Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

На той час половина старого термінала була під окупантами. Половина будівлі наша, а половина — їхня. На ту, другу половину ми просто не ходили, бо знали, що вона виходить на готель, де вони засіли.

Ми просто піднімалися на другий поверх і намагалися гранатами закидати їхні окопи. Просто тримали в руках гранату і чекали, коли кинути. Ніяких відчуттів особливо не було. Була суміш страху, азарту й адреналіну.

Сепаратисти домовлялися про перемир’я, щоб його порушувати

— Обстріли були постійно тоді, але з перервами. Поїв — обстріл, пішов поспав — обстріл. Дві людини були на позиції, дві відпочивали. Ми так звикли до обстрілів, що навіть спали під них.

Ми робили кожен свою справу, і багато чого вже навіть автоматично. Починають стріляти — біжу до кулемета й стріляю у відповідь. Мозок особливо не працює, працюють інстинкти. Ну, іще тренування, мабуть, допомагали. Ми знаємо, що потрібно робити і як це робити швидко.

А от зі мною на позиції був товариш, він прийшов добровольцем і одразу поїхав із нами в аеропорт. Спочатку ми йому щось підказували, але він молодець, справляється на всі сто відсотків.

Що запам’яталося? У нас із Сергієм влучила куля калібром 7,62, у каску, і… та витримала. Досить дивна ситуація. Реально чудо. Ось це запам’яталося найбільше.

Іще пам’ятаю, як сепаратисти постійно порушували перемир’я. Їхнє керівництво дзвонило нашому й просило перемир’я, а потім кожного разу самі ж його і порушували. Наприклад, вони о восьмій ранку просять перемир’я, а о десятій уже починається бій. Перемир’я ніколи ніякого толком не було. Вони постійно, майже в один і той самий час починали обстріли. З різною інтенсивністю, але обстрілювали завжди.

«Ми не одразу зрозуміли, що нас називають кіборгами», — «Гриня»

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня», нагороджений за участь в обороні Донецького аеропорту орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він розповідає про те, як зберігав спокій посеред обстрілів:

— Я був на базі в Краматорську. Знав, що ідуть бої за аеро­порт, але вони тоді були не такими запеклими. Але наприкінці вересня частину хлопців із моєї роти по тривозі підняли, тому що одразу два БТР втратили й треба було ці втрати закрити новими людьми. Була не моя черга, але коли я дізнався про загибель мого товариша і про те, що мої найближчі друзі теж їдуть, зайшов до начальника штабу і кажу: «Впишіть мене! Там усі мої друзі!»

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня». Фото: Олександр Животовський

Перед виїздом нам дали пару годин на збори, а в мене все було зібране, то я в Інтернеті читав усе, що було про аеропорт. Читав про втрати... В Інтернеті це все було так накручено, що коли ми туди заїжджали, то сприймали це як щось надзвичайне. Було багато хвилювань, переживань, а буквально через декілька днів ситуація настільки вже приїлася, що сприймалася легше.

«Систему захисту аеропорту під обстрілами створив комбат ”Майк”»

— На початку в аеропорту були бійці різних підрозділів і якесь начебто здійснювалося офіційне командування всім процесом. Ніби були якісь командири, які за щось відповідали… Насправді це був великий хаос: ніхто не знав, що відбувається, одні мислили по-одному, інші — по-іншому. І велика роль у тому, що Донецький аеропорт не був втрачений іще тоді, належить саме нашому комбату з позивним «Майк» (командир аеромобільно-десантного батальйону 79-ї бригади десантних військ, підполковник Максим Миргородський, перший в Україні повний лицар Ордена Богдана Хмельницького. — Ред.)

Я в захваті від нього як командира й пишаюся тим, що служив під його командуванням. Можливо, якісь особисті стосунки не так вдало складалися, але коли «Майк» нас веде — не вагаюсь, не хвилююсь, бо знаю, що командир уже все прорахував, усе продумав.

Так от, коли туди увійшов наш командир, він зрозумів, що в цій колективній відповідальності наступає велика колективна безвідповідальність. Ніхто ні за що не відповідає. І хлопці загинули, скажемо так, по дурості отих усіх командирів. Тож «Майк», побачивши це, зробив так, щоб зав’язати все командування обороною на собі.

Там був якийсь офіційний, номінальний керівник оборони, але він дистанціювався й нічого насправді не вирішував. Вересень, жовтень, листопад, початок грудня — там усім повністю керував наш комбат. Саме той час, коли ми стали кіборгами, коли нас так усі почали називати. Це сталося під його командуванням.

«Хто ті кіборги? Аж раптом розумію — це ми»

— Щодо кіборгів є цікава історія. Я пам’ятаю, дзвонить мій товариш і каже: «Ну що, кіборг, як справи?» У мене думка така пролітає: «Чому він мене так називає?», але не зупиняюсь, коротко розповідаю. Потім інший дзвонить: «Ну що там, кіборги, тримаєтесь?» Я думаю: «Це якась нова фішка, мабуть, пішла на гражданці, у великій Україні». А що вони саме мають на увазі — не­зрозуміло. Аж потім вдалося мені піймати більш-менш нормальний сигнал, заходжу я з телефону в Інтернет, читаю стрічку новин, а там: «Кіборги, кіборги, кіборги!» Думаю: хто вони такі — ці кіборги? Аж раптом розумію — це ми! Я був приємно вражений.

Я про це дізнався аж наприкінці жовтня. Зв’язок там поганенький, можна було дзвонити, а з Інтернетом трошки не складалося. Не завжди вистачало часу, можливості читати щось в Інтернеті. Тому так…