Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Провину за смерті, які були в аеропорту після жовтня, я покладаю на командування та на людей, які писали пости у Facebook про кіборгів. Такого не потрібно робити під час війни. Люди самі змушували хлопців їхати в це оточення.

Там усе було розбито та розвалено. Їхали туди тільки добровольці — нікого їхати не змушували. Той же «Правий сектор» та інші добровольчі угрупування пускали із задоволенням. Адже «списати» декількох своїх — це незручний момент для генерала, бо йому доведеться сказати матері по телефону, що вашого сина вбили через його накази. А «Правий сектор»…

Була ситуація, коли сепари взяли старий термінал і відбивати його попросили саме «Правий сектор», тому що кому вони потрібні? Відбивайте, мовляв, будь ласка, раз ви такі герої.

У жовтні були дуже інтенсивні обстріли, кожного дня величезну кількість разів. Іноді здавалося, що вони під наркотою — судячи з їхнього безглуздої біганини з РПГ, криків «ДНР», «Аллах акбар» і спроб узяти аеропорт голими руками. Вони робили так багато дурниць, які я, як людина військова, назвав би повним відльотом мозку. Стріляли кожен день з ранку до ночі. Перерви були з 12-ї до пів на першу ночі, до восьмої години ранку, поки всі відпочивали з тієї сторони. Але це не означає, що можна було ходити, як по Бродвею. Стрілянина продовжувалася, просто була не настільки інтенсивною. У той час було просто пекло.

«По характеру артпідготовки зрозуміло, що воюють російські військові»

— Але потім змінився характер ведення вогню та артпідготовки й стало зрозуміло, що в аеропорту з’явилися російські військові. Ми побачили танк Т-72, якого в Україні просто немає. Він є на озброєні тільки в однієї країни — у нашого «доброго» східного сусіда.

Коли прибули регулярні війська, атаки пішли за класичним сценарієм: підтримка артилерії, після артобстрілу підходила бронетехніка, після неї — піхота. Але стверджувати, що це точно були російські кадрові військові, я все ж на сто відсотків не можу.

Та ж сама ситуація була і в листопаді. У різний час я знаходився там по 14 днів, один раз був 20. Тиждень відпочивав — повертався назад. Якось у мене друг пропав, мені потрібно було хоча б тіло знайти чи здобути хоч якусь інформацію.

Командування нас не тримало. У той період ми стояли на в’їзді в Донецьк з іншого боку, у селищі Ясинувата, між Горлівкою та Донецьком. Там лупилися з сепарами з іншого флангу. Ті ж, хто хотів поїхати захищати Донецький аеропорт, могли їхати в будь-який момент.

Я абсолютно не ідеалізую аеропорт і людей, які там були, теж. Сорок відсотків приїздило туди на два-три дні, щоб зробити фото, використати факт перебування для якоїсь політичної кар’єри або просто зробити аватарку.

«Найстрашніше — дорога»

— Дорога — це найстрашніше, що може бути. Ті, хто ніколи не вірив, починав вірити в що завгодно. Було страшно: БТР під’їжджає до зруйнованого термінала, його з посадочних коридорів «гасять» сепари, а тобі треба встигнути за декілька хвилин, доки не з’явився їхній танк чи гармата, завантажити воду й усе необхідне. А потім у броні з боєкомплектом сісти в цей БТР, який розрахований на 12 осіб і в якому сидить екіпаж із чотирьох чоловік, і чекати, поки диспетчерська вежа не дасть добро на виїзд. Їм видно, виїхав танк чи ні, спалять нас заживо чи ні.

Хвилину-півтори ти на злітній смузі, поряд із терміналом, у БТР, весь у броні, чекаєш, коли в тебе влучать. І при цьому розумієш: якщо в тебе влучать, ти не загинеш швидко. Ти заживо згориш у цій броні з тими, хто поряд із тобою. І якщо той, хто біля дверей, може виповзти і згоріти на злітній смузі, то ти згориш усередині. Дуже страшно. Нічого страшнішого в житті не пам’ятаю.

Спочатку такої ситуації не було, поки була інша диспозиція сил. А потім щораз — то гірше. У жовтні було дуже погано, видавалося, що вони аеропорт фактично взяли. Було не зрозуміло: сьогодні вони на одній позиції, завтра ближче на 300 м, то вони ліворуч, то праворуч. Оточення було не лише по флангах, навіть із твоєї будівлі в тебе стріляли. Один з десяти, що тебе там не пристрелять.

«Коригуємо: “Сімсот ліворуч”, — а міна летить на чотириста праворуч»

— А взимку вже нас кожен день «бомбили» у Пісках і Спартаку з того ж термінала, де ми раніше утримували позиції. Виїжджав танчик, стріляв по нас, а потім заїжджав назад. Так, як раніше сепари не могли достукатися до нас, бо ми були під будівлею, так і ми не могли їх дістати, бо вони ховалися в тій самій будівлі, де були ми.

Перед Новим роком стало трохи тихіше. Велику роль зіграв холод, бо бігати із залізом на 30-градусному морозі не хотілося ані нам, ані їм. Нам було важче, бо ми були в бетонній будівлі, яка повністю продувалася. Спали одягненими, взутими, у бронежилетах і касках. Так само ходили в туалет і мінімально милися — хоч щось, до чого дотягувалася рука.

Інтенсивність обстрілів зберігалася десь відсотків на сімдесят. Ми були в оточенні, і по нас стріляли танки. Ми весь час чекали, щоб у них влучили наші міномети.

Однак іноді видавалося, що більше шансів було дочекатися, доки той російський танкіст розсиплеться від старості. Наші мінометники — браві хлопці, і велике їм спасибі — не влучали.

Я думаю, треба мобілізовувати людей, які мають певну спеціалізацію. Щоб служити в військах радіоелектронної боротьби, у тій же артилерії, потрібно розуміти, що ти робиш. А часто бувало таке, що боєць коригує вогонь: «Сімсот ліворуч», — а міна летить на чотириста праворуч. Це свідчить про те, що був дуже низький рівень підготовки офіцерів.