Розділ четвертий. «А ми йдемо далі, і душі наші на плечах»

В окремих підрозділах також було вжито жорстких заходів для підтримання дисципліни. У саперній роті Іван Ремболович чітко заявив своїм людям: «Ми весь час перебуваємо у ворожому оточенні, тому будь–яке порушення дисципліни — взяття чужого майна чи вживання горілки — закінчиться військовим трибуналом, не дивлячись, чи це стрілець, чи офіцер»[84].

28 лютого 1944 року бойова група «Байєрсдорф» виступила у свій перший бойовий рейд у загальному напрямку Цешанув — Тарноград — Білгорай, маючи останній як кінцевий пункт.

Погода не дуже сприяла маршу, йшов сніг з дощем. Дорога була важкою — засніжені місця змінювалися чистим льодом і навпаки. Судячи з усього, маршувала група не єдиним кулаком, а розрізненими підрозділами. Перше зіткнення з партизанами відбулося практично відразу. За спогадами Ярослава Овада, коли їхня рота під командуванням оберштурмфюрера СС Шнеллера піднялася на горбок, то була обстріляна з кулеметів і гвинтівок. «Ми зразу ж розсипалися в лаву і залягли, щоб зменшити втрати (тобто зробили все, як їх вчили на вишколі. — Авт.). Поставивши скоростріли на становища (йдеться про станкову версію кулемета MG‑42. — Авт.), відкрили вогонь по нападниках. Казали нам окопуватися. Але де там. Земля замерзла, що важко випорати ямку не то що справжній окоп. Полежали ми так до вечора, добре змерзли і щойно коли добре стемніло, зібрали нас і пішли ми гусаком (один за одним) стежкою в сторону села». Під час цього маршу один зі стрільців підірвався на протипіхотній міні і йому відірвало ногу по коліно. «Крики, зойки, пошуки санітара… А ми йдемо далі, і душі наші на плечах. Ану ж знову хтось стане на міну. А може, і я…»[85]

Служба під час «айнзатцу» швидко перетворилася на безкінечні марші по засніжених дорогах

Іншим підрозділам бойової групи пощастило більше, і Цешанува вони досягли без пригод. Партизани покинули містечко без бою, знищивши відходячи урядові структури та засоби зв'язку. Тут Байєрсдорф і зупинився для вивчення обстановки і розробки подальших планів дій.

Цешанув був польським містечком, українців у ньому було небагато, тому місцеве населення зустріло дивізійників насторожено.

Майже відразу по радіо були отримані повідомлення, що дві великі групи партизанів, чисельністю по 700–800 осіб кожна, намагаються прорватися крізь шлях бойової групи у напрямку Уланова (стик річок Сян і Танев). Оскільки ця місцевість була поза тереном дій бойової групи, найімовірніше, партизани намагалися спокійно пересидіти там якийсь час, тим паче, що Вершигора з Наумовим на своїй зустрічі на початку лютого обговорювали подібну тактику дій — постійно маневрувати по різних районах, щоб німці не встигали перекидати сили і завдяки цьому виходити з-під удару[86].

Офіцер бойової групи, німець, озброєний пістолетом–кулеметом MP‑35.I «Бергманн». Ці пістолети випускали в 30‑х роках для озброєння військ СС та поліції. Усього було випущено 40 000 одиниць. У 1944 році вони вже були рідкістю, хоча ще траплялися на озброєнні поліційних частин і тилових підрозділів

Мабуть, цього самого дня, 28 лютого, Байєрсдорф скликав свій штаб та командирів частин на оперативну нараду, де офіцерам донесли дані розвідки і поставили найближчі тактичні завдання. Насамперед було ухвалено рішення провести глибоку розвідку, до 17 кілометрів у запілля, з метою виявити дислокацію партизанських відділів за напрямком подальшого рейду бойової групи. Здійснювати цю розвідку мали кавалеристи Романа Долинського, який особисто її спланував та якомога швидше рвався у бій, однак, на його розчарування, Байєрсдорф категорично заборонив вступати в бойові зіткнення, хіба що у випадку оборони.

