Розділ І Добрий початок

Або я казав:

– Джеффе, я знаю, що в нього стрибає кров’яний тиск, але мушу взяти його на операцію, бо інакше йому доведеться перебратися з Вашингтона до Айдахо – то можеш його стабілізувати?

Одного разу я сидів у кафетерії за обідом – він у мене складався з дієтичної коли та морозива – і раптом мій пейджер повідомив, що з’явився пацієнт з тяжким ушкодженням голови. Я кинувся до травмопункту, автоматично засунув морозиво за комп’ютер і тут же наштовхнувся на парамедиків: вони привезли каталку з потерпілим і чітко повідомили деталі: «Чоловік, двадцять два роки, аварія на мотоциклі, сорок миль на годину; здається, мозок витікає через ніс…»

Я відразу взявся до роботи: викликав анестезіологів, оцінив стан хворого і його життєво важливі функції. Після того як йому успішно провели інтубацію, я уважно оглянув його: потовчене обличчя, дорожній бруд, зіниці розширені. Ми ввели йому маннітол, щоб зменшити набряк мозку, і відвезли до сканера: розбитий череп, важка дифузна кровотеча. Я вже дивився на нього з думкою про операцію – планував місце розтину, бурування кістки, відпомпування крові. Аж раптом у нього впав тиск. Ми мерщій повезли його назад в травматологію, але поки лікарська бригада прибігла, у нього зупинилося серце. Довкола почалася метушня: катетери занурили в його стегнові артерії, трубки – глибоко в груди, медикаменти вводили в крапельницю і повсякчас кулаками штовхали його серце, щоб воно помпувало кров. Але через тридцять хвилин ми дозволили йому померти. Ми всі дійшли тихої згоди, що з такою травмою голови краще смерть.

Я вислизнув з травмопункту якраз в ту хвилину, коли родичів привели до тіла. І тут я згадав: моя кока-кола, моє морозиво… і нестерпна спека в травмопункті. Знайомий резидент з невідкладної допомоги замінив мене, я, наче привид, проник назад, забрав своє морозиво і поклав в холодильник.

Тридцять хвилин в морозилці реанімували його до нормального стану. Дуже смачно, думав я, видобуваючи з зубів уламки шоколадних пластівців у той самий час, коли близькі щойно загиблого хлопця прощалися з ним востаннє. Я міркував над тим, чого більше в моїй короткій лікарській практиці – моральних падінь чи моральних здобутків.

Через кілька днів я почув, що Лорі, моя подруга по факультету, потрапила під машину і їй зробили нейрохірургічну операцію, намагаючись врятувати. Вона відключилася, її реанімували, але наступного дня дівчина все одно померла. Я не хотів знати подробиць. Той час, коли хтось із нас міг просто сказати: «Загинув в автокатастрофі» – той час минув безповоротно. Тепер ці слова відкривають скриньку Пандори, а з неї негайно насуваються картини і сцени: звук каталки, кров на підлозі, трубка в горлі, руки стукають в груди – пробують достукатися до серця. Я бачу руки, свої руки, вони голять голову Лорі, скальпель розтинає шкіру, і тепер вже можна почути звук дрилю і запах припаленої кістки, порох від неї в повітрі, тріск, коли я відламую фрагмент її черепа. Голова наполовину поголена, деформована. Вона зовсім не схожа сама на себе; вона стала чужою для своїх друзів і родичів. Може, там ще були плевральні дренажні трубки, і ще, може, нога на витяжці…

– Ні-ні, я не просив подробиць. Мені й цього забагато.

Тої хвилини мені раптом згадались усі випадки, коли мені забракло співчуття: коли я нехтував тривогами пацієнта, ігнорував біль пацієнта, висував категоричні вимоги. Люди, чиї страждання я бачив, записував і ретельно пакував під різними діагнозами, але не міг збагнути, яке це має значення для них – вони, всі ці люди, обступили мене, мстиві, розлючені і невблаганні.

Я боявся перетворитися на типового лікаря, описаного Толстим, – того, хто переймається порожніми формальностями, зосередженого на механічному лікуванні хвороби, з абсолютно відсутнім розумінням людяності і цінності людини: «Лікарі їздили до Наташі і поодинці, і консиліумами, багато говорили французькою, німецькою і латиною, засуджували один одного, прописували найрізноманітніші ліки від усіх відомих їм хвороб; але жодному з них не спадало на думку, що їм не може бути відома та хвороба, на яку нездужає Наташа, як не може бути відома їм жодна хвороба, яка заволоділа живою людиною». До мене прийшла одна жінка, їй щойно діагностували рак мозку. Вона була розгублена, перелякана, знічена до краю. Я був стомлений, не міг зосередитись. Я не зважав на її запитання, тільки запевнив її, що операція буде успішна, і сам себе переконав, що на повні правдиві відповіді немає часу. Але чому я не знайшов часу на це? Один сердитий ветеринар кілька тижнів відмовлявся слухати поради і умовляння лікарів та медсестер, у результаті рана в нього на спині загнила, як ми й попереджали. Його привезли в операційну, я зашив зяючу рану, а він кричав від болю і казав мені вибачливо, що сам винен.

