Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

«Найжорстокіше в полоні було, коли поламаного доламували», — боєць 80-ї бригади

Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади, обороняв Донецький аеропорт в момент його підриву сепаратистами, потрапив у полон і провів там 197 днів. Він розповідає про ставлення бойовиків до заручників:

— У Донецькому аеропорту я був два тижні в січні 2015 року. З самого початку точилися запеклі бої, а потім нас підірвали. Перший вибух пережили, а от другий уже пережили не всі. Десять годин я пролежав під завалами, до мене ніхто не міг підлізти, і я не міг звільнитися. Було затиснуте все — голова, торс, руки. Врятували каска, бронежилет і думки про близьких. Це був один із тих моментів, коли я хотів покінчити з життям. Тоді все моє життя промайнуло перед очима. З-під завалів вдалося вибратись дивом. Не знаю як, але виліз.

Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади

Двадцять першого січня я потрапив у полон. Нас взяли з «трьохсотими» 14 чоловік. Закидали поломаних, побитих в «урал» і погнали. Довго возили: спочатку до «Гіві» повезли, до Захарченка, а потім у підвал до «Мотороли». Після підвалу — в захоплене Донецьке СБУ.

«Падати не давали. Якщо впав і не встав — добивали»

— Коли привезли до «Гіві», соком напоїли, щоб показати, який він добрий. Потім воду пили лише з крану. Більш-менш перев’язали «трьохсотих» і повезли до Захарченка. Нам укотре розповіли, хто ми є, поставили на коліна і знову перепитували, хто є хто. Забрали наші жетони.

Однак справжній кошмар почався, коли ми потрапили до «Мотороли». Там нас тримали в підвалі з 11-ї ранку до восьмої вечора. Коли били, то пропонували переходити на їхній бік. Але це було «для приколу», щоб зламати людей, щоб свій стріляв у свого. Це в них така форма морального тиску. Там і російські найманці були, кадирівці, найжорстокіші, і місцеві донецькі.

Били всім, що потрапляло під руки: трубами, табуретками, ніжками від столів — чим тільки не били. Били скрізь — по голові, по всьому тілу, у пах. Падати не давали. Якщо впав і не встав — добивали. Взяли гарячу праску — руку до стіни, попрасували праскою, щоб трішки пошкварчало. Але я біль не відчував уже, бо найжорстокіше було, коли поламаного доламували. Це словами не передати.

Мене ж поламало під завалами спочатку, ребра вже були поламані. І там доправили ще. Там просто били… Одних заводили і били. Виводили. Заводили других, третіх. І так весь день. Після 10 годин побоїв принесли каструльку супу, але їсти нам уже не хотілося.

А як вони можуть поводитися з військовополоненими, які не давали їм жити майже рік, коли вони всі ноги стерли біля того аеропорту?! Як вони можуть поводитися? Якщо чесно, мені тоді вже було все одно, що буде. Але я тримався, бо пообіцяв рідним, що повернуся.

«Російський журналіст запитував, як я ставлюся до того, що влада нас кинула»

— Потім перевезли в СБУ і там уже оформили. Повели до санчастини, надали допомогу, кому треба було, бо після підвалу було знову багато поламаних.

Нас помістили в камеру — колишній есбеушний архів у підвалі. Там були металеві шестиярусні полиці, на які раніше складали папки з документами, справами, — на них ми й спали. У санітарній частині нас перевдягнули, бо наша форма згоріла. Кому що дісталося: комусь жіноче пальто, комусь щось інше, — добре, що спідниць не роздавали.

Ми там у підвалі без вікон провели тиждень чи два. Двічі на день приносили їсти — кашу чи суп. Те, що залишалося на кухні, те й давали.

Уже в СБУ слідкували, щоб дуже не били полонених, бо нас «світили» на російському телебаченні. А перед приїздом журналістів старалися, щоб не було на нас синців. Пам’ятаю, як російський журналіст запитував у мене, як я ставлюся до того, що влада нас кинула. Я відповів, що не можу про це судити, бо вже стільки часу не читав новини.

«Казали, що ми — раби з України»

— Коли перевели у загальну камеру, там уже сиділи бійці ЗСУ, цивільні жителі. Усього нас було 44 чоловіки. Там нас постійно виводили на роботу — прибирання в місті, у комендатурах. Казали, що ми — «раби з України». Ми пересилювали себе, щоб не відповідати, бо то було б останнє, що б ми зробили.

Усе залежало від конвоїрів. Бувало, нап’ються — чудять. Намагалися нас усіляко морально ламати. Трохи легше стало лише в останні два місяці, коли їх замінили, але раз на раз не приходилося. Одні з розумінням ставилися: полонений, то й полонений. Інші — знущалися.

Приходили слідчі й давали телефон подзвонити рідним. Потім телефон тримали в підвалі — пару чоловік на день могли додому дзвонити, щоб родичі знали, що живі, поки не вбили.

Інколи ми слухали «Радіо 24», але вони його часто глушили. У камері дозволяли радіо, книжки дозволяли, газети, але які там газети — «Малоросія» — повна маячня.