Для цієї розвідувальної місії Долинський створив бойову групу із 75-ти кавалеристів, озброєних гвинтівками, пістолетами–кулеметами та ручними гранатами, посилених важким озброєнням — два важких кулемети і два легких міномети, які «позичили» у піхотному батальйоні Бріштота. Це важке озброєння пересувалося на звичайних санях, що були реквізовані у селян, а коні та погоничі для них були взяті з артилерійського куреня.

Розвідувальний рейд Долинського, за його споминами, розпочався ввечері того ж дня і тривав десь півтори доби. Терен був лісистим, а тому дуже небезпечним, бо існувала загроза партизанської засідки. Для забезпечення майбутнього повернення Долинському навіть довелося залишити кулеметну точку та 15 осіб на розі дорожньої дуги, приблизно в семи кілометрах від Цешанува.

Роман Долинський, колишній функціонер комуністичної партії, що став ваффен–гауптштурмфюрером. Знімок зроблений під час перебування Долинського в таборі військовополонених в Італії. Зверніть увагу на планку з нагородами — добре видно колодки Хреста військових заслуг 2‑го класу з мечами та без них

Наступного дня кавалеристи–розвідники досягли українського села В. (12 кілометрів від Цешанува), де їм повідомили, що минулої ночі повз село на санях та конях проїхала численна група партизанів у напрямку села К. за п'ять кілометрів від Тарнограда. Місцевий хлопчик зголосився побігти в село К., нібито «до тітки позичити дріжджі», щоб розвідати там ситуацію. Десь через три години він повернувся зі звісткою, що в селі К. стоїть великий партизанський загін чисельністю 750–1000 осіб, озброєних легкою зброєю та кулеметами. За словами хлопчика, партизани розташувалися в селі надовго, бо коні були розпряжені, їх чистили та перековували, а люди — одні чистили зброю, інші варили самогон, частина з них навіть були п'яні. Проте нам видається, що відомості про сп'янілих партизанів, які варять самогон, дещо перебільшені і не відповідають дійсності, бо важко уявити, щоб під час далекого рейду в ворожому тилу, де допомоги нізвідки чекати, досвідчені партизани перепилися, в такий спосіб відверто послабивши свою боєздатність.

Після цього Долинський з невеличкою групою розвідників особисто наблизився до цього села, щоб на власні очі побачити, що там коїться. Вони побачили «зле замасковані» кулеметні застави на краю сільського цвинтаря. Долинський писав, що хотів несподівано напасти на село («руки свербіли до атаки, і до того страшенно намовляли мене мої старшини»), але, маючи наказ не вступати у бій, так і не здійснив цього наміру. Однак нам усе це видається відвертою бравадою, бо навряд чи 75 кіннотників змогли б завдати якихось суттєвих втрат партизанському загонові, що більше, ніж у 10 разів переважав їх кількісно. Враховуючи те, що перед селом були облаштовані кулеметні точки, то, найімовірніше, кавалерійський набіг Долинського закінчився б великими втратами з боку дивізійників, без жодного позитивного результату.

Розвідка Долинського біля села К. закінчилася, коли він побачив близько сотні партизанських кіннотників, що рухались у напрямку лісу, в бік Цешанува. Він терміново наказав повертатися і загін у сутінках повернувся до Цешанува, не зробивши жодного пострілу і без втрат. Враховуючи те, що Долинському не заборонялося вступати в бій у разі оборони і те, що він, за його словами, «рвався в бій», вважається дивним, що він не влаштував кулеметну засідку, наприклад, проти згаданої розвідувальної кінної сотні партизанів.

На штабовій нараді Долинський доповів Байєрсдорфу про результати своєї розвідки та представив свій план подальших дій. Він запропонував створити бойову групу чисельністю близько 400–450 вояків зі своїх кавалеристів, піхотинців та мінометників, задіяти штурмові гармати і з ранку наступного дня завдати несподіваного удару по селу К., сподіваючись зненацька зненацька захопити партизанів. За його планом «вся операція повинна була закінчитись до півдня, і, при удачі, лише одиниці з партизанського відділу могли випадково врятуватися». Керівництво і всю відповідальність за цю атаку Долинський брав на себе. Ще перед нарадою Долинський розповів свій план Карлу Бріштоту, який нібито погодився з його доцільністю та особисто погодився взяти участь у цій акції, проте попередивши, що «штаб на чолі зі старим корком (так Бріштот іронічно назвав Байєрсдорфа. — Авт.), напевно, не погодиться». Так і сталося, бо за загальним планом операції Байєрсдорф мав наказ вести атакувальні дії лише тоді, коли його група досягне Білгораю, що мав стати центром розташування бойової групи під час цієї антипартизанської акції. До того ж, враховуючи маневровий характер дій партизанів, навряд чи вони затрималися б у тому селі більше, ніж на добу (до цього моменту ми повернемося трохи пізніше).

