Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Я підготував себе до того, що вмирати не страшно, до власної смерті я був готовий. Але не до того, що буду втрачати друзів. Це найстрашніше. Заспокоюю себе думками про те, що нашим товаришам там, напевно, краще, ніж мені тут.

При розумному командуванні жертв було б менше

— Не все було правильно, ні. Я тоді був командиром відділу… Коли ми чекали на відступ зі старого термінала, нас тоді штурмували вже вдруге, ми просили дати команду про відхід, бо ми втрачали людей. Уже було кілька «двохсотих» і треба було виносити «трьохсотих»... Ми просили «наглядача» термінала, казали, що треба виходити. Він лише повторював «ні», а ми чекали.

Дочекалися того моменту, коли вже все почало палати. Я одразу, як вивіз третього пораненого, повернувся ввечері, приніс боєприпаси — дивлюся, а всюди дим.

Бачу, п’ятеро стоять уже на ґанку біля входу в старий термінал. Я питаю, що вони тут роблять, а вони показують, що, мовляв, усе палає. «А чому ви не йдете?» — питаю, а вони мені: «Немає команди». Я їм сказав, що піду за рюкзаком, подивлюсь, яка ситуація, і якщо що, то виведу. Пішов, бачу — купа «трьохсотих». Думаю, треба їх витягати. Хапаю рюкзак — і раптом чую вибух.

Вибігаю назад у цей прохід і бачу, що всі п’ятеро лежать, контужені, але пощастило, всі живі. Я підбігаю до солдата, він лежить обличчям додолу, піднімаю, бачу — Максим Сотников. А він мене не впізнає — така контузія в нього сильна. Кричу: «Максим, це я, ”Кока”», а він не чує. Я сказав командиру, що я його витягну, і ми з Сергієм з моєї роти Максима на ноші — і понесли. Поранених, що могли самі йти, також за собою повели. А через 15 хвилин головного у віп-кімнаті, «Тополя», контузило, і тоді вже всі пішли з термінала.

Тепер я думаю, що можна було врятувати більше наших бійців, можна було уникнути такої кількості жертв.

Тоді була втрачена більша частина термінала, другий поверх вже був не наш. Увечері, коли я заходив, нашими були лише дві кімнати: одна з «трьохсотими», а в іншій, яку ми називали «віп», горіли БК (боєкомплекти. — Ред.).

Десь навіть було відео, де сепаратисти кидали гранати в підвал і кричали, що ми звідти не вийдемо. Вони не знали, що з іншого боку, у підлозі віп-кімнати, була дірка, звідки ми вилізли по драбині. Вони кидали гранати зі словами: «Укроп, виході, нічєго тєбє не будєт!», а нас уже давно там не було.

Звичайно ж, варто було утримати аеропорт. Оборона терміналів дала Україні час для підготовки. Аеропорт став стіною — буфером між двома світами. Аеропорт давав нам надію на те, що ми зможемо відстояти свою країну. Якщо його і потрібно було знищити, то лише при відході, разом із сепарами.

Оборона аеропорту дала упевненість, що якщо нас менше «продаватимуть», а почнуть виявляти зрадників, що перебувають у генеральних штабах і зливають інформацію Росії, то ми зможемо перемогти.

«Страшно було йти у повну невідомість. Але “Маршал” заспокоїв», — «Малой»

Двадцятирічний боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Малой» розповідає, які враження на нього справив уночі Донецький аеропорт, як був організований захист командиром «Маршалом» та про те, як сепаратисти постійно порушували перемир’я:

— Мене називають «Малой», бо я наймолодший у роті. Мені 20 років. Я пішов на контракт у 2013-му, бо було цікаво поєднати службу й заробіток. Мене навчали, брав участь у стрільбах, виконував стрибки. Потім Майдан почався, а потім бойові дії, і нас відправили на Донбас. Усе літо, всю осінь там був.

У Донецький аеропорт я зайшов у жовтні. Точну дату не пам’ятаю. Пробув я там близько двох тижнів. У принципі, я знав, куди їду, ми готувалися до цього, нам повідомили про те, що там відбувається.

Заїжджали ми «цікаво»: ніч, темно, нічого не бачиш. Я ішов, схопився за товариша, товариш узяв мене за ремінь кулемета і тягнув. Ось так ми йшли, тримаючись один за одного. Зайшли в новий термінал, відсиділися там якийсь час, подрімали трошки і перебігли у старий термінал.

Ця перебіжка була найстрашнішою з того, що зі мною траплялося. Ми всі, окрім лікаря, приїхали вперше. Незнання того, що там, попереду, дуже лякало. На вулиці ще хоч щось видно було, а в будівлі повна темрява. Купи сміття, усе під ногами хрустить, весь час через щось перечіплюєшся, падаєш. Ми один за одного трималися й так, ланцюжком, ішли. Завдяки цьому ніхто не заблудився і не відстав.

А от коли вже прийшли в старий термінал, усе стало на свої місця. Нас зустрів «Маршал» і каже: «Хлопці, можете спокійно лягати спати, ми самі справимося, а ви завтра вже заступите на бойове чергування».

Ніч ми переспали нормально. Уранці нас розбудили й безпосередньо на постах увели в курс справ. Ми зайняли оборону й день відстояли з хлопцями, які були до нас. Вони нам усе розказали й показали, передали все й пояснили, звідки можна очікувати противника. Увечері вони пішли, а ми залишилися на позиціях самі.

Я кулеметник, у мене кулеметне гніздо на першому поверсі було. Досить-­таки міцна вогнева точка. Моє завдання — стримувати сектор. Але я частенько підіймався й на другий поверх.