Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Буквально через 15 хвилин «Уралом» привезли хлопців з «Дніпра-1». Був один «двохсотий» і, напевно, троє «трьохсотих». Пораненим теж надали першу медичну допомогу, завантажили в БМП й вивезли.

«“Цезар” прийняв присягу прямо в аеропорту»

— У нас, 3-ї групи спецназу, були офіцери — командири груп, і старший — полковник «Редут». Стосунки між нами були нормальні, як з боку командирів, так і підлеглих. У вільний час «Редут» разом з іншими офіцерами проводив заняття з медицини й тактики. Тож між боями ми встигали ще й потренуватися.

Чомусь особливо новому ми не вчилися в аеропорту, бо всі були вже досвідчені. Усі контрактники, і нових людей у нас не було. Лише пізніше до нас приїхав один молодий хлопець. Якщо бачили програму «Хоробрі серця», то там був хлопчик із позивним «Цезар». Так це він. «Цезар» складав присягу прямо в аеропорту. Це було 3 вересня, той день, коли мене поранили. Серед нас він був наймолодшим солдатом.

Думаю, його швидко всьому навчили. У нас були досвідчені офіцери, які могли всьому навчити. Шкода, що один такий загинув 14 вересня в аеропорту. Точніше, навіть два офіцери. Коли вони загинули, мене вже там не було. А поки я був, ще всі мої товариші були цілі й неушкоджені.

З нашого полку небагато людей постраждало в аеропорту. Щільні бої почались у вересні, тоді аеропорт затято штурмували. Але взяти термінали їм не вдавалося, і вони щось придумали про кіборгів. До всіх, хто захищав аеропорт, почали приставляти це слово. Тож це не лише ми, а й інші хлопці з 93-ї бригади, і з того ж «Правого сектору», і з 79-ї та 95-ї бригад...

Коли я приїхав з аеропорту, то іноді говорив з хлопцями, які були там, по телефону, іноді спілкувався через Інтернет. Часом дивився відео з російських сайтів — вони викладали відео з аеропорту під час його штурму. Це було, знаєте, навіть якось приємно — бачити, як у них не виходить взяти аеропорт. Значить, хлопці добре тримають оборону.

«Хлопці, які там загинули, не дарма віддали життя»

— Аеропорт обороняли не дарма. Так, було багато незрозумілих моментів, але хлопці, які там загинули, не дарма віддали за це життя. Не буде такої людини, яка скаже, що не треба було. Мовляв, навіщо це все було. Думаю, ви не зустрінете такої людини, яка скаже: «Я там посидів, постріляв, а навіщо воно мені потрібно було?»

У кожного з нас є якесь нерозуміння певних моментів, пов’язаних з подіями в Донецькому аеропорту. Вони нас досі хвилюють. Думаєш: а якби зробили так, а не по-іншому? Та сьогодні обговорювати, чи правильно це було, чи не правильно, сенсу немає.

---

Вересень—листопад

---

«Аеропорт дав упевненість, що ми можемо перемогти», — кіборг «Кока»

Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока» — один із тих, хто встановив український прапор на вежі Донецького аеропорту. Він розповідає, як його взвод подолав психологічний бар’єр після загибелі товаришів і вдало відбув першу ротацію в аеропорту. Під час другої ротації «Кока» виніс з аеропорту свого пораненого друга Андрія Горбаня, якого вважає справжнім героєм:

— У Донецькому аеропорту я був двічі. Перший раз у вересні наказ надійшов, коли ми були в районі Краматорська. Наш взвод був у наряді, і ми охороняли табір. А третій взвод — це були ті, хто виїжджає за першим сигналом. Тобто якщо є якесь завдання, то вони швидко збираються і вирушають на його виконання.

Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока»

Тож, отримавши завдання, вони повантажилися й поїхали. Нам повідомили, що вони їдуть в аеропорт, завдання не сказали, лише зазначили, що це бойовий виїзд. А потім ми дізналися, що вони заїхали, і заїхали дуже невдало. БТР підбили, в одному хлопці згоріли одразу — семеро, заживо. З другого БТР люди встигли врятуватися.

Потім ці хлопці розповідали, що забігли до термінала й сиділи там, зустрівшись у точці збору. Хтось був поранений, хтось контужений, хтось більш-менш міг іще пересуватися. Хлопці, які були в терміналі, прийняли їх, надавали медичну допомогу. Через деякий час їх звідти вивезли.

Незабаром і нам дали завдання негайно їхати до аеропорту. Звісно, знаючи про те, що сталося й скількох людей втратили, ми не змогли себе примусити одразу виїхати. Дуже важко було усвідомити й прийняти те, що відбулося. Ми трохи почекали в розташуванні, щоб просто психологічно заспокоїтися. Потім прийшов наказ, щоб поїхали інші люди замість нас.

Ми ще тиждень побули в таборі і також поїхали в аеропорт. Ми вирушили на світанку. Десь о дев’ятій ранку наблизилися до аеропорту і довго чекали в посадці.

Слухали радіо й почули, що в аеропорту хлопців почали «крити й ворожа піхота наступає». То ми люки закрили й стрімголов «полетіли». Швидкість була величезна. Сказали собі: вже все, не звертаємо, їдемо до аеропорту. Сухий пайок, воду, боєприпаси, усі речі поставили на правий борт, бо з лівого боку все прострілювалося.

Пам’ятаю, що відкрив люк, побачив вежу, далі — новий термінал. Там саме «зльотка» (злітна смуга. — Ред.) була, а з правого — цей новий термінал розбитий і «рукави» (криті переходи до літаків. — Ред.), за якими ми ховалися. Так от, три БТР заїхали чи чотири, точно не пам’ятаю. Ми швидко вивантажилися, і тільки все швидко поскидали — почався обстріл.