Цешанув. Ринкова площа 1941 р.

Поки Долинський проводив свій розвідувальний рейд, інші підрозділи бойової групи проводили патрулювання навколишніх сіл, у пошуках партизанів. Тактика, яку обрав Байєрсдорф, була доволі проста. Польові виходи здійснювалися піхотинцями, а штурмові гармати дислокувалися біля штабу, разом з кількома іншими підрозділами, як потужний резерв, який повинен бути задіяний для миттєвого удару в разі виявлення партизанів. Однак результативність цього плану була нульовою, насамперед тому, що, зазвичай, партизани встигали втекти ще до приходу дивізійників і всі ці патрулювання закінчувалися безрезультатно. Як згадував Овад: «Завжди так було, що коли ми прибули на місце, де мали бути партизани, їх вже не було, бо вчасно втікали звідти. Так ми бавилися з ними, немов кішка з мишкою, але ніяк не могли їх зловити»[87]. Схожі спогади також залишили Стеткевич та Кецун. Стеткевич згадував: «Місцева польська людність сприяла партизанам. Знали вони про всі наші рухи. Партизани були озброєні легкою автоматичною зброєю. Лісами і сніговими дорогами вони просувались легко. Часто користувалися кіньми або навіть саньми. Навпаки, наша група була тяжка до таких операцій. Партизани на неї не зважали»[88]. Кецун, своєю чергою, зауважив, що «партизани, ймовірно, сміялися з нас і бавилися з нами, як кіт з мишею… Для нас… це був добрий вишкіл в маршуванні і виконуванні стійки по ночах»[89]. Отже, усі рядові дивізійники скептично ставилися до результатів своїх дій.

Вояки бойової групи отримали зимову уніформу: замість шинелі — більш зручна парка

Перебування в Цешануві не було для вояків дуже комфортним. Передусім виявилося, що харчове постачання було налагоджено погано, і солдати здебільшого харчувалися сухим пайком. Ті, хто мав гроші, могли купувати продукти у цивільного населення, але звісно, що проблеми у такий спосіб розв'язати не можна було. Іншою проблемою була холодна та снігова тогорічна зима. Як уже згадували, спочатку українці не мали спеціального зимового одягу і тому потерпали від особливо сильних морозів[90]. Уже після повернення з фронту «вояки нарікали, що, не маючи зимового теплого одягу, мусили люто мерзнути, ночуючи на полі, бо до сіл було їм заборонено заходити»[91]. Найімовірніше, це стосувалося тих, хто несли караульну або патрульну службу безпосередньо в лісі або в полі. Пізніше, як свідчать фотодокументи, до бойової групи надійшли теплі та зручні спеціальні зимові парки, які були на обмундируванні військ СС. Іншою проблемою було взуття. Володимир Кецун згадував, що «команда сотні зробила велику помилку, бо видала нам замість черевиків — зимові чоботи (валянки). Чоботи були високі, майже до колін, але зроблені з битого сукна (повстяні). Шкіряними були тільки підошви, накриття пальців та обцасів. Маршуючи снігом, вони перемакали, а висушити їх вночі не було можливості, бо що чотири години треба було йти на стійку»[92]. Але раз на раз не випадало, і в деяких підрозділах солдати одержали чоботи. Проте в Цешануві деякі частини бойової групи, зокрема артилеристи, отримали фільцові чоботи, черевики на дерев'яних підошвах та зимові есесівські парки, що дозволило воякам комфортніше почуватися на морозі. Однак інші підрозділи все ще продовжували носити шинелі і відповідно — потерпати від холоду.