Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

На щастя, стріляли не по нас, але десь поряд мінометами почали працювати. Ми всі речі почали переносити, ховати, щоб уночі вже не вилазити. Вивантажу­валися ну дуже вже швидко… Коли все позаносили, то засіли в терміналі. Потім наші БТР вдало від’їхали, і ми чекали до четвертої ранку, аби перейти зі старого термінала до нового.

Лежали на землі, у темряві. Ліхтарики не можна було вмикати, тому що одразу починали стріляти снайпери, адже все видно через розбиті стіни. Отак і лежали на сирій землі. Незрозуміло було взагалі, де хто. Говорили пошепки. Пам’ятаю, що навіть коли підпалювали сигарету, то ховали вогник сірника, щоб не засікли.

Сепаратисти мали гарну оптику, тому ми намагалися якомога менше рухів робити. А от ми вночі більше на слух орієнтувалися, бо не вистачало тепловізорів.

Отаким був перший заїзд. Було дуже страшно, бо суцільна неясність.

А от коли ми вже виїжджали, у нас уже такий спокій був... Ну стріляють по нас, ну мінометами криють — нехай! Вони все одно нічого не зможуть зробити. Якщо їхати на великій швидкості, то влучити в машину складно. Щоправда, сильно сікли «Утёсами» (крупнокаліберний кулемет. — Ред.) Дехто намагався влучити з РПГ, але лише пару коліс підбили БТР.

У нас були решітки на машинах, які волонтери допомогли зробити. Багато машин ці решітки врятували.

«Спочатку бачиш згорілі БТР і думаєш: “Тільки б додому повернутися!”»

— О четвертій ранку надходить команда: збирати всі речі, ділитись на взводи, щоб не одною групою переходити, оскільки багато людей було, а двома.

Перша група проходить… Усе добре — пройшли. Через п’ять хвилин ми пішли, і перед самим нашим виходом сепаратисти почали ВОГ (боєприпас для підствольних гранатометів. — Ред.) працювати. Можливо, коли перша група проходила, то вони їх помітили, що рух якийсь.

Ми присіли і думаємо: «Усе, почалося!» Сидимо мовчки. Довкола тиша. Слава богу, це був лише один ВОГ. Може, це вони так перевіряли, запустили і чекали на продовження. Як усе стихло, дали команду йти далі.

Коли ми вперше йшли, то взагалі не уявляли, як воно там. Ідеш, купа заліза валяється довкола, скло, згорілі БТР наших хлопців, які були тут. Проходиш повз них, а в голові одна думка: «Тільки б додому повернутися». Такі думки були. Перший раз було дуже страшно.

Знищена техніка перед терміналами ДАП. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»

Потім ми дійшли до входу у старий термінал. Там нас зустріла наша розвідрота. Нас завели в самий центр віп-зали. Розташували і сказали: «До шостої-сьомої години ранку спіть. Завтра покажемо вам усе». Ми відпочили, і зранку нас почали розставляти по позиціях.

В одного з наших, у нашого сержанта, того ж вечора влучив ВОГ. Сепаратисти влучили поруч із ним, біля входу в двері, і уламки застрягли в руці та нозі. Тож коли змінювали розвідроту, хлопці забрали й нашого пораненого, вивезли. От, загалом, за першої ротації в нас більше і не було втрат.

Далі день від дня не відрізнявся. Зранку прокинувся, раз удень поїв — тушонку. Їсти не хотілося взагалі. Лише куриш і воду п’єш, та й усе. Загалом нормально було.

Другий раз я поїхав вже в листопаді, там уже сніжок трошки випав. А 10 грудня я вже був на ротації вдома.

«Найстрашніший бій — коли поранили друга, Андрія Горбаня»

— Це була друга ротація, тоді в аеропорту були жорстокі бої. Тоді там кадирівців поклали, писали навіть, що це були спецназівці з «Вимпела».

Ми постійно бачили, як бойовики перебігають другим поверхом, вони по нас із «Мух» (реактивна протитанкова граната. — Ред.) гатили. Ми нікого не брали в полон, і наші в полон не потрапляли. Був лише «двохсотий», якого ми довго не могли дістати з-під обвалів, та потім усе ж вдалося.

Я чув крики кадирівців на поверхах, то «Аллах акбар», то «Укроп, тобі гаплик» і таке інше. А потім пішов поголос про те, що 28 бійців «Вимпела» та кадирівців у підвалі завалило. Я особисто їх не рахував, але знаю таку інформацію.

На п’ятий-шостий день нашої ротації був найстрашніший бій. Бойовики почали лізти з другого поверху, навіть є фото таке. Були сходи ближче до нас, а були сходи за позицією, от через них вони і почали пробиратися. Там було всього-на-всього пару розтяжок. Ті сходи треба було просто підірвати, але так сталося, що ніхто тим не займався, бо боялися, що відкриємо велику територію для обстрілу.