Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Ми знали, що треба буде на БТР проскочити десь 5 км по рівній місцевості, практично по злітці, під прицільним вогнем сепаратистів. І від усвідомлення того, що ти провоював два тижні у терміналі й залишився цілим, а тут можеш загинути, було страшнувато і трохи сумно.

Коли сідаєш у БТР, який би ти не був «Рембо», яку б не мав підготовку та ней­мовірні уміння, там ти можеш лише молитися, бо сидиш у «консервній банці» і не можеш сховатися. Тебе везуть, і якщо попадуть — ти труп.

Єдине, що ми могли, — сидіти і молилися. Я телефонував своїм знайомим і просив, щоб вони також молилися. Кажу, зараз будемо виходити, попросіть, щоб вийшли живими.

В останній день приїхала інша група з нашого батальйону, ми їх добу навчали: звідки можна чекати атаки, як себе поводити, куди можна ходити, куди ні, як зрештою вижити в цих умовах.

На завтра ми увесь день чекали «ластівок» — так ми називали БТР, а солдатів — «попугаями». Так ми засекречували: приміром, 28 «попугаїв» їдуть на трьох «ластівках».

Лише ввечері через радіостанцію ми дізналися, що три «ластівки» вийшли. Щоправда, дорогою одна зламалася, і тому інша потягнула її назад. Прийшов один БТР, у нього влізли тільки вісім чоловік, зокрема і я. Їхали без фар. Кулі летять, навколо все вибухає.

А потім почалися «зелені коридори», я їх вважаю просто знущанням над нашою армією й солдатами. Керівництво армії, керівництво країни несе за це відповідальність. Як це взагалі можливо — проходити «митницю» ворога перед тим, як з ним воювати?! Такого спеціально не вигадаєш! Цього просто не може бути!

От тоді мені стало ясно, що аеропорт здадуть. От саме тоді треба було його віддавати та виходити звідти, не жертвуючи людьми. Саме тому я більше туди не поїхав. Це було нижче від моєї гідності: їздити, щоб мене сепари шманали, щоб якийсь «Моторола» лазив мені по кишенях! Думаю, що дії командування в аеропорту були непрофесійні.

«Наші військові стоять до останнього, але ми чомусь програємо»

Коли йшов на війну, то не мислив масштабами країни. Я боровся за свою сім’ю, за свій клаптик землі, щоб сюди не прийшла війна, щоб ні до моєї дружини, ні до дітей ніхто не міг торкнутися, щоб вони могли спокійно жити.

Зараз багато хто запитує про війну, кажуть, навіщо воно тобі було потрібно. Думаю, вони просто бояться або хочуть до Росії. Таким я одразу кажу, щоб їхали туди.

Я пішов на війну, щоб «ДНР» не прийшло сюди, щоб не було цього бардака тут, цих бандитів — «Гіві» і «Мотороли», усього російського зброду, якому дали зброю і платять гроші. Усі ідеї в мозкові Путіна, а не в Захарченка. Може, на початку ще були ідейні, то зараз таких там немає.

І тепер, коли думаю, що можуть амністувати сепаратистів, чесно кажучи, стає не по собі.

«З фронту я повернувся іншою людиною, душа постаріла»

З фронту я повернувся зовсім іншою людиною, відчуваю, що душа постаріла, хоча й так уже не маленький, 45 років. Часом буває до того сумно від цього всього… Бувають такі моменти, що думаєш, який сенс життя, коли люди як звірі вбивають один одного?

Чи вважаю себе героєм? Не знаю. У Іловайську, у Дебальцевому, на Савур-Могилі було не легше, ніж в аеропорту. Взагалі, ця війна дуже тяжка для нас.

Я не знаю чому. Чи командування у нас таке, що за що не візьметься — скрізь котли. Усе так трагічно, бо прості воїни, солдати, молодший склад офіцерів, справжні командири стоять до останнього, але чомусь ми програємо. У нас самі трагедії. Якось це неправильно.

Можливо, для командування люди як сірники — можна палити коробками, але для нас, звичайних військових, людське життя — це найцінніше.

У ДАП у всіх були одні обов’язки — усі були бійці. Там не було майорів чи ще когось, був лише один старший, який воював на рівні з усіма.

Часом відчуваю ностальгію, інколи навіть є бажання повернутися туди, та розумію, що сім’ї я також потрібен. Але якщо треба буде — знову піду. Бо яка б не була у нас влада, що б не коїлося, це наша країна, і ми маємо розбиратися у всьому самі. А щоб приходили сюди чужинці, нехай навіть, як кажуть, наші брати-слов’яни, я цього допустити не можу. Нехай вони у себе самі, а ми у себе розберемося.