Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Через місяць почали пускати волонтерів. Вони привозили медикаменти, воду, продукти, інколи посилки з дому передавали, але воно все одно до нас не доходило.

«Я зрозумів, що це не священик, а сепар у рясі»

— Я сподівався, що повернуся додому, знав, що там ніхто про мене не забуває. Також рятувала віра. Ми разом збиралися й молилися — ставало легше на душі.

Але був один момент, коли моя віра ослабла: ми були у «Мотороли», до нас прийшов священик у рясі з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові — можливо, думав, що так нам гріхи відпустить, казав, що ми не люди.

На комусь із пацанів цей дерев’яний хрест зламався. Потім повернувся з металевим хрестом і продовжував бити. Я такого священика хіба у фільмах жахів бачив. З часом я зрозумів, що це не священик, а сепар у рясі. І все стало по своїх місцях, стало спокійніше. Я постійно відчував Божу підтримку. Коли на душі погано, помолишся — і відпускає. Стає легше.

Молився кожного дня, але лише перед сном, бо тільки тоді був час. Там, у камері, з нами сидів священик, скоріш за все, волонтер-капелан. Ми зробили куточок: повісили на стіні ікони, тумбочку застелили рушником, поставили хрест, свічки.

Були й такі, що сповідувалися, я — ні, бо сповідь у загальній камері — те саме, що сходити до слідчого і йому посповідатися. Надто багато вух.

Тим більше що серед нас у камері були стукачі («шестьорки») — спочатку ніхто не зрозумів, де, хто і як. Як казав слідчий: «Заробляйте бали, щоб швидше попасти в обмін». Пару чоловік так і заробляли. Мабуть, заробляють і досі.

Я намагаюся про все це не згадувати, але так не виходить, постійно чіпляються якісь спогади. Хвилююся за пацанів, які лишилися в Донецьку, я-то вийшов, а вони — там. Тепер чекаю, коли знову обмін буде.

Я не знаю, як відбувався відбір на обмін, чому обрали мене. Ми були на роботах, вони приїхали, назвали прізвища і повезли. Ніхто нічого наперед не казав.

«Ми йшли, бо ворог порушив суверенітет»

— Коли прийшла повістка, я одразу пішов. Бо йшли молоді пацани по 18—20 років. Ішли ті, хто навіть не служив, а я що, мав сидіти й дивитися, як вони там помирають?

Нам бойовики постійно говорили, що ми зомбовані. Але мене не переконати, що чорне є білим, а біле — чорним. Казали: «Ідете проти свого народу». Але в нас було інше завдання, ми йшли в Донецьк не вбивати донеччан, і навіть не через те, що там повстало населення. Для цього СБУ є. Ми йшли, бо ворог порушив суверенітет.

Але їм цього не докажеш, вони дійсно дуже зомбовані. Для них українське радіо — брехня, їхнє — правда. Вони нічого там не будують, думають, що країна буде в країні. Хочуть бути в Росії й в Україні, хтось хоче бути в незалежній державі. Кожен говорить своє.

Додому приїхав 8 серпня. Звичка вставати з ліжка як із нар — з полиці й набік — досі залишилася. Мабуть, ще довго так буду підніматися. Але відкрию очі — бачу, що вже вдома, тоді заспокоююся.

Якщо чесно, ні на кого зла не тримаю, взагалі я не злопам’ятний, але ніколи цього не забуду. Вірю: настане момент — і кожен отримає по заслузі.

«Останній бій», — боєць 90-го батальйону «Fly»

Андрій Казмірчук, старший солдат роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону із позивним «Fly». Першу ротацію в Донецькому аеропорту провів у грудні 2014-го, а другу — з 16 по 21 січня — під час повного оточення й підриву терміналу. Був останнім бійцем, якому вдалося вийти з терміналу й дістатися українських позицій. Цей текст Андрій Казмірчук написав сам:

— Тут так темно! Навколо вогкість і холод бетону. Вони, здається, вже проникли всередину кожного м’яза і кожної кістки. Утома валить з ніг. Кут огляду звузився до сектора обстрілу. Спрага. Бажання знайти хоч краплю вологи перетворюється на нав’язливу ідею! Чи їв щось за останні дві доби... не пам’ятаю. У голові повна порожнеча. Думок немає взагалі. Усе робиш як робот.

Зовні висить густий сивий туман. Стиха починає накрапати ледь помітний дощик. З оголеного «скелета» Донецького аеропорту починає скапувати вода, розчиняючи в собі весь гнів і ненависть, що витають навколо. Вода вбирає в себе весь біль і жах того, що відбувається. Ця вода кольору болота.