Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

74-й розвідувальний батальйон захищав Донецький аеропорт з вересня і до останнього дня. Нас висунули на нагороду — орден мужності ІІІ ступеня, подання пройшло всі інстанції Міністерства оборони, але в Адміністрації Президента вважають, що ми цієї нагороди не гідні. Мабуть, Президент вважає, що треба нагороджувати тільки тих, хто помер, а живі, які страждали не менше, які здійснювали подвиги й, зрештою, змогли вижити, почекають.

«Ми знали, що стояти треба на смерть, а “перемир’я” було за нашими спинами», — «Лео»

Боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Лео» у жовтні 2014 року захищав старий термінал Донецького аеропорту. «Лео» розповідає про те, чим страшне «перемир’я», де була найгарячіша точка протистояння й чому їжа в аеропорту смакувала краще, аніж удома:

— Коли наша бригада вперше зайшла в аеропорт, у складі першої роти був наш перший взвод. Тільки вони зайшли, ворожий танк двома пострілами знищив наші БТР. У нас було сім «двохсотих» і, здається, дев’ять «трьохсотих». Там були всі наші товариші. У «Чорного» пару днів тому тільки народилася дитина, а він загинув…

І коли одразу після цього нам дали наказ «посилити» аеропорт, ми морально до цього були не готові. З таким настроєм, який у нас був, в аеропорт краще було не заходити. Тим більше, до нас доходили чутки, що там просто пекло.

Нам вистачило два-три дні, щоб зібратися з силами, стиснути кулаки й бути готовими до помсти. Тож коли нарешті пішли в аеропорт, то нас просто переповнювало бажання помститися за наших хлопців. І я вважаю, що ми дали їм відсіч.

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Лео») в аеропорту

«Усе стріляє, все вибухає, залізо рипить, це був жах»

— Пам’ятаю, як ми заходили, то позакривали люки БТР, тільки верхні відкрили на той випадок, якщо в нас влучить, щоб нам не попалило обличчя та шкіру. Таке враження, що їхали півдня, а насправді п’ять хвилин. Швидко залетіли у новий термінал. Була неймовірна темрява, нічого не видно, просто на відстані витягнутої руки нічого не видно було.

Зайшли в новий термінал — усе шмаляє, усе ламається, усе стріляє, усе вибухає, залізо рипить. Це був просто жах. Я так боявся, усі боялися.

Нас загнали під бетонні плити, ще й «гради» по нас почали працювати. Ми дочекалися повної тиші й десь о четвертій або п’ятій ранку вже своїм ходом перебрались у старий термінал.

Перші п’ять днів практично ніхто не спав. Адреналін був сильніший за сон. Очі були по п’ять копійок у всіх. Мабуть, це був шок: «Невже ми тут — ні фіга собі!» Інколи просто хотілося вибігти з того термінала й побігти до Донецька.

На третій день у нас був бій, що тривав майже добу. Було приблизно так: півгодини — бій, одна або дві години відпочинку.

Уночі також були бої, і вони були набагато страшніші за денні. Бо якщо ти будеш стріляти, тебе побачать. Ти бачиш, звідки вони стріляють, хочеш відповісти, але намагаєшся, щоб «вогонь не вийшов зі ствола», щоб не «спалити» позицію. До того ж, за нашими даними, сепаратисти не знали, що ми на другому поверсі, і думали, що ми контролюємо лише перший. Тож ми намагалися мовчати, а відкривали вогонь лише у крайніх випадках, коли вже був повний «контакт».

«Страшно було під час “перемир’я”: тихо й “кошмарив” снайпер»

— Третій і четвертий дні були найжорсткішими за весь час нашого перебування в аеропорту. Ворог не давав нам спокою, у нас не було часу навіть поїсти. У перші два дні хоча і були перестрілки, та ми знали, що з першої до другої години дня можемо пообідати, а з шостої до сьомої — повечеряти. Як то кажуть: війна війною, а обід за розкладом. Але в наступні дні не було часу навіть сходити до туалету. Не можна було відлучатися, бо нас було двоє на точці й від кожного залежала доля товариша.

Ось, наприклад, «Бєлий» сидить на позиції, а якщо я зараз відійду, його можуть шмальнути.

Я знав, що можу повернути зараз голову, подивитись на свого товариша і вже знатиму, про що він думає: ображається чи радіє, хоче їсти чи маму обняти або про дівчину свою мріє.

Страшно було на восьмий і дев’ятий день, коли було перемир’я, бо тоді була тиша. І кошмарив снайпер. Отак десять хвилин тихо, потім «бах» — стріляє десь. І так цілий день, і це давило на мозок. Страшно було, тому що думаєш: зараз натягнуть техніки, підуть танками, а ти кулеметом йому нічого не зробиш. Але зрозуміло, що перемир’я було там, за нашими спинами, а у нас була повномасштабна війна.

«Ми сиділи в кімнатці 5×5 м — єдиному місці, де були бетон і цегла»

— Моя позиція була на другому поверсі старого термінала. Це була найгарячіша точка за всі десять днів, що ми там були. Коли приїжджав журналіст Сергій Лойко, його навіть не хотіли туди пускати. Ми сиділи в одній кімнатці, приблизно 5×5, це було єдине місце, де були бетон і цегла. А все інше — гіпсокартон.