Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Командування контактувало з супротивником, а ми його тролили

— Найближча відстань, з якої я бачив ворога, — близько 15 м. Декілька разів. Я особисто ні з ким не контактував. Контактувало командування. Усе, що нам, простим бійцям, лишалося — це просто тролити деенерівців.

У нас стояв телевізор, і ми дивилися «Новості Новоросії» про те, які ми жахливі карателі і як з України масово тікають люди, один одного чавлять і кричать. А після цього давали оголошення про набір у «збройні сили Новоросії», «в ополчєніє». Ми дзвонили по вказаному телфону, а там кинули слухавку.

Пам’ятаю, такий самий «контакт» був з їхньою «міліцією». Було оголошення: «Якщо ви стали свідком правопорушень, дзвоніть на номер…» Після одного з боїв я дзвоню по тому номеру: «Алло, міліція? Тут якісь бандити стріляють!» Описую їм місцевість. А вони кажуть: «Це біля аеропорту? Так там, напевно, військові!» Кажу: «Ні, військові — це тут, а там — бандити!»

Ось такі були «контакти». В «Оплот» дзвонили, у «Кальміус», у міліцію їхню, у військкомат Новоросії. Так ми проводили весело час.

А от командири постійно контактували з супротивником. Після боїв, звичайна річ, бо треба забрати тіла. Нам потрібно забрати наші, а їм — їхні. Це такі справи: «враг повєржен» і поховати треба. Ми люди, розуміємо ці справи. Тому виходили на зв’язок.

Ще був випадок, коли один «новороський» підрозділ здав нам інший. У них були якісь конфлікти, не знаю, у чому причина, але була досягнута така домовленість: вони на нас не нападають, не обстрілюють, нічого нам не роблять, а ми відповідно теж по їхніх позиціях не стріляємо, натомість вони нам виказують точні координати позицій того підрозділу, з яким вони конфліктували.

Спочатку контрактники намагалися «відмазуватися»

— Я служив у Збройних силах строкову службу, потім учився на слідчого і постійно займався штурмовим альпінізмом і страйкболом. Тож що таке бій — у різній формі — якесь поняття мав. Не хотів бути в армії, бо армія того часу, до війни, це було щось дивне, незрозуміле і «зелене». Я не кажу про всіх, бо й тоді були фанати своєї справи. Вони ішли в армію і залишались на дійсній службі, вони були ідейні, переконані, вони були природженими військовими. Але таких було дуже мало, одиниці, а більшість — це були пристосуванці.

І це себе показало в перші місяці АТО, коли саме контрактники при будь-якій нагоді намагались «відмазатись», відмовитись від виконання обов’язків. Я не раз чув від них: «Коли я підписував контракт, я ж не знав, що війна буде!» Абсурд, але так було.

Зараз іще багато міфів про армію ходить. От, бачу, висвітлюється проблема з алкоголізмом в армії. Думаю, якби військові робили сюжети про цивільних, то було б таке саме: «Ось цивільні збили, була аварія, побутова п’янка, когось зарізали».

Армія — це зріз суспільства. Якщо в суспільстві є якісь проблеми, так само вони є і в армії, вони так само відсотково виражені.

У нас був сухий закон у батальйоні. Я сподіваюся, що в інших підрозділах так само. Я не сказав би, що проблема алкоголізму настільки сильна. Хоча можу помилятися, бо я мало контактував з іншими бригадами й формуваннями.

Де ми з’являлися, наш комбат спочатку попереджував магазини, що не можна продавати військовим алкоголь. Йому не потрібні були накази з Генштабу чи якийсь особливий закон — він просто казав: «Не можна!» Якщо все ж таки траплялись такі випадки, то існувала дієва система покарань. Людина, яка потрапила під цю систему, замислювалася, чи варто взагалі щось вживати.

А стресостійкість залежить від підготовки. Чим більше не готовий, тим більший у тебе стрес. У нас у батальйоні до підготовки серйозно ставилися. Деякі бої за рівнем обстрілів були легшими, аніж тренування на полігоні. Щільність вогню, гучність, постійно щось вибухає, стріляє. Моє вухо було до цього вже призвичаєне. Були такі бої інколи легесенькі, що я думав: просто пострілює щось там…

Олександр Животовський в аеропорту. Фото: Олександр Животовський

Але найбільший стрес — це втрати. До цього не підготуєшся. Повертаючись із завдання, у такі хвилини ми тихенько сідали й поминали хлопців, які не повернулися. На це, в принципі, закривалися очі, але ставилися рамки: ви собі посиділи тихо й лягли спати. Коли починається якесь шатаніє, броженіє і дурні речі, то буде покарання, про яке я казав.

На початку осені можна було б із того аеропорту розвивати наступ. Там не було стільки сил, скільки було пізніше. Я не знаю, чому цього не зробили. Можливо, мені «з моєї дзвіниці» чогось не видно і я чогось не розумію, але я бачив, що ми могли.

Усе це величезне місто — мільйонний Донецьк — було проти цього аеропорту з Пісками. Але всі їхні атаки були безуспішними. Усе пізнається в порівнянні: спочатку атаки здавались серйозними, але, згадуючи, що було пізніше, те, що було спочатку, видається «дитячим садочком». Ми могли б наступати, але чому наказу не дали — це їхня відповідальність.

«В аеропорту я втратив патріотизм», — боєць «Штандарт»

Михайло, 19-річний боєць штурмової роти ДУК ПС із позивним «Штандарт», був у Донецькому аеропорту у вересні—жовтні 2014 року. Він описує бій 3 жовтня, коли загинув його товариш, теж 19-річний боєць «Скельд»: