Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Усе почалося з того, що о дев’ятій ранку ми з моїм уже загиблим другом, командиром відділення Андрієм Горбанем, виходили обстрілювати сепаратистів туди, де був готель. Тож ми вчотирьох вийшли на позицію за сходами, знайшли кімнату для укриття і почали обстрілювати готель «мухами», бо звідти по нас вели вогонь.

Відстрілялися ми й вийшли через ту позицію на відпочинок. За дві години прибігає солдат з 74-ї бригади — вони тримали оборону там вчотирьох — і каже, що «вилізло якесь “тіло” у береті й тільнику з “Мухою” і влучило в нас». От «Тополь» і каже: «Андрійку, йди подивись, що там сталося». І Андрій швиденько — ні броника, ні каску не вдягнув — вибіг і «попав». Дуже жорстоко «попав»...

Я саме перезаряджався, тому не побіг із ним, бо випустив майже всі магазини. Аж чую по радіостанції, що в нас «трьохсотий». Я схопився, а «Тополь» мені кричить: «Сядь на місце, ти один лишився на позиції, позицію тримати!»

І бачу — заносять Андрія. Нога поранена в друга, думаю: «Нічого, загоїться, усе буде гаразд, житиме, але бачу — рана дуже велика». Мене одразу тіпати почало.

Надали йому допомогу, пройшло дві години, і бачимо, що треба його евакуювати. І мені командир каже: «Побіжиш і ще одна людина з тобою».

Андрій був на ношах — і тут команда: «Готуйся виносити!» «Тополь» нам дав стрічку з молитвою — мені і хлопцю іншому, Сергію Чайковському, з позивним «Людоєд» — і каже: «З Богом». Так і винесли ми Андрійка, з величезним бажанням врятувати йому життя…

Повернулися вже під вечір з боєприпасами. Отам точно не їли, навіть не пили, лиш курили. Багато адреналіну, злість за Андрія... Це дало сили.

Пам’ятаю, як хлопці з 74-ї прийшли десь на п’ятий день. У нас тоді вже «двохсотий» був, поранених купа, і ми почали просити про допомогу новий термінал. От вони і вислали нам 10 чоловік. Вони прийшли вдень, під обстрілом. Навіть на душі легше стало тоді.

Як підняли прапор на вежі аеропорту

— Я, правда, не хотів розповідати, але... Бачила той прапор, який підняли над головною вежею Донецького аеропорту? То це зробили ми. Я, Андрій Горбань, Сергій Чайковський «Людоєд», а знімав Женя.

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Кока») з прапором, який вони встановили на над новим терміналом ДАП

Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у Донецький аеропорт, я кажу: «Андрію, давай прапор поставимо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Прапори наші їх сильно драконили.

Ми знайшли палку, таку, щоб підходила, Андрюха свій прапор дав, такий великий... Я кажу, давай візьмемо з собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, бо ми хотіли мати для себе на згадку.

Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій учинок. Оце мене надихнуло.

Кадр з відео «Киборги вновь водрузили флаг Украины над Донецким аэропортом». Опубліковано 10 грудня 2014 року

Нам дуже пощастило, що ми підняли його і змогли нормально спуститися. Бо за п’ять хвилин сепаратисти вже почали його обстрілювати. Я не витримую, бігом спускаюся донизу, кричу, що стріляють по прапору: мовляв, давайте відстрілюватися!

Наші одразу не зрозуміли, про що я, бо не знали, що ми прапор усе ж підняли. Коли пояснив, то всі одразу вхопилися за зброю, так і заглушили їх, і ті більше не стріляли. А наступного ранку почався штурм...

Згодом ми дізналися, що брат Андрія відео оприлюднив. У нього був телефон Андрюхи, на який ми і знімали.

Андрій Горбань з позивним «Німець» завжди ходив без броні і без каски. Він нічого не боявся і був чудовим командиром. Він справжній кіборг.

Я завжди казав йому: «Андрію, вдягни каску, вдягни броню! А він не слухав. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він усе одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового термінала по воду і харчі, у той час як інші боялись. Він був безстрашним й іншим сміливості додавав.

От, пригадую, був бій, Андрюха тільки-но прокинувся й одразу їсти. Усі вою­ють, а він каже: «Я голодний». Ми кажемо: «Андрію, давай швидко, а то тут вже лізуть». А він: «Ви відстрілюйтесь, я поїм, а потім підключусь».

Андрій був гарним другом. Не можу змиритися, що його вже немає.