Але ніхто насправді не винен сам.

Невелику розраду дарувала лише думка про те, що Вільям Карлос Вільямс і Річард Зельцер зізнавалися у ще гірших вчинках, а я заприсягнувся чинити краще. Посеред всіх трагедій і невдач я боявся випустити з уваги виняткову цінність людських стосунків, і не лише між хворим та його родиною, але й між лікарем і пацієнтом. Фахової досконалості лікаря недостатньо. За часів резидентури моїм надзавданням було навіть не врятувати життя – урешті, кожен має вмерти – а підвести пацієнта і його родичів до розуміння смерті або хвороби. Коли надходить пацієнт з летальною травмою голови, то перша розмова з нейрохірургом стає вирішальною для родичів, вона назавжди визначає сприйняття смерті – від примирення й погодження («Може, так мало бути») до незагойної рани в душі («Ті лікарі нічого не слухали! Та їм байдуже! Вони навіть не намагались врятувати його!»). Коли скальпель не може зарадити, єдиним інструментом хірурга стає слово.

Якщо йдеться про надзвичайні страждання, зумовлені важкими ушкодженнями головного мозку, то часто в таких випадках близькі страждають навіть більше, ніж сам хворий, але далеко не кожен лікар це розуміє повною мірою. Люди, які збираються навколо когось рідного і коханого – того коханого, що тепер його виголена голова ховає хворий, скалічений мозок – вони зазвичай теж не до кінця все розуміють. Вони бачать минуле, перебирають спогади, з новою силою відчувають любов до того, кого бачать в цьому рідному розпростертому тілі. Я уявляю реальне майбутнє: апарат штучного дихання, під’єднаний через хірургічний отвір у шиї, пастоподібна рідина стікає через отвір в животі, попереду тривале, болісне і лише часткове відновлення – або навіть відсутність будь-якого відновлення і неможливість повернути ту людину, яка живе в пам’яті. У таких випадках я відступав від своєї звичайної ролі і діяв не як ворог смерті, а радше як її посол. Я мав допомогти рідним зрозуміти, що та людина, яку вони знали, – повноцінна, життєрадісна, вільна – віднині живе тільки в минулому і що я потребую їхньої допомоги, аби зрозуміти, яке майбутнє він чи вона воліли б: чи тихо померти без мук, чи все життя бути розіп’ятим між ємностями з рідинами, одні з яких вводяться, інші – виводяться заради того, щоб підтримувати існування, попри те, що покращення неможливе.

Ще я зрозумів, що наша згода або ж консенсус на основі отриманої інформації – це просто ритуал, у ході якого пацієнт підписує папірець, завірений хірургом, і він не має юридичної сили, не містить переліку всіх імовірних ризиків, як, скажімо, супровідний коментар для нових фармацевтичних препаратів; натомість це все скидається на якусь фальшиву угоду з потерпілим земляком: ми разом, і перед нами складний перехід, але я обіцяю перевести тебе на той бік найкраще, як тільки можу.

На той час я вже був досить вмілим і досвідченим, самостійним, без надмірного трепету за власне дорогоцінне життя. Я перебирав на себе всю повноту відповідальності за здоров’я моїх пацієнтів.

Подумки я вертався до свого тата. Ще студентами ми з Люсі відвідали його лікарню на околиці Кінгмана і побачили, який комфорт і яку приємну атмосферу він забезпечує пацієнтам. Одну жінку, яка повернулася після якоїсь кардіологічної процедури, він спитав:

– Хочете їсти? Що вам приготувати?

– Дякую, будь-що. Я голодна як вовк! – відповіла вона.

– Ну, то хай буде лобстер і стейк, гаразд? – Тато потелефонував медсестрі: – Будь ласка, пацієнтка потребує лобстера і стейк, прошу принести негайно! – відтак поглянув на жінку з усмішкою і сказав: – Зараз принесуть, хоча, можливо, це буде більше схоже на сендвіч з індичкою.

З якою легкістю він будував стосунки з людьми, яку довіру в них вселяв – залишалося тільки дивуватися і захоплюватись.