бульвару, і тебе там звідусіль видно. Снайпер міг тебе «вальнути» у будь-який момент. А потім ще треба було спуститись по сходах. Це ще гірше. Пробігти-то ще можна швиденько, десь упасти, зупинитися, але сходи…

Наш Саня «Малой», кулеметник, Лойка проводжав. Ми не розуміли, хто він взагалі такий, і загалом нам було все одно, хто він, хоч би міністр. Але нам усім було страшно за нього, але більше за те, щоб через нього хтось наш не загинув.

З нашого поверху Лойко практично нікого не фотографував, один наш Тьомка потрапив у кадр і Сєрьога «Топаз». Не було часу на ці фотографії, мені якось не до фотографій там було.

«Якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник»

— У першій кампанії я був мінометником, мене навчили артилерійської справи. Мене навчили коригувати вогонь артилерії, і це мені знадобилося в аеропорту. У старому терміналі я був коригувальником. Там так було: якщо взяв гранатомет, то ти гранатометник. Викинув гранатомет, узяв кулемет — уже кулеметник. По штату я стояв звичайним стрілком, а позаштатно я був коригувальником.

У нас гаряче було. Хлопці прибігали навіть з першого поверху й запитували, чи можна постріляти.

На першому поверсі була інша частина нашої роти і «Правий сектор». А на другому поверсі було лише одне відділення. У новому терміналі — розвідвзвод.

Сепаратисти на той момент були на третьому поверсі нового термінала. Вони по наших гранати кидали — вниз. Так само і у нас, у старому терміналі, через стінку сиділи сепаратисти.

Ми знали, що за дверима сто відсотків стоїть якийсь «хороший чєловєк» і купа розтяжок. Просто неймовірно, що вони туди натягали. Якби хтось зайшов туди, то шмальнуло б так, що весь третій поверх знесло. Усі виходи, підходи, усе було заміновано. Ніхто нічого не міг нам зробити, лише «через наш труп».

«То холодно, то жарко, то тхне смертю»

— Ми намагалися дотримуватись елементарної особистої гігієни. Для туалету — одне місце, для їжі й ночівлі — інші.

Їжа в нас була постійно. На бронетехніці привозили до нового термінала все необхідне — боєприпаси, воду, їжу, теплі речі. Замовляли через нашого комбата. Нашою задачею було йому сказати, а його — знайти це за будь-яку ціну. І він нам завжди все давав.

Пам’ятаю, Бірюков передавав нам «гуманітарку» — «сгущенку» й шоколад. «Мілка» мені там видавалася набагато смачнішою, ніж тут. І тушонка, яку я там їв, — то було найсмачніше у світі м’ясо.

Якось ми знайшли розбитий там склад якийсь, туди залетів снаряд. Ми знайшли там «сгущенку». Банка побита, потекла трохи, але якщо півбанки є, то вже добре. У нас стільки радості було, як у дітей. Прибігаєш: «Хлопці, я “сгущенку” знайшов!»

Чай гарячий був у нас постійно, бо Бірюков передавав нам грілки. А тоді якраз пішли морози до 15 °С, з вітром і снігом. Погода змінювалась часто.

Коли було тепло, тоді тхнуло смертю і трупами. Бувало, через це навіть їсти не хотілося. То холодно, то жарко, то тхне їхніми покинутими «гадами».

Наших «двохсотих» ми всіх забирали. От ми не могли забрати нашого танкіста, хоч від нього одне стегно залишилося. Та яка різниця, що там залишилось, усе одно треба везти додому, матері показати хоч щось. То ми порадилися і забрали.

«У нас був наказ тримати аеропорт: жодного кроку в бік»

— Зараз я думаю, що змінив би наші дії. Ми всі готові були піти в атаку, і, якби нам у старий термінал дали чоловік п’ятдесят, ми б зачистили той готель, який не давав нам спокою, зачистили б той же МВС, те ж «Метро». Навіть ті каналізації, по яких вони шастали, як пацюки. Ми б розширювали зону нашого контролю. Ми б ставили блокпости, бункери, доти… щось би вигадали. Якби ми зачистили хоча б 100 м, це вже було б добре. Тоді нас звідти вибити було б іще складніше.

Але в нас був наказ тримати аеропорт без жодного кроку в бік.