Розділ І Добрий початок

А керівник резидентури повчав нас:

– Поки що вчіться робити все швидко. Робити добре навчитеся потім.

У операційній очі постійно стежать за годинником. З турботою про пацієнта: як довго він перебуває під наркозом? Під час тривалих процедур можуть страждати нерви, руйнуватися м’язи, нирки можуть відмовити. З думкою про всіх інших: о котрій годині ми зможемо піти звідси сьогодні?

Я відкрив для себе два способи економії часу, найкраще їх пояснити на прикладі зайця і черепахи. Заєць просувається якомога швидше, руки плутаються, інструменти з брязкотом падають на підлогу, шкіра відхиляється, як завіса, уламок черепа опиняється на таці, перш ніж осяде кістковий пил. У результаті отвір треба буде розширити на сантиметр в той чи інший бік, оскільки розташування його не оптимальне. Черепаха ж, з іншого боку, просувається неквапливо, без жодного недоцільного руху, двічі відміряє, раз відріже. Жоден крок в ході операції не дублюється, кожен рух максимально точний, усе робиться методично. Отже, коли заєць робить забагато дрібних помилок і мусить їх виправляти, черепаха перемагає. Коли ж черепаха забагато часу витрачає на обмірковування кожного кроку – перемагає заєць.

Операційна цікава ще й тим, що час у ній минає непомітно: і не має значення, чи ти працюєш напружено, чи розмірено – так і так відчуття часу зникає. Якщо нудьга, як стверджував Гайдегер, це усвідомлення проминання часу, то хірургія дарує протилежне відчуття: коли вся увага зосереджена на справі, то створюється враження, що стрілки годинника рухаються довільно. Дві години можуть промайнути як одна хвилина. І лише коли останній стібок і перев’язка рани позаду, час раптово відновлює звичайний рух. Ти майже чуєш його свист. Тоді я почав цікавитись: скільки часу минає, поки пацієнт прокинеться? Скільки часу потрібно, щоб привезти нового пацієнта? О котрій годині я сьогодні піду додому?

І все-таки тільки після закінчення останньої операції зміг відчути тривалість дня і обважнілість своїх кроків. Останні адміністративні обов’язки перед тим, як покинути лікарню, нависали наді мною, як Дамоклів меч.

Може, вони почекають до завтра?

Ні.

Я зітхаю, і земля далі обертається назад, до сонця.

Коли я очолив інтернатуру, практично вся відповідальність лягла на мої плечі і шансів досягти успіху – або невдачі – стало більше, ніж будь-коли. Біль поразок дав мені розуміння того, що технічна досконалість є моральною потребою. Добрих намірів зовсім не досить, коли стільки залежить від мого вміння, коли відстань від трагедії до тріумфу становить один або два міліметри.

Одного дня Метью, уже згадуваний маленький хлопчик з пухлиною мозку, який кілька років тому всіх зачарував, знову потрапив до нас. Виявилось, що його гіпоталамус таки не уник ушкодження під час видалення пухлини і чудовий восьмирічний хлопчик перетворився на дванадцятирічного монстра. Він ніколи не переставав їсти; він мав страшні конвульсії. Руки його мами були вкриті синцями й подряпинами. Нарешті Метью поклали в лікарню: він перевтілився в демона, якого викликало відхилення розміром в один міліметр. Перед кожною операцією родичі разом з хірургом вирішують, що вигоди перевищують ризики, але це був страшний випадок. Не хотілося думати, що до двадцяти років Метью буде важити майже сто сорок кілограмів.

Іншого дня я занурив електрод на дев’ять сантиметрів углиб мозку пацієнта, щоб блокувати паркінсонічний тремор. Мені треба було потрапити точно в ядро гіпоталамусу, малесеньку мигдалеподібну структуру в глибині мозку. Різні ділянки цього ядра відповідають за різні функції: рухові, когнітивні, емоційні. Ми пустили струм на електрод, щоб перевірити тремор. Усі наші погляди були зосереджені на лівій руці хворого, і всі ми погодились, що тремор зменшився.

І тут над нашим схвальним мурмотінням пролунав збентежений голос пацієнта:

– Я відчуваю… невимовний сум.

– Вимкніть струм! – скомандував я.

– О, тепер цей смуток пропав, – сказав пацієнт.

– Зараз ми ще раз перевіримо, гаразд? Гаразд, вмикайте струм…

– Ні, усе це… я відчуваю… дуже сумно. Тільки морок і… і… сум…

– Витягаємо електроди!

Ми витягли електроди і знову занурили їх, на два міліметри правіше. Тремор зник. Пацієнт, на щастя, почувався добре.