Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Але потім, коли я побував у Пісках, в аеропорту — патріотизм пропав кудись. Просто там перебував і приїжджав туди знову лише через те, що мені вже подобались екстрим, сама обстановка, адреналін. А от такого патріотизму вже не відчуваю, — може, через те, що знаю, бачив і чув.

«Справжній кіборг — це моя дружина», — Вадим Борсяк

Вадим Борсяк, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, у жовтні 2014 року захищав Донецький аеропорт. Радіо Свобода розшукало його, коли з’ясовувало, хто був зображений на неназваних фотографіях Сергія Лойка. Борсяк розповідає, з яких причин пішов добровольцем, як вдавалося відбивати багатогодинні атаки, чого найбільше боявся та чому називає свою дружину кіборгом:

— Коли почалися заворушення на Донбасі, я вирішив, що треба йти. Не міг витримати того, що хтось воює, а я сиджу на дивані й дивлюся це по телевізору. Я не знав, куди потраплю, що зі мною буде, але пішов свідомо, знаючи, що там справжня війна.

Вадим Борсяк, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону. Фото: Сергій Лойко

До військкомату ходив з травня 2014 року, але мене не брали, бо тоді мобілізували віком до 40 років, а мені на той час було вже 44. Взяли лише у третю мобілізаційну хвилю.

Місяць був на навчаннях у Новочеркаську, після чого потрапив у 74-й окремий розвідувальний батальйон. У зону АТО ми зайшли 31 серпня, у село Славне, окопалися і зайняли оборону. Далі дочекалися заміни й пішли у розвідку.

Одного дня комбат оголосив, що потрібні добровольці для захисту Донецького аеропорту. З батальйону зголосилися близько 20 бійців, серед них був і я. Треба значить треба.

Тоді для нас аеропорт був чимось страшним, ми розуміли, що у нас квиток в один кінець. Ми йшли з усвідомленням, що можемо звідти не повернутися, що це можуть бути останні бої. Але виявилося, усе не так страшно. Коли потрапляєш туди, то навіть з’являється певний азарт, сильніший за страх. Війна захоплює, війна — наркотик, я в цьому переконався.

«Кіборгом вважаю свою дружину»

Коли приїхав туди, побачив ущент розбитий аеропорт: вікон не було, скрізь дірки, навколо стояли згорілі танки, люди здалися страшними: всі брудні, в обірваному одязі. Я охороняв пост у новому терміналі.

Там практично цілодобово точилися бої: спочатку атакували нас, потім атакували ми, постійна стрільба, робота артилерії, танків, «градів». На перепочинок мали годину-дві. Спали одягнені, у бронежилетах.

Починався бій — миттєво всі прокидалися й хапали зброю. Були часи, коли взагалі по кілька діб очей не заплющували. Адреналін був такий, що, здавалося, не втомлювалися.

Війна є війна: починається бій, усі стріляють, прилетіло щось, зірвалося, когось контузило, відтягли, привели лікаря, джгути, укол, викликали «коробку». Усе швидко. Може, цинічно звучить, але ці всі поранення — частина робочого процесу, і кожен, хто там, це розуміє.

Тяжких втрат, як це було в січні, тоді ще не було. За два тижні, що там перебував, «двохсотих» не бачив. Однак аеропорт великий, і про те, що траплялося в одному його кінці, в іншому могли навіть не знати. А з’ясовувати не було часу, у кожного був свій сектор, треба було тримати позиції.

Що запам’яталося, так це те, що сама атмосфера в аеропорту була тяжкою і гнітючою, особливо вночі. Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь, і коли наступають ці довгоочікувані дві хвилини затишшя, то таке відчуття, ніби ти у фільмі жахів.

Психологічно мені надзвичайно допомагала сім’я. Дружина кожного дня телефонувала, і я, щоб з нею поговорити, залазив в укриття, накривався спальним мішком, щоб по вогнику не били снайпери, розмовляв з нею. Вона страшенно хвилювалася, їй це пережити було в рази тяжче, ніж мені. От її я вважаю дійсно кіборгом.

Ми знали, що з нами воювали росіяни, розвідка повідомляла: сьогодні буде штурмувати російська десантно-штурмова бригада. Керівництво постійно говорило про якесь перемир’я, але його не було.

П’ятнадцятого жовтня отримав контузію: щось прилетіло і зірвалося поряд зі мною. Мене відкинуло й засипало штукатуркою та цеглою. На певний час втратив свідомість, а потім нічого, прийшов до тями. Але виїхати можливості не було, тому лишався в аеропорту.

«Я не міг, щоб якийсь “Моторола” лазив у мене по кишенях!»

За весь час я жодного разу не прощався з життям. У будь-якій ситуації намагався триматися й вижити. Коли там перебував, то страху майже не відчував. Страх був, коли ми звідти виходили.